Царі державні і лицеміри духовні — це перша богоборча сила(Різдвяна проповідь — 2-ий день)
Різдвяні і святі дні Христового Різдва затемнилися сумною подією, про яку оповідає нам сьогоднішня свята Євангелія, — заходами царя Ірода погубити дитятко - Ісуса. Ірод дуже стрівожився, коли довідався від волхвів, що народився цар юдейський, а книжники і священики, на підставі св. письма, довели йому, що цей Месія-Цар повинен народитися у Вифлеємі. Жорстока думка, щоб цього народженого Младенця-Царя знищити, зараз же захопила Ірода. Йому тільки треба було напевно знати, де його знайти. І от, він каже волхвам: Ідіть, поклоніться тому Младенцю, а вертаючись назад, зайдіть і скажіть мені, де Він, то й я піду поклонюся Йому.
Але не поклоніння задумав Ірод, і коли волхви до нього не вернулись, він вжив найбільш нелюдського способу, щоб народжений Цар всетаки не втік від його рук. Він послав воїнів і вони вигубили всіх дітей у Вифлеємі й околицях його, від двох років і менше, в тій певности, що між ними буде вбито і народженого Христа. Воїни наказ цього царя виконали, і є переказ, що вони вигубили чотирнадцять тисяч хлопців. Тяжкий плач піднявся у Вифлеємі, як наче сама Рахиль плакала, — праматір єврейського народу, могила якої була тут коло Вифлеєму.
Але, та Пречиста Матір, що Христа породила, вона тоді зі своїм Дитятком була вже далеко від Вифлеєму. Бо янгол сказав Йосифові в ночі: «Встань, візьми Дитя і Матір Його та й тікай в Єгипет, бо Ірод хоче погубити Його». Йосиф так зробив, і хоч кров невинних младенців рікою полилась, але життя Христа було врятоване, поки первосвященики ї книжники, зійшовшись з правителем Пилатом, не пролили цієї Пречистої Крови і хресними муками не припинили цього святого життя.
Любі брати і сестри! Чого це цар Ірод так зненавидів Христа ще з перших днів Його життя? Чому він не зупинився навіть перед знищенням всіх дітей у Вифлеємі, щоб між ними і Христа погубити? Може через те, що він був дуже жорстокий чоловік, що йому нічого не значило погубити кілька тисяч младенців? Ні, Ірод це зробив іменно через те, що він цар. На його місці так зробив би і всякий другий цар, коли б почув, що народився в його царстві той, хто має похитнути його царський престол, його величність.
Отже, це дуже сумна, але й навчаюча річ, що першим ворогом Христа на землі зробився цар. Це свідчить, що сан царський, земна величність, це є перша богоборча сила, яка ніколи не помириться з Христом — цим Царем, який перших робить останніми. Земна величність завжди намагається закрити, затьмарити собою величність Божу. Земна могутність завжди повстає проти могутности Божої, вважає її для себе тим путом, тим ярмом, яке дуже заважає й земному пануванню, і яке за всяку ціну треба з себе скинути.
От через що, і цар Давид у своєму псальмі каже: «Чого хвилюються народи, чого люди про марне дбають? Це царі земні і князі повстають вкупі проти Господа і Христа Його. Кажуть: розірвім пута їх, скиньмо з себе їх ярмо» (Пс. 2). І це завжди так було й інакше не може бути. Завжди царі та князі, навіть благочестиві, вели жорстоку і богоборчу працю. Хоч самі вони може були дійсно благочестивими і добрими, як люди, але як царі, через те іменно, що вони царі, вони були жорстокими катами, як називає їх Т. Шевченко.
На наших очах счинилася всесвітня війна, яка не тисячі младенців, а мільйони найкращих дітей народу погубила. А хто цю війну вчинив? Безумовно, царі та князі людські, які змагались за свою земну величність, за свою могутність — не зупинились перед загибеллю мільйонів своїх найкращих громадян. Вони вели свої війська на війну з хрестом, з іменем Христа, але в дійсності повстали проти Христа, шукали не Його слави, а своєї величности. З другої сторони, коли тепер повстають на Господа і на Христа Його, кажуть: Розірвем, розбиймо всяку віру, скиньмо з себе ярмо християнства, — то що керує тими, що так кажуть? Безумовно, теж земна величність, земне панування...
А ми, слуги Христові, що не прагнемо ні до якого панування, а хочемо лише додержувати заповітів Христових, радіти величністю Божою, вславляти могутність Христову, — чи мусимо ми боятись, трівожитись за нашу святу віру, за Христа Спасителя і за Господа Небесного? Чи дійсно ці царі та князі світу можуть щонебудь їм пошкодити? На це відповідає тойже псалом царя Давида: «Господь, що на небесах з посміхом і жалістю дивиться на це, потім говорить їм у гніві своїм: Я поставив мого Царя на Сіоні, святій горі моїй». А цей Цар-Христос провіщає: «Господь сказав до Мене: Ти Мій Син, Я нині породив Тебе, проси в Мене і Тобі Я віддам в насліддя народи і ввесь світ в Твоє володіння. І Ти, ніби жезлом залізним, порозбиваєш їх і як ті черепки потрощиш їх».
І так дійсно зробив Господь із царем Іродом, що шукав Христа вбити і з усіма тими царями та князями, що для своєї величности та панування повстали на Господа і на Христа Його. Тому й цар Давид закінчує свій псалом таким закликом: «Зрозумійте ж це, царі, та обдумайтесь усі князі земні. Служіть Богові з острахом і радійте з тремтінням». Але царі і князі цього не розуміють і ніколи зрозуміти не можуть, іменно через те, що вони царі і князі...
От через що, Христос своїм народженням заснував на землі своє царство — Царство Небесне, Христову Церкву, де вже нема і не може бути ні царів, ні панів, де всі рівні, де ніякої не може бути земної величности, а тільки — «хто хоче бути старшим, той повинен бути всім слугою, і хто хоче бути першим, той повинен бути всім рабом».
Правда, і в церкву Христову, і в Його святе братерство пройшла сила богоборча, яка руйнує святу Церкву і теж шукає Христа вбити. Це ті первосвященики та книжники, які своїм лицемірством хотять замінити віру Христову. Ця богоборча сила далеко більш шкідлива для Христової віри, ніж сила царів та князів. Коли церковні лицеміри з’єднались з князями державними, вони вже таки піймали Христа, а, коли Юда їм допоміг, зв’язали Його і на хресті розп’яли.
От через що, коли нам дійсно треба трівожитись, боятись за Христову віру, за святу Церкву, то треба більш трівожитись за чистоту церкви, за те, щоб викорінити з неї лицемірство, та пустосвятство, та юдине зрадництво, а не за те, щоб захистити її од гонінь з боку держави. Хто найбільше зневажив стару російську церкву, віддав її на ті муки та сором і знущання, яке вона зараз терпить? Безумовно, ті первосвященики та книжники церковні, які сполучились з царською владою і віддали святу церкву на послуги цій владі. Хто ж і тепер, як не ті самі первосвященики та книжники церковні, там у Росії, і навіть у нас в Україні, ведуть сумну богоборчу працю, розривають Церкву Христову, утворюють з себе якісь «живі», «обновленські» та інші гуртки, щоб шукати свого, а не Божого, а Христа, щоб вбити разом з тими вірними-младенцями розумом, яких вони хотять обманути своїм пустосвятством?
Нехай же наша свята Українська Церква буде тим Єгиптом, де найшов собі притулок младенець Христос, коли в Вифлеємі лютував Ірод за вказівкою первосвящеників та книжників. Своїм братерським єднанням, своєю християнською свідомістю, утворимо з себе, любі брати і сестри, діти побожного українського народу, те дійсне небесне царство на землі, про яке сказав Христос: «Збудую Церкву Мою і ворота пекельні не переможуть її. — Амінь!
|