Сцілення десяти прокажених і невизнання нашої Церкви. Заклик до єднання(29-та Неділя по Тройці)
Чудо сцілення десяти прокажених, що про нього ми зараз чули з св. Євангелії, було безперечно актом милосердя Христового над цими нещасними, що їх тяжка хворість вигнала з хатів, осель, заставила їх блукати в степах і лише, здалека стояти, прохати людей про змилування. На прохання цих прокажених Христос дав їм те, що тільки міг Він дати: Своїм Божественним словом Він сцілив їх від прокази.
Але цьому чуду надає особливого характеру те, що між десятьма прокаженими трапився самарянин. Перш за все, чому він міг між жидами опинитись? Адже жиди вважали самарян нечистим народом, з яким не тільки не можна було їсти, чи в будь які зносини входити, а навіть вважалось за гріх доторкатись до них. Коли жидові траплялась дорога через Самарію, то він накладав у двоє, аби тільки поминути Самарію, щоб не опоганитись. А от тут, між Самарією а Галилеєю, прокажені жиди зібрались разом з самарянином.
Отже бачимо, що й біда має свою користь, може навіть більшу, ніж щастя в житті. Щастя в більшості роз’єднує людей, творить заздрощі, гордість, ворожість, підозріння. Земна гордість поділяє людей на панів і мужиків, визнаних і невизнаних, чистих і нечистих. Щастя в житті це уділ не всіх. А от біда — загальна для всіх, вона всіх зганяє до купи, всіх з’єднує, і тому її легше терпіти, легше від неї й спасатись. Коли трапиться яканебудь тяжка пошесть, чи голод, чи яка інша пригода, всі спільно беруться їй запобігти, скоріше її спекатися, не розбираючи чистих від нечистих, визнаних від невизнаних, жидів від самарян.
От, і тут я хочу пригадати про долю Христової церкви, бо нам, браття християни, доля церкви найближча і найбільш пекуча. Доля народів, а разом з тим і доля їх церков, в історії була різна: деякі народи, як от греки, римляни, досягли великої перемоги на світі, — прагнули навіть до всесвітнього панування, та й досі ще тих мрій не залишили. Хто їх визнав такими геґемонами? Перш за все самі вони себе такими визнали і свою гегемонію накинули й всім, кого під себе підбили.
Отже, і церкви цих народів, за їхньою славою і могутністю, теж добились великої переваги над іншими, і добиваються ще й досі всесвітнього визнання, як «вселенський архиєрей» — папа римський, «вселенський патріярх» — Царгородський. Хто їх у такому стані визнав? Перш за все самі себе вони такими визнали, ствердили за допомогою своїх народів в пору їх могутности, і ще й досі нахиляють до цього визнання всіх, кого тільки можуть. Хоч час могутности тих народів давно вже минувся, але, як то кажуть, хоч скрипка розбита, але голос її лунає.
Доля інших народів зовсім інша, — як от, вірмен, сирійців, абісинців та й нас українців. Досягти не тільки перемоги, але й волі, їм не пощастило, тому й вільні церкви їх мусять зазнати поневіряння, невизнання, всяких підозрінь. Та, щоб там не було, але різна доля в житті зробила й великий поділ в церквах: було й не без заздрощів, пішли й підозріння й суперечки, а з боку церковного й шукання єресі, розколу, і в наслідок цього з’явились церкви і владні й підвладні, визнані й невизнані, правовірні і єретичні, з’явились, одним словом, жиди і самаряни, що не мають ніяких зносин між собою, не приторкаються жидовини до самарян.
Але, от і церкву Христову зустріла, особливо в останні часи, загальна біда і скрізь з усіх боків насуває на неї тяжка пошесть безвірства, виганяє її з міст, виганяє вже з сіл, і Бог знає, чи дозволять їй хоч з далека стати та кричати про змилування. От ця, загрозлива для всіх церков біда, повинна нарешті всіх їх звести до єднання, щоб спільними силами рятувати Христову віру від знищення і світ від загибелі, бо ніщо так не сприяє ширенню безвірства, як взаємна гризня між церквами, як поділення в ній на жидів і самарян.
Отже, як кажу, й не перестану говорити, що час настирливо вимагає від церков залишити ганебне поділення, згадати єдину підвалину — Христа, на якій всі вони будуються і шукати одна в одній не того, що їх роз’єднує, а того, що їх з’єднує в єдине тіло Христове, в єдине братерство у Христі. Лише це єднання здобуде їм ласку Христову і дасть їм сили перемогти ту тяжку пошесть, яка на віру Христову насувається.
Бо й поділ церков на визнані й невизнані, владні й підвладні — це від людей стався, а єднання церков в єдине Христове тіло, — це Божий заповіт. І Христос, Спаситель світу, що прийшов «сповнити закон, а не зламати» (Мат. 5, 17), коли побачив разом прокажених жидів з самарянином, не тільки не заперечив цьому, а навпаки ми мусимо припустити, що саме це сполучення звело ласку Христову і на жидів, та через віру самарянина Христос і жидів звільнив від прокази, бо про віру жидів Христос і не згадує, а віру самарянина похвалює, що вона спасла його, а через його віру і тих, хто поділяв з ним його біду.
В чому ж виявив самарянин свою спасенну віру? Коли почули своє оздоровлення жиди, вони, згідно слову Христовому, зараз пішли до храму Єрусалимського, щоб показатись священикам і звичайно принесли вдячну жертву Богові, за вимогою закону Мойсеєвого. Міг і самарянин побігти на свою гору Гаразин і там принести вдячну жертву Богові, згідно своєму самарянському закону. Але він так не зробив. Він не пішов дякувати Богові на те місце молитви, що роз’єднує його з жидами, а побіг до загального джерела ласки Божої, що всіх у собі поєднує — «вернувся до Христа, голосом великим славлячи Бога, і припав лицем до ніг Його, дякуючи Йому».
Христос яскраво відзначив цей вчинок самарянина. Хоч Він безперечно знав, що ті дев’ять жидів пішли до храму і принесуть вдячну жертву за своє сцілення, але цій обрядовій вдячности Він не надав ніякого значення і висловив свій жаль, що ці дев’ять жидів, що спільно з самарянином терпіли тяжку хворість, також спільно з ним не повернулись подякувати Богові, не на ступнях жидівського храму, що крім жидів ні для кого більше не був приступний, а в ногах Того, для кого нема вже ні жида, ні грека, ні невільника, ні вільного, а всі одно (Гал. 3, 28).
От на цьому переконанні самарянина й ґрунтується та його віра, що за неї похвалив його Христос, сказавши: «Встань, іди, віра твоя спасла тебе». От до такої віри, що всіх з’єднує в Його особі й закликає всіх нас Христос. Та чи інша обрядовість, уклад життя християнських церков, для Христа не має значення, коли нема між Церквами єдности, братерства, спільности життя. А найбільше противна Христу пиха фарисейства, визнання чи не визнання, підвищення себе, приниження інших.
Любі брати! Те, що Христос Спаситель так підвищив цього чужородця... (тут проповідь обривається, слідуючий лист Митрополита пропав на пошті).
|