Розумні діви і світильник Православної віри серед українського народу(В день св. велмуч. Варвари)
Сьогодні, в свято св. велмуч. Варвари, Христос Спаситель навчає нас притчею про десять дів, що вийшли на зустріч женихові. П’ять з них були розумні, а п’ять нерозумні. Розумні взяли з собою світильники і взяли для них запас оливи, нерозумні теж взяли світильники, а взяти оливи забули. Коли жених довго не приходив, то всі поснули. І от о півночі почувся голос: «Ось жених іде, виходьте назустріч». Тоді розумні діви підлили оливи в свої світильники і вийшли назустріч женихові, а в нерозумних не стало оливи, і вони звернулись до розумних з проханням: «Позичте нам оливи, бо наші світильники гаснуть». Але ті відповіли: «Може не вистане ні нам, ні вам, ідіть краще та купіть собі». Коли ті пішли купувати, прийшов жених, двері зачинились і почалось весілля. Скоро прийшли нерозумні діви, почали стукати і просити, щоб їх впустили, але їм уже в цьому було відмовлено.
Свята велмуч. Варвара була одною з тих розумних дів, про які каже ця Христова притча. Як стала вона Христовою невістою, як вийшла на зустріч Жениху-Христу, вона завжди горіла в тяжких муках, стражданнях, але в душі своїй мала такий великий запас оливи, цебто любови до Христа, що ніякі муки, ні навіть смерть від руки рідного батька, не вичерпали його. Вона була вбитою, пригашеною на цім світі, але як ясна свічка загорілась на тому світі, — на небі, і нас усіх освітлює і навчає тому, що сказав Христос: «Не бійтесь тих, що вбивають ваше тіло, а душі не можуть вбити, а бійтесь тих, хто і душу і тіло ваше доводить до вічної загибелі» (Мат. 10, 28), хто в душі вашій хоче погасити полум’я любови до Христової правди і науки.
Дорогі брати і сестри, українці! А ми, а наш рідний народ? До яких дів ми прирівняємо наш український народ — чи до розумних, в яких запасу оливи було багато і світильники їх завжди горіли, чи до нерозумних, що забули запастись оливою і світильники їх погасли, коли треба, щоб горіли? Ми можемо на це прилюдно відповісти, що, дякувати милосердному Господу, народ наш, відколи вийшов на зустріч Женихові-Христу, відколи став християнським, завжди поводив себе, як ті розумні діви, — свічка віри Христової завжди горіла в нашому народі, запаси оливи — любови до Христа й до свого рідного — завжди були великі в ньому.
З тих часів, як запалив в собі наш народ світильник віри Христової за св. князя Володимира в Києві, світильник цей ярко горів у ньому і освітлював шляхи його життя. Тяжкі бурі, тяжкі вітри і негоди траплялись в житті нашого народу, — як татарська, турецька неволя, польське кріпацтво, — але й ці пригоди не погасили свічника віри Христової в нашому народі. Навпаки, чим більше страждав наш народ, чим більше мучили його, тим вище підіймав він над собою світильник віри та більш підливав в нього оливи — любови до Христа і до своєї матері України, і цей світильник ніде не гас.
Чим освітлювала, чим підтримувала своє життя безмежна кількість невільників у турецькій неволі, де під землею, на галерах, закуті в кайданах, вони по цілих роках повинні були тяжко і безнадійно працювати на своїх гнобителів? Тільки свічка віри Христової освітлювала їх темне життя і давала утіху в муках; тільки любов до Христа давала їм силу, як тій св. велмуч. Варварі, винести ці муки.
Та й за часів польського кріпацтва теж гірко жилось нашому народові, — його гнобили, з призирством ставились до його мови, до його віри. Але чим більш народ наш терпів від польського панства, тим вище підіймав він світильник своєї православної віри, тим більш освітлювався нею сам і освітлював своє життя, і багато запасів оливи собі надбав, цебто дійсної християнської освіти і побожности. Ми тепер не можемо навіть собі уявити оскільки освічений, оскільки побожний, був наш український народ за часи свого вільного церковного життя, навіть в ті тяжкі часи, коли польське панство та католицтво найбільше намагалось загасити в ньому свічку православної віри, затьмарити його розум, його душу.
Весь народ наш тоді став об’єднуватися в церковні братства. Ці братства заводили в себе гарні школи, друкарні, благодійність, побожність, і світло їх віри і життя так ясно горіло, що навіть викликало велике здивовання в тих, хто мав нагоду перебувати тоді в Україні. Ми, напримір, маємо певне свідоцтво з тих часів — діякона зі сходу, Павла Алепського, який тоді подорожував по Україні, і залишив записі своїх вражінь від цієї подорожі. Він не міг надивуватись побожності і освіті українського народу в ті часи. Він запевняє, що всі тоді, — не тільки чоловіки, а й жінки і малі діти, — були письменні, в церквах підчас служб завжди бувало повно народу і всі, навіть малі діти, стояли з книжечками, слідкували за Божою відправою і брали в ній участь. Діти не бігали без діла по вулиці, а всі вчилися; чесність, гостинність, взаємна любов і пошана скрізь високо світили, і народ наш в ті часи був найбільш свідомий, освічений і побожний. Це було 400 літ тому назад...
І коли ми порівняємо майже повну неписьменність нашого народу в сучасні часи, його несвідомість, його темряву і невідповідність життя, то до якого страшенного занепаду, до якого приниження ми дійшли! Ясна в колишні часи свічка нашої віри, нашої освіти і життя, ледви блимає, готова при першім вітрі погаснути і нас залишити в безпросвітній темряві, а буря вже шумить...
Любі брати і сестри! Через що це? Від чого це наш побожний і освічений народ став такий темний і несвідомий? Наш народ в одному зробив не по зразку розумних дів. Коли в тих нерозумні діви попросили позичити їм оливи, то вони відмовили, сказали: Може не вистачить ні нам, ні вам. Чому вони відмовили? Мабуть вони вже добре знали характер цих нерозумних дів; вони знали, що ті, як їхньою оливою засвітять свої світильники, то їх же і відопхнуть від дверей, самі ж увійдуть на весілля, а їх за дверима покинуть. Така вже вдача всіх нерозумних: вони беруть кулаками, силою фізичною, а не розумом та моральною силою.
Наш український народ свою оливу — свою освіту, став і своїм сусідам позичати, і найбільше московським людям. Бо хто це завів освіту в Москві? Звідки брали московські люди і перші друковані книжки і найкращих учених, співців, вчителів? Це все вони позичали від нас, від українського народу, це нашим світлом вони освітлювались, це нашою оливою вони засвітили свої свічники. Безумовно, дуже добра і приємна Христу річ позичати тим, хто не має, позичати навіть не чекаючи повернення. Христос каже: «Позичайте, нічого не сподіваючись» (Лук. 6, 35). Але з нашою позичкою сталось так, як і мало статись: одержавши від нас найкращі освітні сили і засоби, московські люди стали ж нас відпихати, нашу ж оливу витрачати і наші світильники гасити...
Що уявляє з себе наше сумне життя з тих часів, як наш народ український увійшов у братерську спільність з державою московською? Ця братерська спільність, фізично-озброєною силою московської держави, повернута була в підлеглість, а потім і в кріпацтво. Вільна церква українська підбита була під владу патріярха московського, рідна мова українська зневажена, заборонена для рідної освіти, і навіть книги надруковані в українських друкарнях, з наказу царя Петра І, було відібрано і спалено. От уже, більш як двісті літ, стали гаснути від цього північного вітру наші світильники, наша церква, наша освіта; темна ніч насунула, заснув наш український народ...
Але от в наші часи великий клич піднявся: «Ось іде Жених, іде Христос, виходьте на зустріч!» Це наша Українська Автокефальна Церква, що відродилась з-під царського поневолення, кинула гасло до українського народу, щоб прокидався, відкривав очі, поправив свої світильники, підлив в них оливи, щоб входив на весілля до Христа, щоб єднався в святу свою церкву, в своє рідне українське братерство у Христі...
І народ наш цей заклик почув: прокидається, відкриває очі, поправляє свої світильники після довгої ночі. Чи вистачить же в нього оливи? Чи не прийдеться нам позичати від Москви, як ми їм колись позичали?
Ні, любе братерство! Хоч нас вже дуже пограбували, все майже у нас відняли і знищили, але не підемо нікуди позичати. Своєю щирою працею, — в радості, що знову нас Господь підвів і з темряви на світ вивів, — будемо здобувати в собі оливу для цього відродження і поступу до вільного, рідного церковного життя. Московська церква навіть гнівається, що ми в неї нічого не позичаємо, бо вона знає, що коли б ми хоч каплю чого в неї позичили, то вже б ніколи не оплатилися, і тому навіть пропонує нам свою благодать: ви, мовляв, безблагодатні, поки в мене благодаті не позичите. Але, коли наш визвольник Христос до нас іде, коли ми до Нього виходимо назустріч, то від Нього ми й одержали всю повноту благодаті для нашого вільного життя.
Браття! Христос іде, нас визволяє, в нашу рідну церкву нас закликає. Виходьте ж на зустріч, поправляйте свої світильники, не вбавляйтесь, не вагайтесь, не йдіть за чужими позичками, бо прийде Христос, зачиняться двері і тим, що залишаться за дверими, Він скаже: «Ідіть від Мене, Я не знаю вас!» — Амінь!
|