Христос є життя наше(29-та Неділя по Тройці. — Кол. 3, 4–11)
Церква Христова це є Сам Ісус Христос — так висловився один сучасний церковний письменник. Це ж саме каже особливо в посланні до Колосян св. ап. Павло — «Христос є життя ваше»... «Все і у всьому Христос»... «Христос є повнота Божества і як Бог Він є все у всьому, Він є Сотворитель і Вседержитель світу» (пop. 1 Кор. 15, 28); разом з тим Христос є й повнота чоловічества, цебто є повнота життя людського. Христос є життя наше в його найвищому ідеальному уявленні, і кожен християнин, який тільки шлях для свого морального удосконалення він обирає, є послідовник Христовий, найкращим зразком свого життя має Христа.
Для ченця-аскета, що прямує до морального піднесення шляхом зречення від усіх принад життя, Христос є найідеальніший аскет, вільний від усяких принад світу, переможець над ним (Мат. 4, 8-10). Для церковного навчителя Христос є найвищий навчитель, зразок ідеального благовісника. Для пастиря церкви Христос є найвищий пастир, що життя своє покладає за вівці (Іоан 10, 67). Для священика Христос є зразок найвищого, найсвятішого священства. Для батьків Христос є найвищий зразок піклування про дітей, що «коли діти, каже ап. Павло, сталися спільниками тіла і крови, і Він так само став спільником їх, щоб смертю знищити того, що має державу смерти, цебто діявола» (Євр. 2, 14).
Для дітей Христос є найвищий зразок покірливости Отцю Небесному Своєму навіть до смерти (Фил. 2, 8). Для страдників на цьому світі Христос є найвищий зразок гідного перенесення страждань, переможця в стражданнях, і хрест Христовий є для всіх християн найбільша утіха й підтримка в стражданнях, а своїм воскресінням із мертвих Він є джерело найбільшої радости і вічного щастя. Нарешті для всіх людей Христос є зразок найвищого, найкращого людського життя, є Син чоловічеський в найідеальнішому всесвітньому обсязі.
От в цьому розумінні, як найвищий зразок життя для всіх християн на всіх шляхах до морального удосконалення, Христос дійсно є життя наше. І коли церква догматичний образ Христа, як Богочоловіка, витворила великою і довгою боротьбою з усякими єретиками шляхом постанов своїх соборів, то моральний образ Христа церква утворює життям кращих своїх представників, що досягли високого християнського стану на різних шляхах життя і за ап. Павлом могли щиро сказати: «Уже не живу я, а живе в мені Христос» (Гал. 2, 20).
Але Христос є життя наше не тільки в тому розумінні, що Він є для нас найкращий зразок до морального піднесення. Ні, в цьому ще не було б нічого християнського; зразки, гарного, високого життя ми можемо знайти і в давньому єврействі і навіть в поганстві. Для нас, християн, Христос є не тільки зразок, а й єдина основа, корінь християнського життя, що на Ньому кожен з християн мусить бути прищеплений, з Ним зростись, від Нього набиратись поживи для життя, щоб давати добрий овоч (Рим. 11, 17). «Я є лоза виноградна, каже Христос, а ви парости. Хто перебуває в Мені і Я в ньому, той багато овочу родить, а без Мене не можете чинити нічого. Хто не буде в Мені, того відкинуть геть, як парость від лози, і всохне, і те збирають і в огонь кидають, і воно згорить» (Ів. 15, 5-6). А своїм стражданням на хресті за життя світу Христос знищив і рукопис гріхів наших (Кол. 2, 14), «щоб зникло тіло гріховне, щоб не служити нам більше гріху» (Рим. 6. 6.).
І це почуття християнина, що він є силою хреста Христового вже чистий від гріхів, вільний від головної перешкоди в наближенні до Бога, дає йому справжнє «світло життя» (їв. 8, 12). Звідси ап. Павло виводить той висновок, що всі ті, що не беруть Христа за зразок для свого життя, що ще не живуть у Христі, що не «з’єднані з Ним подобою смерти Його й воскресіння» (Рим. 6, 5), ті ще не мають у собі справжнього життя, ті морально «мертві в провинах своїх» (Кор. 2, 13).
Що ж повинні зробити ті люди, що хотять визволитись від цієї моральної смерти, а воскреснути до життя у Христі? Перш за все вони повинні змертвити в собі ті члени, що пригноблюють їх до землі, не дають піднестись від моральної смерти, а саме: розпусти з усіма її видами, як блуд, нечистота, пристрасні похотіння і захланність, що є ідолослуженням. Це ті моральні хиби, що їх ап. Іван називає «хотінням тіла й хотінням очей, що є не від Бога, а від світу» (Ів. 2, 16), а ап. Павло зве членами землі. Цих членів плекали в собі і з «ненаситністю» (Єф. 4, 19) задовольняли погани, що були «дітьми неслухняности», що ще не знали, не чули науки Христової, або й не хотіли її прийняти, і за свою неслухняність накликують на себе гнів Божий.
Отже християни, що вже відійшли від старого поганського життя, а перейшли до нового християнського, мусять залишити все те, що складало з себе, як каже ап. Павло, давнього чоловіка, що виявляв себе гнівом, лютістю, злобою, лайкою, соромними словами, образами, наклепами один на одного. Всього цього давнього чоловіка з ділами його християни повинні скинути з себе, як якусь брудну одіж, а одягнутися в нового, зробитись в житті справжнім послідовником Христовим.
Всякий же послідовник Христовий повинен найбільше дбати про те, щоб у своєму житті і в своєму розумі відбивати образ Того, хто його створив, цебто образ Христа, що створив його християнином. Отже, поскільки християнин ясно і повно відбиває в своїм житті, в своїй душі образ Христа, чи, як каже ап. Павло в іншому місці, оскільки він «одягається в Христа» (Гал. 3, 27), остільки він одягається в нового чоловіка, відновляється в розумі, стає свідомим християнином. Отже ап. Павло, переходячи від догматичної науки про Христа до моральної, перш за все закликає християн пильно очистити свою душу, своє життя, свій розум від того намулу, що його так густо наклало на них життя в поганстві, щоб на них, на їх житті ясно відбився образ Христа.
Але в житті людей до Христа була одна велика перешкода, що вважалась не моральною хибою, а навпаки великою чеснотою, а все ж відкидала від себе Христа. Це були різкі національні й соціяльні відміни, цілком ворожі, що припиняли всяку можливість братерського поєднання всіх людей і тяжко перешкоджали виображатися в них Христу, як єдиному визвольникові з темряви всіх народів і станів. Кожний чоловік до Христа цілком і неподільно відбивав у собі образ свого народу або стану, був або грек чи жид, або обрізаний чи необрізаний, або варвар та скиф, або вільний чи невільник, і вже крім цих відбитків у собі не припускав ніяких інших.
От ці національні й соціяльні міркування завжди були великою перешкодою до прийняття народами Христової віри. Відомо, що жиди головним чином із свого національного фанатизму не визнали Христа і вирішили Його вбити, як це й висловив їхній первосвященик: «Краще, щоб один чоловік помер, ніж щоб увесь народ загинув» (Ів. 11, 50). Так само й греки й римляни, і всі інші народи, довго боролись проти Христа, не хотіли відбивати в собі Його образ, щоб цим не принизити своєї нації, не знищити своєї держави. Люди вільні — пани не хотіли визнати Христа, що рівняв їх з їхніми рабами. От на цім ґрунті, національному й соціяльному, найтяжче відбились слова Христові: «Не мир я прийшов принести на землю, а меч» (Мат. 10, 34).
Але ап. Павло в своїй моральній науці й закликові до всесвітнього братерства і єднання у Христі сміливо перелазить і через усі національні й соціяльні перешкоди і каже, що ясний відбиток Христа в душі і житті чоловіка покриває і стирає з нього всі ці відміни; Христос єдиний для всіх людей, «бо всі одно в Христі Ісусі» (Гал. 3, 28), і в Ньому «нема ні грека, ні жида, ні варвара, ні скифа, ні невільника, ні вільного, а всі і у всьому Христос».
Браття! Не тільки на початку християнства, а ще й досі національні і соціяльні питання є головною перешкодою братерського єднання всіх у Христі. 1 це перш за все треба сказати про обрізаних, цебто жидів, що стоять проти всіх інших народів, як необрізаних. Вони вперто відмовляються від Христа, щільно тримаються свого закону й обрізання, і для них нема більшого зрадника своєму народові, як вихрест, — жид, що прийняв Христову віру; до нього вони ставляться з усією фанатичною лютістю, по всім світі вони збиті в один свій кагал, а від Христа сподіваються лише загибелі свого народу.
Всі інші народи віками бились проти Христа, а деякі ще й досі б’ються, гадаючи, що цим вони захищають своє національне життя, свою самостійність і державність. Навіть ті народи, що прийняли в себе Христа, все ж далекі ще до Нього, а й самого Христа хотять розуміти кожен по-своєму, і до поділу церков найбільше спричинились національні відміни й міркування. Навіть один народ, як наш український, і то ухитрились поділити і значну частину обдурити, що відбиток Христа на землі це є римський папа. А в наші часи особливо гостро й фанатично повстали проти відбитку в собі Христа керівники пролетаріяту. Пролетар, кажуть, неодмінно мусить бути безвірник і у всякім разі відкинути всякий відбиток на собі Христа, щоб зберегти свою «клясову єдність».
Чи ж справді відбиток Христа в народі усуває всі його національні відміни? Ні в якім разі! Цього не каже ап. Павло, цілком противне свідчить і історія народів. Навпаки, лише під світлом християнства народи досягають найвищої національної гідности й свідомости. Правда, Христос і в житті народів скидає «старого чоловіка», нищить в них негативні, темні національні риси, а зате надто могутньо одягає їх «в нового чоловіка», підвищує і удосконалює їх позитивні відміни й здібности. Народи — німецький, французький, англійський та інші християнські народи, тільки в християнстві досягли свого найвищого розвитку національного життя й свідомости, і навіть жиди свої позитивні здібності розвивають під впливом християнства.
Коли ж жиди запекло зрікаються Христа, жахаються Його відбитку на собі, то цим вони лише скупчують і консервують в собі всі негативні риси своєї нації, що ними вони так спротивились усім народам, і викликають ними не пошану, а призирство до своєї нації. Відбиваючи на собі образ свого національного месії, що дасть їм панування над усім світом і принесе до них багатства всіх народів (Ісх.), жиди до краю довели свою національну темряву, те покривало Мойсеєве, як каже ап. Павло, що на серці їх лежить (2 Кор. 3, 4-5), і цим своїм покривалом насунули чорну тінь і на всі народи, — а це покривало «зникає лише в Христі».
От що значить будувати своє національне життя без Христа! Це значить плекати й під темним покривалом збільшувати й скупчувати в собі негативні національні відміни, шкідливі і противні для всіх народів, а губити, нищити свої позитивні риси. Одного лише вимагає єдиний відбиток Христа на всіх народах, це того, щоб усі народи, підвищуючи своє національне життя й свідомість, щиро працювали в братерстві, спільно ділились своїм духовним багатством, спільно нищили свої духовні хиби, спільно очищали своє духовне життя, щоб на ньому краще відбився Христос.
Велика біда християнських народів, що й на них ще й досі лежить темне покривало всесвітнього жидівства і в їх житті не стільки відбивається світлий образ Христа з Його взаємною любов’ю, братерством, скільки образ жидівського месії з його мріями про всесвітнє панування і стягання багатства всіх народів, що провадить їх не до братерства, а до гонення за всякими перевагами, до страшних війн, жахливих кріз, загрожує і ще більшими хмарами. Що ж відносно соціяльних станів, то Христос безперечно нищить все гноблення й поневолення в них, як рабство, кріпацтво, тяжкі умови й підносить їх до взаємної поваги. Коли ж сучасні керівники пролетаріяту, щоб знищити з нього відбиток Христа, не очищають, а збільшують в ньому гнів, лютість, злобу, то чи ж підносять вони його гідність, чи до решти її гублять?!
Браття! Христос є життя наше, життя кожної людини, всіх народів і станів! — Амінь!
|