Митр. Василь Липківський.
Проповіді

Віра
(На неділю перед Різдвом. Євр. II, 9, 10, 17–26, 32–40)

Наближається, браття, велике свято нашої віри — народження Христа Бога, Спасителя світу від Пречистої Діви Марії. З безмежної любови Божої до світу народжується, як чоловік, Його Єдинородний Син, щоб стати новим Адамом, початком нового роду людей, визволених від наслідків гріха старого праотця Адама. Отже з наближенням свята Народження Христового і думка і серце Його послідовників звертаються перш за все до з’ясування тих причин і умов, які дали світові Христа.

І от св. єв. Матфей починає свою Євангелію про Христа «книгою» того роду, від якого Він народився, починаючи від Адама. Все це фізичні, кревні праотці, що в них діяла фізична сила за Божим благословенством: «Плодіться і намножуйтесь», поки не дала світові Пречистої Діви Марії, що від Неї дією Св. Духа народився Христос. Тому св. Матфей просто лише відзначає: Авраам породив, Ісаак породив і т. д. до народження Пресв. Діви Марії. Але ап. Павло не обмежується цим кревним родинством Христа. Фізична кревна сила могла дати світові лише фізичну людину, чоловіка Ісуса, та вона неспроможна дати Христа-Бога. Фізична сила народження тісно замикається в свому кревному родинстві, обмежена єдністю роду і всесвітньої ваги не має.

І от ап. Павло шукає вищої й безмежно могутнішої сили, сили духовної, що як повітря, як проміння сонця проймає ввесь світ, усіх людей, підносить їх до безмежних просторів неба й єдина може звести Бога на землю, породити Христа. Ця велика духовна сила є віра. Вона безумовно діяла і в кревному родинстві Христа, але як те море безкрає вона покриває собою всі роди, всі народи, дає їм силу до великих дій і прагнень і в земному життю, примушує їх прагнути далеко й за межі світу в царини вічности. Лише віра є та духовна сила, на якій будується, якою рухається діло Христове, діло спасіння світу. Тому і в кревних праотцях Христа ап. Павло шукає не чистоти крови, а сили й непохитности віри.

От Авраам із своїми нащадками Ісааком, Яковом оселились з Божого веління в землі чужій, жили в ній, як подорожні, мандрівники, все чогось кращого шукали. Що ними керувало? Віра, каже апостол. Це віра їх підносила від землі, не давала їм задовольнятися земними містами, а примушувала шукати міста, котрого будівничим є Бог, шукати Бога на землі і вірою бачити Його в далекому майбутньому. Цю віру патріярхів відзначив і сам Христос, коли казав євреям: «Авраам, Отець ваш радий був побачити день Мій; і він побачив і зрадувався» (Іоан 8, 56). Віра не дала Авраамові похитнутись навіть, коли він з Божого веління мусів принести в жертву сина свого Ісаака, бо він вірив, ідо Бог може й мертвого воскресити, тому й Ісаака вже приладженого до смерти прийняв живого, якби в ознаку воскресіння.

Чим керувались Ісаак, Яків, коли благословляли своїх дітей? Вірою в те, що їх благословення здійсняться. А чому Йосиф, умираючи в Єгипті, заповів, щоб кості його були перенесені до рідної землі? Він вірив, що євреї всеж повернуться до неї. Так само й батьки Мойсея ховали його й не кидали в річку, як велів фараон, бо вірили, що його пощастить спасти. Сам Мойсей, коли зрікся зватися сином доньки фараонової, а захотів краще страждати з людьми Божими, ніж дізнавати дочасної роскоші гріха, терпіти таку наругу за свій народ, яку потім витерпів Христос, він вірив у краще майбутнє свого народу, вірою вже бачив він і Христа й від Нього ждав нагороди, як свідчить і Христос, що «Мойсей писав про Мене» (Ів.: 6, 46).

Але, коли ап. Павло підніс віру, як могутню порушну силу до Христа в Його праотцях, він побачив, що ця сила далеко переходить за межі родинности, і він не може перелічити навіть видатних керівників свого народу, таких, як Гедеон, Варак, Ефтай, Самсон, Самуіл, цар Давид та пророки, що в них діяла сила віри. Тільки віра в світле майбутнє свого народу, що мало відкритись явлінням серед народу Месії-Христа на благословення всім народам, давала силу цим проводирям народу єврейського перемагати царства, робити правду, бути могутніми в немочі, міцними в бою, обертати в ростіч полки чужинців. Тільки силою віри, що підносилась до ясного передбачення часів пришестя Месії пророки творили чудеса, затикали пащі левів як Даниїл, гасили силу вогню, як три юнаки в Вавилоні, і навіть мертвих воскрешали, як Ілля, Єлисей. Та й ті, що помирали, побиті були, помирали з вірою в краще воскресіння в царстві Месії.

А яка сила так могутньо діяла в тих незлічених страдниках, кращих представниках людства, що наруги та ран дізнавали, кайданів та в’язниці, що їх камінням побивали, розпилювали, катували, стинали, що тинялись в овечих та козиних шкурах, бідуючи, горюючи, мучені, жили в пустелях, вертепах та проваллях земних? Тільки віра вливала в них силу радо переносити таке нужденне життя, що мало бути найкращим свідченням їх віри в час пришестя Месії-Христа і в той день останній, коли досягнуть до свого звершенства всі обітниці Божі вірним Його послідовникам.

Цілком в дусі ап. Павла до його похвали вірі ми можемо додати, що і в кращих проводирях народів поганських, яка ж сила діяла, як не та ж віра, що допомагала їм побивати царства, робити правду, бути міцними в бою, обертати в ростіч полки чужинців? Віра ж і з серед поган висунула багато зразків і моральної перемоги і великих страждань і самовідданости. Правда, у поган ця віра не так виразно, як у євреїв, усе зводила до обітниць сполучених з пришестям Христа на світ, але й погани, як свідчить ап. Павло, шукали Бога, спорудили жертівника невідомому Богові (Діян. 17, 23, 27), чекали й Спасителя світу і навіть з більшою охотою, ніж євреї, пішли до Христа, прийняли віру в Нього, вірою прищепились до Нього, як каже апостол, коли євреї невірством відломились від Нього (Рим. 11, 30). Отже віра є та наймогутніша й найзапальніша духовна сила, що створила певні умови пришестя Христа Спасителя на землю, дала Йому й найкращих духовних предків і найщиріших духовних дітей.

Що ж то є віра? Віра, каже ап. Павло, є впевненість в здійсненні того, чого ми чекаємо, певність в існуванні того, чого ми не бачимо (Євр. 11, 1). Отже віра є така ж природна властивість душі людської, як і розум, і така ж необхідна. І в щоденному житті людина ще більше керується вірою, ніж розумом, бо й знання здобуває більше довірям іншим, ніж власним досвідом і в основі всіх її вчинків стоїть віра. Хлібороб оре, сіє, бо вірить, що збере врожай; пускається чоловік в далеку небезпечну подорож, бо вірить, що щасливо її скінчить. Якою іншою силою, як не силою віри і тепер люди побивають царства, двигають гори, перемагають усякі труднощі? Без віри людина й кроку в житті не може ступити — ні знання здобути, ні будь за яку працю взятись, ні в ній перемагати; лише непохитність віри робить непохитною людину.

Але не сучасне, не земне є головним предметом віри. В той час, як розум порпається в земних видимих речах, віра сягає до найперших початків світа, як каже ап. Павло: «Вірою ми пізнаємо, що віки створені словом Божим» (Євр. 11, 3). Віра нас відносить і до останніх часів світу, впевняючи нас у здійсненні всіх Божих обітниць. Віра з’єднує нас земних з Богом, зводить в нашу душу Бога і тому вона найтісніше сполучується з релігією, з нашим відношенням до найвищої істоти, віра творить релігію, тому в нашій мові релігія зветься вірою. Віра значно повніше обходить життя людське, ніж розум — таємна царина життя — народження, смерть, відношення до Бога, моральна царина — гріх, чеснота, падіння, виправдання — все це предмети віри. Це віра світлом Божества освітлює все життя людини, дає йому найвищу мету життя, шукає Бога і знаходить Його, лине до Нього.

Отже віра безумовно є та жива вода, те прозоре повітря, в якому тільки й можливе народження Христа-Бога на землі. Тому можна сказати, що коли кревні праотці породили чоловіка Ісуса, то лише віра породила Христа-Бога. Ця віра і в праведному Симеоні виголосила: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико, бо побачили очі мої спасіння». Віра і в Іоані Предтечі сказала: «Це ягнець Божий, що взяв на себе гріхи світу». Віра і поганських мудрців зі сходу привела до яслів Христа. Це віра в Христа і сліпим очі відкривала, і хворих сціляла і мертвих воскрешала.

Браття! Є віра і є безвірство. Але чи ж є безвірство? На мій погляд його нема. В безвірників віри навіть більше, ніж у вірних. Хіба безвірники не вірять Марксові, Енґельсові та іншим своїм ідеологам так, як ми Євангелії? Твори цих безвірницьких євангелистів, це для безвірників св. письмо. Навіть в релігійному безвірстві вони керуються вірою. Вони кажуть, що матерія вічна. Але що таке матерія? Це є атоми, електрони — частини невидимі, — ніяка наука їх не дослідила і не може дослідити. Безвірники приймають їх на віру: вони вірять в невидимі атоми, як ми в невидимого Бога. А що таке вічність? Чи може це довести наука? Ні, безвірники вірять у вічність матерії, як ми у вічного Бога.

Кажуть безвірники, що віра є наслідком темряви, неуцтва; наука, з’ясовуючи тайни природи, усуне віру з людського життя. Але таке твердження є дійсно наслідком темряви та неуцтва й нерозуміння суті й віри й науки. Наука досліджує явища природи й життя людського й робить з них висновки для удосконалення життя на землі. Але віра безмежно ближча і вартісніша для життя людського. Віра відкриває Бога людині, зводить Бога в душу людини, віра виявляє гріх в душі людини, викликає в ній потребу виправдання, дає людині надію на спасіння, воскресіння і життя вічне, дає найкраще заспокоєння душі в Богові, найкращу утіху в житті. Віра це є хліб Божий, що з неба сходить і дає життя світові (Іоан 6, 33).

От з цією вірою і ми, браття, зустрінемо Христа народженого, приймемо Його в свою душу, як в ясла, освітимо Його наукою свою душу, як ясною зіркою. Цією вірою і ми з’єднаємось з безліччю тих світильників віри, «котрих недостоєн був світ, що одержавши свідчення вірою, не прийняли обітниць, тим що Бог краще щось про нас провидів, щоб не без нас вони досягли звершення їх». — Амінь!