Митр. Василь Липківський.
Проповіді

Христос Первосвященик — і образ Богородиці
(Другий День Різдва — Євр. 2, 11–17)

Сьогоднішній день, 2-ий день свята Різдва Христового церква наша присвячує особисто на пошану Пречистої Богородиці. Це звичайний принцип нашого церковного чину щодо свят, що перший день свята присвячується на пошану самої святкової події, а 2-ий день на честь тих осіб, що найближче були причетні до цієї події. Так 1-ий день по святі народження Пресв. Богородиці присвячено на пошану батьків її Якима та Ганни. Перший день по святі Стрітення присвячено на пошану праведних Семена та Ганни, що зустріли Христа у храмі. Перший день по Благовіщенні на пошану благовісника архан. Гавриїла і т. д. Отже і 1-ий день по Різдві Христовому — 2-ий день різдвяних свят — церква присвячує на пошану Пресв. Діви Марії, що породила Христа.

Наша старовинна Українська Церква дуже гарно виявляла цю пошану: парафіяни приносили до церкви блинці і вареники та іншу страву, як дарунки Пречистій породіллі й улаштовували на честь Її і Її Сина братерську щиру трапезу, а в ніч під саме свято шанували народження Христа «багатою вечерою», яку споживали по хатах і носили до своїх близьких.

Любі брати і сестри! Наші прекрасні старовинні звичаї уже минулися та мабуть уже й не вернуться. Все йде, все минає... Звернемо краще увагу на ту науку, що її церква подає нам сьогодні з посланням ап. Павла до Євреїв. Це є Боже слово і має на собі печатку вічности. «Бо всяке тіло, каже ап. Петро, як трава, а всяка слава чоловіча, як цвіт на траві — засохла трава і цвіт її упав, а слово Господнє перебуває по вік» (І Петр. 1, 24).

Ап. Павло написав своє послання в Єрусалим до християн з євреїв, коли звільнений був із в’язниці в Римі. В цей час мученицьку смерть прийняв від жидів перший єпископ Єрусалимськії церкви Яків, брат Господній і це справило на тамтешніх християн таке тяжке враження, так їх похитнуло, що була небезпека, що вони знову повернуться до жидівства. Тому ап. Павло в свому посланні доводить їм велику перевагу Христа над Мойсеєм і взагалі завіту нового Христового над старим Мойсеєвим. І перш за все св. апостол доводить, що Христос не тільки вищий від усіх пророків, Він вищий і від усіх янголів, Він сам є Творець янголів і Бог вічний.

Але тут великою спокусою для християн з жидів могла стати людська природа Христа. Адже про чоловіка слово Боже каже, що він хоч мало чим, а все ж нижчий від янголів (Пс. 8, 6). А крім того Христос зазнав тяжких мук і смерти, від чого вільні янголи, як безтілесні і безсмертні. І от ап. Павло в сьогоднішнім читанні з’ясовує, чому Христос «Син Божий, Творець і Наслідник усього» (1, 2), мусів стати чоловіком, зазнати мук, смерти, «щоб благодаттю Божою за всіх пожити смерти». Все це сталося з волі Того, «про Кого усе, й Ким усе», з волі Бога Отця, це так було треба з Божої постанови, щоб Христос зробився чоловіком, начальником спасіння людей через страждання.

Ап. Павло уявляє спасіння людей в дусі жидівському, як освячення. Бо жиди згідно свого закону найбільше пильнували своєї тілесної чистоти і в разі осквернення тілесного, чи гріха мусіли йти до скинії, де первосвященик — виконавець очищення й освячення — приносив за них жертву і жертівною кров’ю освячував і очищував їх. Отже ап. Павло засвоює Христові цю головну первосвященицьку службу для освячення і очищення всіх людей. Як жидівський первосвященик в день очищення всього народу входив у Святе святих з кров’ю від жертви і нею кропив перед Богом, так і Христос, пише далі ап. Павло, як Первосвященик вічний, з своєю кров’ю увійшов на небо перед Бога, «і коли кров козлина та теляча, окропляючи осквернених, освячує на тілесну чистоту, то скільки більше кров Христа, що Духом Св. приніс себе непорочного Богові, очистить совість нашу від мертвих діл, щоб служити Богові живому й істиному» (Євр. 9, 11-14).

Але й Той, що освячує, милосердний і справжній Первосвященик Христос, і ті, що освячуються через віру в Нього Його кров’ю люди, всі мають початок свій від Одного — від Бога, в Ньому всі єднаються. І от це повне єднання в Богові і Христа Спасителя і людей, що Ним спасаються, є найкраще очищення гріхів людських, а разом з тим і повне спасення, «визволення від того, що має державу смерти, цебто діявола». От маючи в своєму божественному розумі єднання з Собою в Богові всіх людей Христос, Син Божий, ще через давніх пророків не соромився називати людей своїми братами, кажучи через псальмопівця: «Звіщу ім’я Твоє братом Моїм, посеред церкви співатиму Тобі» (Пс. 21, 23)., висловлюючи через пророка Ісаію людське почуття надії на Бога і називаючи людей дітьми, що їх йому дав Бог (Іс. 8, 17 - 18).

Але, як досягнути цього повного єднання Христа Спасителя з людьми, як справді його здійснити? От тут ап. Павло з’ясовує ту причину, з якої Христос прийняв на себе людську природу. Тому що люди, що їх Він назвав братами і дітьми своїми, в природі своїй мають тіло і кров, і через це підлягають смерти, що є найбільшою перешкодою до єднання з Богом і визволення від діявола, то й Він найщиріше з’єднався з людською природою, з тілом і кров’ю, щоб своєю смертю, як Бог всемогучий, знищити того, що має владу смерти, цебто діявола і визволити людей, що зі страху смерти через усе життя підневолені були його рабству і тому не могли стати синами Божими, братами і дітьми Христовими.

Хоч Христос є Творець і Начальник-Отець і янголів, але мета Його пришестя на землю була не янголів прийняти в єднання з Богом, бо вони це єднання мають, і не янголів визволити від страху смерти й від рабства діяволу, бо вони безтілесні і безсмертні і вільні від рабства діяволу. Ні, мета Христового пришестя на землю, це є прийняття до єднання з Богом насіння Авраамового, цебто жидів, як дітей Його по тілу, і всіх христіян, як нащадків Його по вірі.

Отже Христос мусів стати природою подібним до цих братів, щоб бути для них милосердним і справжнім первосвящеником в їх відношенні до Бога, щоб очистити гріхи людські. От для цього свого первосвященицького служіння Христос не тільки прийняв тіло і кров людську, а й мусів принести себе самого в жертву за гріхи людей, своєю кров’ю очистити гріхи людські. От велике, глибоке розуміння народження Христа на землі! В Його народженні для спасіння людей неминуче ховається вже і смерть для визволення людей від гріха і смерти.

Отже, браття, радісно святкуючи Різдво Христове ми не повинні забувати і про Його смерть за нас, і ця пам’ять хоч не буде вже для нас весела на землі, але буде повна великої християнської утіхи в надії на радість небесну. Браття! Ап. Павло називає Христа первосвящеником майбутніх благ (Єв. 9, 11), цебто, що Своїм первосвященицьким служінням Він придбав для нас ті блага, яким ми повинні вірити, на які надіятись, що вони відкриються і здійсняться в майбутні часи, відомі лише Богові.

Але апостол не залишає нас без Христової утіхи і в сучасному життю. Між народженням і смертю Христовою пройшли довгі роки Його земного життя. І це вже для нас велика утіха, що Христос Бог жив на землі звичайним життям людини. Але яке це було життя! Воно повне було тяжких пригод, що нам їх і збагнути тяжко. Якою тяжкою спокусою для Христа було те, що ті, які повинні б бути Його найближчими учнями, жидівські учителі та священики, стали Його найзапеклішими ворогами!

Який жаль почувається в словах Христа «лисиці мають нори і птиці небесні гнізда, а Син Чоловічий не має де голови прихилити» (Мат. 8, 20). А зрадництво Юди? А малодушність учеників? А сум з приводу закам'янілости сердець людських (Мр. 3, 5)? А жаль за народом, що знесилені й розпорошені, як вівці без пастуха (Мат. 9, 36)?

Дійсно все життя Христове на землі ще до страждань було тяжкою спокусою і закінчилось в страшних хресних муках. Але Христос не для себе жив на землі, а для нас, і коли Він всіх земних спокус зазнав і їх переміг, то для того, щоб і всім кому трапляються тяжкі пригоди життя, допомогти їх витерпіти й перемогти.

Отже, браття, що нам не трапилось би в житті, які б тяжкі пригоди — чи вбогість, чи напасть, чи втрата близьких, чи невдячність, чи муки — ми маємо в Христі найбільшого допоможця. Його згадаймо в час біди чи смутку, до Нього звертаймось з своїм жалем і від Нього одержимо завжди утіху й підтримку. З іменем Христа в серці і на устах радо вмирали св. мученики, молитвою до Нього найбільше зміцнювали й полегшували свої подвиги св. подвижники, від Нього одержав невимовну утіху навіть розбійник на хресті. Та й сам Він кликав до себе всіх: «Прийдіть до Мене всі струджені і знеможені, і Я заспокою Вас» (Мат.).

Браття! Сьогодні ми святкуємо й на честь Пречистої Богородиці. Вона без мук жіночих зазнала, породивши Христа, тих радощів матері, що народився чоловік на світ, але й Її «меч пройняв серце» і Вона зазнала надто всіх пригод життя, витерпіла й муки Сина свого на хресті і свою старість прожила на чужих людях. Отже і Вона, зазнавши тяжких пригод стала великою заступницею за всіх, що в біді й напасті, і утіхою християн.

Браття! Різдво Христове від Пречистої Діви Марії залишило нам найкращу утіху — величезний образ Богородиці з божественним Немовлятком. Цей образ на протязі віків давав натхнення християнським мистцям і поетам, викликав до себе найбільшу віру, і по всім світі й на нашій Україні є велика кількість чудових образів Богородиці. Нехай же цей образ і для нас буде утіхою й підтримкою в житті і найціннішим даром Божим на це свято. — Амінь!