Шанування предків (у жидів і у нас)(Неділя св. Отців)
Сьогоднішня неділя, остання перед Різдвом Христовим, називається неділею Святих Отців, бо ми споминаємо в неї рід Христа Спасителя. Тому ми тільки що чули з св. Євангелії перелік предків Христа Спасителя по його земній природі. Христос, як Син Божий, запевне не має предків на землі, бо Він вічно перебуває у Бога. Але, коли Христу Спасителю, задля спасіння світу, треба було родитися на землі, як чоловікові, то й в Нього безумовно повинні бути предки. Св. єв. Матей досить докладно перелічує всіх предків, починаючи з Авраама, патріярха єврейського народу і кінчаючи Йосифом, обручником Пресв. Діви Марії.
Звідки ж св. євангелист знає цих предків? Єврейський народ дуже шанував взагалі своїх предків. І до Бога він звертався не інакше, як з такими словами: «Господи, Боже отців наших Авраама, Ісаака, Якова і роду їх праведного». І в книгах Старого заповіту досить часто ми зустрічаємо перелік предків тих, чи інших родів. Зосібна євреї шанували і в своїх книгах записували роди царські та первосвященицькі. А Господь Ісус Христос був з роду царського і первосвященницького.
Любі брати і сестри! Велике значення має для кожної людини, хто були його предки, оскільки вони були люди високого життя, чистої душі, твердих переконань. Але, безумовно, ще далеко більше значення має для цілого народу хто його предки. Предки, це є то зерно, з якого росте і розвивається, з якого народжується те родословне дерево, що називається народ. Предки, це є той корінь, з якого народ росте і шириться по землі. А який корінь, таке і віття, такі і плоди. З другого боку, шанувати своїх предків, їх віру, їх життя, з ним духовно єднатися, підтримувати те, на що вони працювали, за що вони страждали, а може й життя своє поклали на землі — це велике, це може найбільше достоїнство народа, найбільша його сила.
Через що Христос Спаситель благозволив народитися серед єврейського народу? Безумовно, через те, що той народ мав великих, достойних, твердих вірою і любов’ю предків. Св. ап. Павло свідчить, що предки єврейського народу були зразком віри для всіх народів, що вони вірою перемогли царства, затулили пащі львів, чинили правду, гасили силу вогню. Другі ж наруги та ран зазнали, та ще й кайданів і темниці, камінням їх побивали, розпилювали на двоє, катували, мечем вбивали; тинялись вони в овечих та козиних шкурах, бідуючи, горюючи, страждаючи по пустинях та горах, та по вертепах і проваллях земних (Євр. 11, 33-38). От ця велика віра, ця непохитна твердість і страждання, ця любов до Бога і свого народу, любов і до правди вічної, звернули на себе ласку Божу і зробили цих ісповідників віри достойними бути предками Христа.
Але не тільки ці поодинокі великі люди єврейського народу, а й весь народ мав і мусів мати велике достоїнство, що Христос іменно серед цього народу народився, побачив цей світ і здобув своє виховання на землі. Яке ж це достоїнство? Перш за все те, що єврейський народ дуже шанував своїх предків, твердо і непохитно тримався їх віри, їх життя; духовне єднання з ними вважав для себе найбільшим своїм обов’язком і найкращою запорукою своєї сили й переможности, страшенно страждав, як і його духовні проводирі. Але іменно духовною єдністю з своїми проводирями він і в найтяжчі часи не втрачав своєї духовної сили, бадьоро дивився на своє майбутнє і підчас свого занепаду вірив у своє відродження.
«Відчиняться ворота твої, Єрусалиме, говорив пророк Ісаія, одчиняться ворота твої і вже не будуть зачинятись ні в день, ні в ночі, щоб достатки народів до тебе прибували, і царі їх приходили. Піднеси очі твої і подивись кругом, всі вони громадою прямують до тебе. Сини твої здалека прибувають й дочок своїх на руках несуть. Поглянеш і зрадієш, і заб’ється і розм’якне серце твоє» (Іс. 60, 4-11). Той народ, який єднанням з своїми предками мав у собі таку силу духа, що в найбільш сумні часи занепаду не втрачав твердої віри в своє визволення, відродження, достоєн був виховати серед себе Визвольника всіх народів: Настали часи, коли народ єврейський все втратив — втратив землю, державність, втратив волю, тинявся по всім світі, розсіяний поміж усіма народами, але одного він не втратив — духовного єднання з своїми предками, — і це єднання дає йому все: не тільки зберігати свою народну єдність, не дивлячись на це розсіяння, але й скрізь між усіма народами одчинити ворота нового Єрусалиму — Церкви Христової, — щоб входив туди новий Ізраїль, єдиним предком якого є Христос.
Любі брати і сестри, українці! І ми маємо велику честь у наших предках Тяжке життя було нашого народу, але ми маємо приємність сказати, що предки наші були достойними проводирями нашого народу, що вони теж були люди непохитної віри, великої любови до свого народу, страдниками за його волю. І ми маємо велику радість сказати про своїх предків те, що говорив ап. Павло про вождів єврейського народу. В добу тяжкої неволі татарської, турецької та польської, і наші предки — славне козацтво — вірою перемагали царства, чинили правду, були міцні в бою, обертали в розтіч полки чужинців (Євр. 11, 34).
Як багато й між нашими предками було й таких, яких мечем вбивали, вогнем палили, які наруги і ран зазнали, кайданів та в’язниці, які скитались по горах та вертепах та проваллях земних. Але якраз своєю твердістю, своєю непохитністю і своїми стражданнями, вони здобули собі та своєму народові таку славу, таку силу, що як каже поет, — наша слава, наша пісня не вмре, не поляже, вона всім розкаже, чия правда, чия кривда і чиї ми діти. Отже, духовне єднання наше з нашими предками, це є той найтвердіший і непохитний ґрунт, на якому ми тільки й можемо відродити своє славне, вільне життя.
Велика наша біда, що за часи довгої своєї неволі під московським царем та патріярхом, ми втратили єднання з нашими предками, відірвались від його ґрунту, який єдиний може вернути нам вільне життя. Ми розбились, поділились, і не знаємо своїх предків. Одні з нас рахують себе «слов’янами» — вважають за рідну собі слов’янську мову, другі «малоросами» — прагнуть до зросійщення, а інші ще десь далі, як це натхненно з’ясовує наш батько, Тарас Шевченко, в своєму листі «До живих 1 мертвих і ненароджених земляків в Україні і не в Україні сущих». Колись будем і по своєму глаголати, кажуть ці земляки, як німець покаже, а до того й історію нам нашу розкаже. Немає предків — безбатченки, сироти наші земляки. Скрізь озираються, шукають, хто б їм сказав, чиї вони діти. От які ми тепер стали — ми українці, за яких так плакав, так побивався Т. Шевченко; не знаємо предків своїх, своїх батьків. От через що і наша матір Україна так довго була «заплакана мати»...
Любі брати і сестри! Єдиний спосіб відновити в нашім народі силу до свого рідного вільного життя, любов до своєї отчизни України — це згадати, знати своїх предків, увійти з ними в духовне єднання, раз-на-завжди твердо і ясно зрозуміти «чиї ми діти». От це духовне єднання з нашими предками відновляє наша свята Українська Церква. Наша церква повертає наш народ до тих славних часів, коли він жив своїм вільним життям, коли його церква не була під чужою неволею, коли народ наш добре знав і пам’ятав своїх предків, єднанням з ними здобував собі велику силу до перемоги над своїми ворогами.
Відновлення цього духовного єднання з нашими предками, це і є відродження нашої рідної церкви. Не нову церкву для нашого народу ми утворюємо, ми відновляємо ту рідну нашу церкву, за яку предки наші страждали, за яку життя своє покладали, могилами матір Україну покривали. І в час своїх лютих страждань за свою віру, за Україну, за свій розсіяний по всім світі народ, вони, як і предки єврейського народу, не втрачали своєї віри, вони вірили, що настане час, коли відчиняться ворота нашого Єрусалиму і вже ніколи зачинятись не будуть, коли сини України здалека прибуватимуть і дочок її на руках своїх нестимуть...
От, це і бачимо ми тепер, коли єднається наш народ по всьому світі розсіяний — єднається в свою рідну церкву. Хто ж відчинив нам ці двері? Відчинив нам їх єдиний Визвольник всіх народів — Христос, якого народження ми будемо святкувати: «Христос народжується — прославляйте Його, Христос з небес — виходьмо назустріч Йому»! — Амінь!
|