Апостольський устрій Церкви Христової(На 3-ій день Різдва)
Сьогодні, любі брати і сестри, свята церква шанує пам’ять першого християнського мученика — архидіякона Степана. Пам’ять цього святого мученика переносить нас до найперших часів життя Христової церкви, матері всіх церков у св. городі Єрусалимі, скоро після того, як свята Церква одержала хрещення в Духові Святому в п’ятдесятий день після Христового воскресіння.
Яке чисте, яке святе життя було в перші роки церкви Христової. Всі віруючі, як каже книга Діянь св. апостолів, жили тоді вкупі і все було в них спільне, і продавали маєтки та достатки і ділили їх на всіх, що кому було треба. І щодня перебували одностайно в храмі, а ламаючи по домах хліб, споживали страву в радості і простоті серця (Діян. 2, 44-46). Уся ж громада вірних мала ніби одно серце і одну душу, і ні один, що мав, не казав: Що це моє, а було в них все спільне. І ласка велика була на всіх їх, бо в недостатку між ними ніхто не був, бо хто мав землю, або доми, ті продавали це, приносили гроші за продане, та й клали коло ніг у апостолів, а вони роздавали кожному, що кому було треба (Діян. 4, 32-35).
Тимто Христова віра так жваво тоді поширювалась, не дивлячись на великі переслідування, бо життя християн тоді так відрізнялось взаємною любов’ю і одностайністю вірних від життя нехристиян. То не була комуна, яка має свої вирахунки, свої міркування і тримається тільки певним примусом та вигодою, то була любов, яка не знала ніякого примусу, а викликала лише саможертву всім своїм для загального добра. Перш, ніж мати спільне майно, віруючі тоді мали одно серце і одну душу. От звідки, від єдности серця і душі, виходила в них спільність життя і майна, а не від наказів зовні.
До цієї повної братерської любови, до цієї єдности серця і душі закликає і всіх віруючих у всі часи Христос; цієї єдности навчають нас і перші роки життя Христової Церкви, і в цьому іменно, а не в чому іншому, полягає християнська комуна. Вона кожному вірному дає повну волю використовувати своє майно, свої достатки, як він того бажає, але серце, але душа повинні йому підказувати, щоб він все це використовував для загального добробуту.
Отже, в ті перші роки спільного життя всіх вірних, коли громада вірних дуже збільшалась, апостолам трудно було піклуватись про задоволення всіх вірних харчами і всім необхідним, тим більш, що на апостолів покладені були далеко вищі обов’язки — благовістя науки Христової по всьому світу. Тоді вони зібрали всю єрусалимську громаду та й кажуть: «Не личить нам, залишивши слово Боже, піклуватись про ваші потреби; краще виберіть, брати, серед себе сім людей доброї слави, повних Святого Духа та мудрости, і їх поставимо на цю потребу, а самі ми віддамо себе на молитву та служіння слову. Вся громада на це погодилась і обрала серед себе сім людей, котрих поставили перед апостолами і ці, помолившись, поклали на них руки» (Діян. 6, 1-6).
Так сталося обрання і поставлення перших помічників апостольських, по служінню Христовій церкві, котрі потім стали називатися діяконами. Між цими діяконами першим було обрано святого Степана. Ця сторінка з життя Христової церкви в перші роки її існування, дуже виразно з’ясовує перед нами право громади вірних — обирати собі церковних службовців. Ці права надали громаді вірних самі апостоли; коли явилась у них потреба в помічниках, вони не самі цих помічників обрали, а зібрали громаду і сказали їй: Оберіть самі цих помічників для нас, оберіть серед себе, оберіть тих, яких ви добре знаєте, як поважних, розумних і надхнених Святим Духом.
Очевидно, тут апостоли цілком відхиляли від себе право обирати собі помічників, а це право цілком переклали на церкву, на громаду вірних. Чому ж апостоли так зробили, чому вони не взяли за зразок свого божественного Навчителя — Христа, який сам обрав собі помічників-апостолів, який і в послідній своїй бесіді з апостолами сказав їм: «Не ви мене обрали, а я вас обрав і настановив вас» (Ів. 15, 16). Ясно, що апостоли не себе вважали преємниками права Христового — обирати собі службовців і помічників, а всю церкву, всю громаду вірних. Після Христа тільки Церква є той господар свого життя, який може сказати своїм слугам: Не ви мене обирали, а я обрав і настановив вас. А церква — це народ.
От через що, право Церкви, право обирати собі церковних слуг, це є те право, яке надане церкві святими апостолами і навіть самим Христом, і яке початок свій веде з перших же років життя Христової церкви. В Св. Письмі, правда, нема вказівок на спосіб обрання вищих службовців церкви — пресвітерів, єпископів, але, безумовно, і їх обирано і поставлювано не інакше, як і діяконів. Бо коли Церква мала право обирати і поставляти собі нижчих службовців, які повинні були дбати про її тілесні потреби, то тим більше це право їй мусіло належати в обранні тих слуг, на яких покладався ще більший обов’язок служіння Церкві — дбати про духовні її потреби, про благовістя, освячення, піднесення її побожного життя.
Любі брати і сестри! Свята Церква Христова називається в Символі віри апостольською. А коли вона є апостольська, вона повинна зберегти в собі перш за все апостольське життя, апостольський устрій, зберігати всі ті права, які їй надали апостоли. Але, от стара церковна влада позбавила церкву-громаду вірних — права обирати собі своїх слуг — єпископів, священиків та діяконів, і, як ви знаєте, навіть до останнього часу ці службовці церковною владою призначаються в парафії, надсилаються церквам без згоди з ними.
Отже, святі апостоли казали церквам: Вибирайте самі собі службовців, вибирайте, яких самі добре знаєте. А сучасні церковні владики, які рахують себе преємниками апостолів, кажуть: Не маєте права обирати собі служителів церковних, ми вам будемо призначати кого самі захочемо. Чи зберігають же ці владики апостольський устрій церкви? А коли не зберігають, то чи мають вони право називати свою церкву апостольською?
Наша свята Українська Церква цей апостольський устрій обновила, — в нашій церкві вже кожна громада вірних має право обирати собі своїх службовців. Це виборче право церкви, яке було властиве ще нашій старій вільній Українській Церкві до поневолення чужою церковною владою, було у нас відібране, — духівництво нам призначувано, і наш народ так привик до цього призначення, що досі ще якось не може, як слід, користуватися своїм виборчим правом, й досі ще йому якось ніяково обирати собі священиків серед себе, обирати тих, яких він добре знає. Часто кажуть: Кого ж ми будемо обирати? Пришліть нам самі, кого знаєте, та щоб не з наших, такого, якого в нас ще не знають.
Любі брати і сестри! Зрозумійте, що це не тільки наше право, а й обов’язок, накладений на нас апостолами — обирати з-поміж себе найкращих для служіння церковного, і тільки тоді ми будемо дітьми дійсної апостольської церкви, коли щиро й свідомо будемо цей обов’язок виконувати. Святий архидіякон Степан був першим з тих найкращих, яких Церква вперше обрала на своє служіння, і своїм щирим служінням Церкві, своєю свідомою працею, своїм надхненним благовісництвом, здобув собі велику пошану у вірних, але й велику ненависть від ворогів Христа, і перший сподобився чести прийняти смерть за Христа від цих ворогів. Яка ж сила його підтримувала і укріплювала? Це була сила Церкви, це була та його сила, що він був обранець Церкви.
Нехай же спосіб обрання святого Степана буде прикладом для нашої церкви, як і яких служителів вона повинна собі обирати. Нехай життя, праця та смерть св. Степана, послужить зразком для наших священодіячів, як обранцеві Церкви треба жити і працювати на користь Церкви, а коли треба й помірати за неї. — Амінь!
|