Митр. Василь Липківський.
Проповіді

Спогад митроп. Петра Могили
(На Неділю по Різдві)

Любе братерство! Дякувати Богові ми радісно й щасливо провели ці Різдвяні свята, а сьогодні закінчується ще один рік життя світу. І не для всіх він запевне був однаковий — одним приніс радість, іншим горе, але для всіх уже пройшов і всі радости і все горе забрав з собою. Так само зробить і той, що настає. Так і нас усіх з усім нашим щастям і горем якийсь рік забере з собою.

Але все те, що забирають з собою роки, не проходить без сліду, воно залишає для всіх тих, що живуть спогади й науку, як каже псальмопівець: «Спогадую я дні давні, пригадую літа віків, що минулися і навчаюся, і дух мій досліджує їх» (Пс. 76, б). Так і Різдво Христове, ця безмежно велика подія давніх років і минулих віків, є для людей вічна наука і предмет досліду для духа людського. Такими подіями минулого світ живе, з ними в спогадах єднається, з них навчається і додавши до них працю своїх досвідів, своєї науки, передає їх майбутнім вікам.

Браття! Цей день мусить бути пам’ятний і для нашої церкви і для нашого народу. Дня 31-го грудня 1647 року помер незабутній Київський митрополит Петро Могила, з іменем якого сполучена доба найвищого розцвіту нашої церкви до її московського поневолення. В Київській Могилянській колегії (потім Духовній Академії) був прекрасний звичай урочисто поминати в цей день Петра Могилу і всіх українських діячів, що залишали гарний слід по собі в житті українського народу. Дуже гарно було б і в усій українській церкві цей день, останній в році, присвятити на молитовний спомин усіх діячів Української Церкви і українського народу, поєднатися з ними духом, навчитися від них, і пам’ять про них освітлену нашим досвідом, передати нашим нащадкам.

Отже зупинимось зараз трохи на спогаді митр. Петра Могили і т. зв. Могилянської доби життя нашого народу і його церкви. 16-ий і 17-ий віки дуже важливі, але й надто тяжкі в житті нашого народу, вони виразно відзначають і велике релігійне й національне піднесення його і тяжкі ворожі сили, що зводили на нівець всю його велику працю. Протягом 16-го віку організується славетне українське козацтво, як військова сила для боротьби за життя і спокій своєї матері України з хижаками татарами, а потім і іншими її ворогами. Тоді ж жваво організується й Українська Церква, народ засновує церковні братства із школами, шпиталями при них і навіть друкарнями, провадиться українська церковна наука, міщанство й селянство українське стає письменним, набуває великої національної і релігійної свідомости.

В самому кінці 15-го віку убито татарами Київського митр. Макарія і мощі його, покладені в св. Софії Київській, стають якби підвалиною відновлення Києва, як релігійного й національного осередку українського народу. Але 16-ий вік висунув і могутні сили для руйнації Українського народу. Такою була перш за все Польща з своїм фанатичним католицьким урядом і шляхецтвом, що остаточно прибрало до своїх рук Україну. Польська влада роздала своїм магнатам усі українські міста і села, а селян зробила кріпаками свого шляхецтва.

Польські королі зробили спробу й українське козацтво обернути на свою військову силу і внесли в нього великий розбрат, поділивши його на реєстрове, що було на державнім утриманні і вільне, що купчилось на Запорізькій Січі. Але найбільшу смуту внесла польська влада в релігійне життя Українського народу. Польські маґнати, що розібрали собі всі міста і села України, разом з тим забрали під свій патронат і українські церкви, манастирі, самі стали призначати священиків, а королі єпископів, не рахуючись запевне з користю церкви і народу, а лише зі своїми фанатично католицькими й комерційними міркуваннями і довели церкву до тяжкого стану і морального і національного.

В половині 16-го віку насунули на Україну безсоромні аґенти римського папи — єзуїти, заснували багато своїх шкіл і православні шляхтичі почали віддавати своїх дітей на науку єзуїтам. Це привело до того, що майже всі православні шляхецькі фамілії за всякі привілеї католикам покатоличились. Український єпископ Мелетій Смотрицький на початку 17-го віку в своїй книзі «Плач» подає довгу низку православних українських фамілій, що над ними плакала мати-Україна, що померли для неї, перейшовши на католицтво. Православним залишився лише простий народ — міщанство й селянство.

І от хитрі єзуїти придумали спосіб непомітно повернути й український нарід під зверхність папи в той спосіб, щоб залишити для народа православний обряд, зовнішність, так би мовити, тіло, а душу вдихнути в нього католицьку. Це так звана унія. Майже всі українські єпископи за польські привілеї пішли на цю зраду, і от 1596 року зібрався в м. Берестю собор із зрадників єпископів та єзуїтів і проголосив православну церкву в унії з римським папою. Хоч представники народу на чолі з представником царгородського патріярха цього собору не визнали, оголосили анатему єпископам зрадникам, але польська влада вперто визнавала православною лише уніяцьку церкву, а православна позбавлена була всяких прав і на неї пішли великі утиски.

Правда славетний гетьман українського козацтва Петро Конашевич Сагайдачний велику підтримку зробив Українській Церкві. Він перевів до Києва під свою охорону багато ченців, вчених з Галичини і вони заснували в Києві Богоявленське братство з школою і в нього записалося все козацтво. А коли Українська Церква залишилась зовсім без єпископів, він запровадив до Києва Єрусалимського патріярха Феофана і той висвятив для Української Церкви митрополита Йова Борецького і 5 єпископів і таким чином відновив українську ієрархію. Але польська влада й її не визнала, а після смерти Сагайдачного всіма силами накинулась на козацтво і майже до решти його знищила й Українська православна церква залишилась без усякого захисту.

От тоді настали для українського народу безпорадні часи — уніяти запанували і в Києві, православні церкви або віддавались уніятам або жидам в аренду і жиди за те, що відчиняли церкву, брали великі гроші. В тяжкому стані опинилось Київське Богоявленське братство зі школою. Здавалось Українська Православна Церква стояла вже на краю загибелі. Та от в цей час з’явився Петро Могила. Він був сином Молдавського господаря (володаря). Батьки його були щирі православні і благодійники львівського братства, а сам він скінчив вищу освіту в Парижі і прибув до Польщі, де мав великі зв’язки і вступив до польського війська. Але раптово він покинув військову службу й постригся в ченці в Київській Лаврі.

Що його заставило зробити такий несподіваний крок? Не бажання втікти від світу, зачинитись в келії, бо він зараз же обняв вищу адміністраційну посаду архимандрита в Лаврі. Не приваблювали його і лаврські гроші, як це йому закидали, бо він не тільки лаврські, а й усі свої власні кошти віддав на церковну справу. Отже ми повинні припустити, що Петро Могила свідомо пішов у ченці з метою спасти Українську Православну Церкву. Він побачив її тяжкий стан і віддав життя своє на її визволення.

Перш за все Петро Могила звернув увагу на підвищення церковної освіти українського народу до рівня з західною. Українські братства й до П. Могили досить дбали про освіту, але жахалися західньої освіти, жахалися латинської мови. П. Могила круто повернув цю справу на зразок західній. Він взяв під свою оруду школу Богоявленського братства і зразу поставив її на рівні з західніми колегіями, і вона так почала й зватись — Києво-Могилянська Колегія. П. Могила добре розумів, що Українська Церква мусить перемогти уніяцьку й католицьку перш за все на духовному, освітньому полі, а для цього повинна взяти до своїх рук власну зброю своїх ворогів, навчитись орудувати нею і направити проти них.

Так він і поставив свою колегію, зібрав туди кращих вчених, пішла велика і переможна боротьба з уніяцтвом на письменському полі, лаврська друкарня жваво друкувала й ширила твори українських вчених. На початку українське громадянство з недовір’ям поставилось до могилянської школи й освітньої праці, але скоро і воно зрозуміло її вагу і замість єзуїтських шкіл духівництво, козацтво та інші, стали віддавати дітей на науку до Могилянської колеґії і вона стала на довгі роки найвищим розсадником православної освіти не тільки для України, а й для Росії й інших країн, і унію зовсім побила. Вже одного цього досить, щоб ім’я П. Могили з пошаною ввійшло в пам’ять українського народу.

Але Могила не ухилився й від адміністраційної боротьби. Коли року 1632 помер запеклий ворог Української Церкви польський король Жиґмонт 3-ий і зібрався сойм для обрання нового короля, П. Могила поїхав на цей сейм і там став на чолі представництва українського. Він там так сміливо виступив на захист Української Православної Церкви, що новий король мусів її визнати, як автокефальну, що може мати власного митрополита й єпископів врівні з уніяцькою. Тоді представники українського народу на сеймі обрали П. Могилу за митрополита Київського і він з тим більшою силою провадив боротьбу за права й піднесення Української Автокефальної Церкви, і коли до нього, Православна Церква в Польщі була на краю загибелі, то за його працею в такому стані опинилась уніяцька церква.

Велика боротьба церковна на чолі з П. Могилою за свою волю значно підняла дух усього народу і була кращою підготовкою і того великого всенароднього повстання на чолі з Богданом Хмельницьким проти Польщі, що закінчилась повним визволенням України від Польщі, і П. Могила помер ще не старим чоловіком — мав 50 років — в 1647 p., а через рік вибухло велике всенародне повстання проти Польщі, а в р. 1651 Богдан Хмельницький уже урочисто вступив у Київ, як верховний гетьман незалежної української держави. Та лише ясною блискавкою промайнула ця державність; уже 1654 року Москва прибрала Україну до своїх рук, увійшла в згоду з Польщею, і вони поділили між собою Україну і кожна заходилась гнобити народ і його церкву на свій бік.

Велика могилянська доба закінчилась жахливим нищенням українського народу, що й в історії одержала назву руїни. Українці цілими селами стали тікати з України на вільні степи донські і заселили їх під назвою «Слобідської України». Але й там досягла їх довга московська рука й так само придушила. Затиснутий з обох боків й від Москви й від Польщі український народ уже не мав сили повстати за своє визволення, йому вистачало сили лише на втечу в світ за очі: від гніту російського тікав десь у середню Азію, на Сибір, на Далекий схід, а від гнету польського навіть в Арґентіну, Бразілію, в Америку, Канаду, по всьому світі розпорошився і став теж втікачем...

Браття! Я в самих загальних рисах накреслив славетні часи Могилянської доби і її наслідків. Велична Могилянська доба з незрівняним піднесенням народнього духа має в собі багато подробиць на нашу науку і для викладення її треба багато часу.

А яку ж загальну науку винесемо ми з загального огляду цієї доби? Браття! Досить уже нашому народові все тікати та тікати, бути втікачем. І Христос немовлятком тікав від Ірода до Єгипту, але як став дорослим то вже сміливо й свідомо пішов на визволення світу. Отже і ми, не як втікачі, а як вільний дорослий народ візьмемось за утворення свого рідного життя, своєї України і тут, куди доля нас занесла. І перш за все візьмемось за будівлю своєї рідної церкви, за піднесення своєї церковної і національної освіти, за утворення кращих умов життя на цій нашій новій батьківщині. Лише той народ достоєн свого життя, який не розбігається, не піддається, не тікає, шукаючи кращого, а сам своєю працею творить своє життя, сам стає, як кажуть, ковалем свого щастя.

От і за цю науку подякуємо нашим великим батькам — Петру Могилі, Богдану Хмельницькому та іншим, щоб довести, що не даремно вони поклали свою велику працю й життя за нашу волю. — Амінь!