Українська Церква приготовляє для свого народу вечерю(28-ма Неділя по Тройці)
Любі брати і сестри! Як часто Христос Спаситель в св. Євангелії порівнює Бога, Отця Свого, з добрим, щирим, гостинним, господарем, який завжди дбає про те, щоб і в його господарстві всім було добре, щоб і слуги його не бідували; щоб і хата його була повна гостей, щоб гостей і нагодувати, і напоїти, і всіх задоволити.
От, і в сьогоднішній Євангелії Бог виявляється таким добрим господарем, що влаштував багату вечерю і запросив на неї багато гостей. Гості, правда, як взагалі гості, не досить жваво збираються. Все вже готове, а гостей нема. Чому? Може в кого одежі нема? Може кого біда не пускає? Ні, гості Божі відмовляються іншим: Той захопився своїм господарством, той торгівлею, той родинними ділами; одним словом, ці гості не пішли на вечерю до Бога, бо їм і в дома добре. Правда, по вулицях, роздоріжжях, по ярах та нетрях, багато валяється безпритульних, сліпих, кривих, калік, убогих, але гостям що до того? їм добре і в дома, вони не пішли.
Але Бог, господар світу, не байдужий до цих останніх: Він посилає слуг своїх і ті знаходять всяких бідних, скривджених долею, пригнічених земним життям, і приводять їх гостями до доброго господаря...
Браття! Господь Бог не тільки є господар світу, Вседержитель, як називаємо ми Його в символі віри. Господь любить всіх людей, як рідний батько, і навіть безмежно більше ніж усякий батько на землі. Бог так полюбив світ, каже св. Євангелія, що й Сина свого Єдинородного віддав, щоб кожен, хто вірує в Нього не загинув, а мав би вічне життя (Ів.). Через свого Сина Бог і нас усіх, всіх людей, всі народи світу, захотів усиновити собі, зробити своїми дітьми, як каже св. ап. Павло: «Коли прийшла повнота часу, послав Бог Сина свого, що народився від Діви... і викупив всіх, ...щоб ми зробились дітьми Божими; тим то й ти вже більше не раб, а син, а коли син, то і наслідник Божий через Христа» (Гал. 4, 4-7).
От ця велична повнота часу вже наближається, вже надходить свято Різдва Христового, коли народився від Пресвятої Діви Марії Христос, Син Божий, що й нас віруючих в Нього всиновив Своєму Отцеві, зробив нас рідними дітьми Божими, наслідниками вічного життя. От через що, ми, християни, ми вже не тільки гості у Бога, — ми Його діти; не тільки слуги, а й сини Його через Христа... Правда, в нашому житті звичайно так буває, що син, як доросте, хоче відділитись від батька, — одружується, здобуває собі власну землю, худобу, і йому вже не цікаво вчащати до батька, де він може почути від батька який докір або нарікання. Може те і ті гості, про яких говориться в сьогоднішній Євангелії, може і вони вважали себе синами Божими, але не пішли до Нього на Його заклик через те, що хотіли жити своїм життям, не Божим, — волю свою творили, а не волю Отця, що їх закликає.
Отже і між християнами багато таких, що тільки рахуються дітьми Божими, а живуть по своїй волі. Через те і між християнськими народами в житті християн ми бачимо сумне явище: хата Божа пуста, бо діти Його, християни, захопились кожний своїми ділами; одні заводять велике господарство, забирають під себе все; другі беруть в свої руки торгівлю; тих принаджують утіхи земного життя, а в цей час життя викидає на вулиці, роздоріжжя, яри та нетрі, безліч убогих, калік та інших нещасних.
Хто про них подбає? Де їм найти утіху і задоволення? Хто ж інший, як не Отець Небесний, Отець всіх людей? Він тільки і може зібрати до себе тих своїх дітей, про яких забули їх старші брати, що забули й Отця свого. Тільки в оселях Отця свого Небесного відчують своє щастя, своє дійсне достоїнство ті, яких люди відкинули, яких людська слава, сила та багатство розігнали по нетрях та ярах та роздоріжжях. От через що свято Різдва Христового, що наближається, це є свято перш за все тих бідних, знесилених, поневолених, яких зневажили люди. Це їх своїм народженням буде закликати Христос: «Приидіть до Мене всі струджені та знеможені, то Я заспокою вас» (Мат.).
Любі брати і сестри, українці! Наш рідний український нарід, це є той нещасний народ, який майже весь час свого життя мусів спинатися по нетрях, по ярах, по роздоріжжях. І тепер куди тільки тяжка доля не занесла нашого народу? Є його й на далекому сході, і в безмежних степах Азії, і в Америці, і в інших краях. І от тепер велика ласка Божа сталася над нами: Господь, Отець наш Небесний, закликає нас на свою вечерю, в свою господу, в нашу рідну Українську церкву. І яка це радість велика, яке піднесення! Народ наш виходить з ярів, з нетрів, з вулиць, єднається в своє рідне Христове братерство, — в своїй рідній церкві, почуває себе її рідними дітьми, дітьми Отця Небесного.
От через що свято Різдва Христового повинно бути для нашого українського народу ще більш радісним святом, ніж для інших могутніх і славних народів. Наш обезславлений і знесилений народ це завжди почуває своєю душею, і тому, відколи себе пам’ятає, свято Різдва Христового найбільше чуло і урочисто святкував, оспівував його своїми безмежно зворушливими співами, колядками, обставляв його дарами своєї землі — сіном та снопами; утворював по своїх сім’ях в ніч під свято багату вечерю. І народ, як наче відчував, що це до нього найбільше звертається Христос — Син Божий, що на світ народився: «Прийдіть до Мене всі струджені та знеможені, то Я заспокою вас», — що це відносно нього сказав пророк: «Люди, що сиділи в темряві, побачили світло велике, — тим, що сиділи в країні смертній, засяяло світло» (Мат. 4, 16.).
Наша свята церква українська ще тим нагадує притчу Христову про званих на вечерю, що одним з головних підвалин нашої церкви, це є всенародня соборноправність її, — що в нашій святій церкві нема ні тих званих, що через багатство, славу та земні утіхи, не захотіли прийти на вечерю; ні тих убогих, що тиняються по ярах та нетрях, — в нашій церкві всі рівні, всі брати, всі однаково звані, всі повинні брати однакову участь в церковному житті, в керуванні своєю церквою. Цим іменно — всенародньою соборноправністю і відрізняється наша церква українська від старої російської.
Представники російської церкви — старе слов’янське духовенство — нас ненавидять, називають єретиками, а того й не примічають, що вони іменно і є ті звані, які не захотіли прийти на вечерю Господню, і про яких сам Бог сказав, що ніхто з людей цих запрошених не покоштує Моєї вечері, — а ми, український народ, це і є ті знехтовані, про яких Бог сказав своєму слузі: «Піди хутко на роздоріжжя, на вулиці і приведи до Мене убогих, калік, сліпих та кривих; вийди й на шляхи і по ярах, та проси їх увійти, щоб була повна моя господа...
Там в старій російській церкві були й свого рода звані — це ієрархія, цебто єпископи, священики, монахи, та різні урядовці, що сиділи в синоді та по консисторіях; вони тільки мали владу в церкві, керували нею, поводились в ній, як дійсні владики, а народ, а миряни, не мали в церкві ніякого голосу, ніякого значення; розігнані були по ярах та нетрях, і тільки здалека повинні були прислухатися до голосу до розпорядження владик.
Але, хіба це була вечеря Господня, хіба це була церква Христова? Де не було братерства, рівности всіх перед Богом, там не могло бути і дійсної Христової церкви. От через що, коли б ми судили про діла чоловічеські, ми мусіли б зазначити, що ті старі церковні владики і духовні, що докоряють нам єретицтвом, самі дуже відхилились від дійсного устрою, від справжнього Христового братерства, і в Христову церкву внесли земні, мирські звичаї — нерівности і панування.
От через що, коли відродилась наша Українська церква і відродила в себе дійсний церковний устрій братерський, — проголосила себе всенародньо-соборноправною, стала закликати до себе всіх на рівних правах, як дітей Божих, — ці владики, єпископи, священики, монахи, не захотіли в нашу церкву, на нашу вечерю прийти: вечеря була готова, церква наша широко відчинила двері для всіх, але ці звані ухилились.
Але, з ласки Божої, не залишилась пусткою наша церква, — не захотіли прийти владики та монахи, але валом пішов до нас рідний народ; піднялись всі міста, а навіть села глухі, і наша рідна господа — наша свята церква, дякувати Богові, тепер повна народу. Не захотіли прийти єпископи, священики, але народ наш в церкві — в гостях у Христа, і за Його видимою присутністю і благословенством, обрав собі своїх єпископів і священиків, і вечеря Господня продовжується.
Любі діти нашої святої церкви. Ось Жених іде; ось приходить і народжується Христос, що визволив нас з нетрів, і привів у своє небесне царство, в нашу святу церкву. Вийдемо ж на зустріч Йому, і своїм щирим братерством, взаємною любов’ю і єдністю, привітаємо свято Його народження. — Амінь!
|