Єдноспасаємість Церкви(29-та Неділя по Тройці)
(Проповідь ця без початку — лист з проповіддю не дійшов, — був сконфіскований).
... ність цієї вдячности, холодність віри це є перша ознака її змертвіння, її нежиттєздатности. Багато думок викликає й те, що Христос визнав спасенною віру не жидів правовірних, що чим дуж побігли виконати жидівський обряд, принести вдячну жертву в храмі, а віру жидівського єретика-самарянина, що вдячність виявив Христові безпосередньо від щирої душі.
Любі браття і сестри! Як часто приходиться чути від християн таке суто жидівське, фарисейське твердження: Лише та віра, якої я тримаюся, є спасенна, веде до царства небесного, а всі інші віри не дають спасіння, ведуть до пекла. Римо-католицька церква навіть офіційно в своїх догматиках зухвало твердить про свою єдиноспасенність. Та й серед православних часто можна чути таке твердження. Насмілююсь сказати, як свою власну думку, що таке твердження є хибне, воно не знаходить підстави в науці Христовій. Та ж віру самарянина, жидівського єретика, Христос визнав спасенною, і це підкреслив перед апостолами, і віру поганина-сотника римського вважав більш достойною царства небесного, ніж віру багатьох жидів.
Отже не віра, та чи інша, дає спасіння людині, а щирість людини у своїй вірі. Це велика облуда, коли представники різних християнських церков кажуть: Лише в нашій церкві спасіння; хто хоче спастися, той обов’язково мусить приєднатись до нашої церкви, а як ні, то безперечно піде до пекла; лише в нашій церкві благодать, а всі інші безблагодатні; лише в нашій церкві таїнства дійсні, а в інших недійсні і т. ін. На мою думку, кожний, хто вірує в Христа, як Бога, стоїть на шляху до спасіння і єдино від щирости його віри залежить і його спасіння, чи він православний, чи католик, чи протестант, чи сектант.
Віра кожної церкви в свою єдиноспасаємість найбільше перешкоджає братерству всіх церков у Христі і єднанню всіх їх у всесвітню церкву, — в справжню католицьку церкву, — і це великий фарисейський гріх церков, коли кожна з них вважає лише себе католицькою — всесвітньою церквою. Це великий гріх тих церков, що намагаються всіма неправдами підбити під себе якнайбільше церков і народів, відривати їх від інших церков, як це робить папська католицька церква. От і до таких церков відноситься грізне слово Христове до правовірних жидів: «Горе вам, що обходите море і землю, щоб навернути хоч одного до своєї віри, а коли це станеться, то робите його сином пекла вдвоє гіршим від вас» (Мат. 23, 17).
Коли та чи інша християнська церква ще додає: тільки наша віра спасенна, бо в нас і мощі, і чудеса, і святі, а в інших нічого такого нема, а як і є, то від нечистої сили, й відправа наша краща й свята і т. ін., — то такі розмови зовсім не гідні християнина. Коли один з таких правовірних запитав Христа, чому мало тих, що спасаються, Христос вказав лише на один шлях до спасіння, на вузькі ворота, цебто на побожне життя, що однаково можливе у всякій церкві, і навпаки зовсім відкинув значення для спасіння чудес та ознак: «Силкуйтесь, каже Він, увійти через вузькі ворота (Лук. 13, 24), бо багато буде таких, що казатимуть Мені в той день: Господи, чи не Твоїм ім’ям ми пророкували, й чи не Твоїм ім’ям бісів виганяли і багато чудес творили? І тоді Я скажу їм: Я ніколи не знав вас, відійдіть від мене ви, що чините беззаконня» (Мат. 7, 23).
Але, в такім разі може дехто з православних скаже: То чому тоді наша православна віра для нас найкраща? Значить, можна нам до будь-якої церкви перейти. На таке нерозумне питання може бути лише одна відповідь: Чому наша рідна мати для нас найкраща від усіх жінок? Чому наша рідна хата, рідна країна, для нас наймиліша, хоч може є й далеко кращі? Тому своя церква для кожного наймиліша, що він у ній народився і жив, в ній жили його батьки, діди, — нею втішались, з нею страждали, за неї боролись, в ній померли. Як же ми можемо ставити її для себе в один ряд з іншими церквами?
Так безумовно мусить сказати і кожний член іншої церкви. Своє життя і те, чим він живе, для кожного наймиліше. Кожна Христова церква ставить своїх дітей на шлях до спасіння, а хто з них досягне спасіння, це залежить від того, як він виконує заповіти Христові. Намагання церков прилучити до себе вірних від інших церков, це явище сумне, ненормальне й для спасіння непотрібне. Запевне, всі християни повинні бути свідомі в своїй вірі, досліджувати, яка церква найчистіше проповідує науку Христову, яка дає найкращі умови для удосконалення земного життя й досягнення вічного спасіння, і кожному вільно увійти в склад тієї церкви, в якій, на його погляд, найкращі умови для життя і спасіння, але звичайно для кожного найкращі умови його рідної церкви; нехай же в ній і спасається.
Але, браття, як часто не ці міркування, а зовсім інші противні Христовій науці, умови земної користі, панування, керують намаганням людей перейти до іншої церкви або прилучити до своєї. Хіба римські папи, що з такою впертістю та хитрощами відривали наш український народ від православної церкви й прилучили їх до своєї унії, мали на увазі спасіння нашого народу? Зовсім ні! Вони дбали про своє панування над ним. Хіба російська церква, що сама одержала життя і просвіту від української, підбивши під себе українську церкву, придушуючи в ній все рідне, українське, дбала про спасіння наше? Це була просто політика. Христовим ім’ям, благодаттю, спасінням, всі такі хижаки лише зловживають у своїх земних інтересах. Треба відрізняти церкву, як організацію, від церкви — братерства, особливо, коли вона не соборноправна; правди Божої не слід закривати неправдою людською.
Браття, українці! Те, що Христос Спаситель так підвищив віру чужородця самарянина над правовірними жидами, що його віри не визнали, й до свого храму його не пустили б, має дуже утішне значення і для нас. Бо й нас чомусь ніде не визнають «правовірні» інших церков. Ми утворили свою рідну українську церкву, що ні в чому не порушила ні Христової віри, ні православного обряду, а лише звільнилась від чужого панування. А нам вороги вільної української церкви ввесь час закидають: «Та хто вашу церкву визнав? Будьте певні, що її не тільки московський, а й ніякий патріярх не визнає». Ми з щирою вірою в Христа хрестимо своїх дітей, вінчаємо молодих, ховаємо небіжчиків, а нам кажуть: Та хто ж ці ваші молитви визнає? їх ніхто не визнає. І справді так, уже не визнають, що аж соромно таке казати про християн.
От тут нехай же буде утіхою всім нам, що хоч не визнають нашої церкви «правовірні» духовні, та нас, як того самарянина, визнав Христос, і це визнання безмірно вартніше для нашої церкви, ніж невизнання оцих «правовірних» та їх синодів і патріярхів. Але нам кажуть: «Вас не визнав ні один свідній «вселенський» патріярх». Це запевне справа тих патріярхів, кого вони хотять визнати, а кого ні. Але, коли вже вони визнали «обновленський» синод та «живу церкву», коли вони вже визнали російську церкву в Польщі, що душить українців, коли сам «вселенський» патріярх Василь ІІІ баламутить світ, що 1925 р. збирає всесвітній собор з російських обновленців, то їхнє визнання, чи невизнання, таку ж саму має вагу, як невизнання Христа зі сторони колишніх жидівських первосвящеників, що їм Христос сказав: «Ось залишається вам дім ваш пустий» (Мат. 23, 38).
Нехай же віра наша, щира безкорисна віра, буде в Христа, а не в патріярхів та в синодів, і коли побіжать до них на поклін всі ті прокажені, що їх вони визнали, то ми, як той самарянин, звернемося до Христа з щирою подякою, що Він нас визнав і дав нам утіху славити Його в своїй рідній церкві, і одержимо від Нього ласкаве слово: «Віра твоя спасла тебе!» — Амінь!
|