Неміч Христової Церкви під владою держави(27-ма Неділя по Тройці)
Христос Спаситель наш, як чули ми тільки-що з св. Євангелії, сцілив одного часу жінку, що мала в собі духа немочі, що була згорблена і не могла випрямитися. Це сатана, каже Христос, зв’язав її, зробив немічною, безпорадною...
Хто це та жінка, що мала в собі духа немочі, що була згорблена, що її зв’язав сатана? Це свята наша Православна Церква; це та свята невіста Христова, яка повинна завжди сяяти світлом молодости, могутности і краси; яка в святому союзі, в єднанні з вічно живим Христом, повинна б і сама вічно жити повним життям волі і сили, і всі народи собою оживляти.
Хто ж довів до такої тяжкої немочі вільну, світлу і прекрасну невісту Христову, Його церкву святу? Який це сатана зробив її — пресвітлу Діву — згорбленою, скорченою старухою? Це зробив той старий державний устрій, який базувався на союзі церкви з державою; те самодержавство, яке примусом та насильством підбивало під себе все, що живе і вільне; яке не могло терпіти коло себе вільного братерського сполучення людей, не могло бачити вільної, живої церкви Христової, — і от замість союзу церкви з Христом, який робив церкву вічно молодою і живою, стався союз церкви з державою, з царем.
І який це для церкви тяжкий загибельний союз? Святу церкву Христову скорили під ноги царські, кинули її на задвірки царського господарства; примусили нести тяжку чорну працю для послуг держави, примусили до поліційної-жандармської служби. Слуги церкви повинні були оббивати пороги губернаторів, висиджувати в почекальнях справників, щоб одержати інструкції на свою церковну працю. А народ, а братерство? — Ним опанував дух немочі. І скорчилась, згорбилась, постарілась, свята Церква — Христова невіста; за царською опікою зробилась немічною старухою. А держава? — Що вона здобула собі в цьому союзі, витягнувши з церкви всі соки молодости і сили? Чи хоч вона мала від цього союзу користь? Чи хоч вона, виснажуючи силою красу церкви, робилась кращою, дужчою, міцнішою?
Урядові ідеологи і захисники союзу церкви з державою доказували, що держава від союзу з церквою сама робилась християнською, — християнізувалась. Але це цілковита неправда! Церква від союзу з державою дійсно одержавлювалась, робилась державною інституцією, захворіла духом немочі. А чим християнізувалась держава? Хіба тим, що примушувала церкву, на підставі слова Божого, оправдовувати і гноблення меншого брата, і багатство, і кріпацтво, і війну, і смертну кару, і навіть горілкову монополію.
Чим ще християнізувалась держава? Хіба тим, що замість Христа Бога — Голови Церкви — примушувала визнавати Помазанником і Головою Церкви царя самодержця, і визнавати самодержавство єдино правдивою і відповідною слову Божому формою влади? Чим ще християнізувалась нарешті держава? Хіба ще тим, що порівняла служителів церкви Христової в чинах, орденах і утриманні зі своїми генералами та полковниками; що зробила їх блюдолизами з царського державного стола, лакеями державної влади? Тут говорилось, (представниками «Живої Церкви»), що екзарх Михайло і старі єпископи — це самодержці. Це так, але не зовсім. Вони просто лакейські душі, бувші лакеї держави, які привикли самі лакействувати тай вимагають до себе лакейського відношення.
Деж та християнізація? Тут тільки повна неміч держави підтримати себе своїм моральним авторитетом і ховатись під захист церкви. Отже держава, зв’язуючи в своєму союзі церкву, зв’язувала разом з тим своє власне життя; роблячи церкву згорбленою, скорченою старухою, такою ж і сама робилась. Духом немочі, що здобула на службі у держави, церква заражала і саму державу; і іменно цей союз найбільше причинився не тільки до занепаду церкви, а і до загибелі держави. Через що загинула, ганебно загинула, стара славна візантійська всесвітня держава? Іменно найбільше через те, що тісно зв’язала себе зі східною церквою, втручалась щільно в її життя і боротьбу; війшла в тісні стосунки з грецьким духовенством, яке своєю чорною мантією, як покришкою, придушило державу, зробило її так немічною, згорбленою, що її без труду доконали вороги.
Через що згинула стара велична російська держава? Іменно, найбільше через те, що тісно зв’язала себе з православною церквою; проголосила її державною, пануючою, щоб через неї панувати над людністю, а цим позбавила і церкву, і себе саму ж, того морального панування, яке єдине дає право життя і церкві і державі, і привела церкву до занепаду і сама загинула. Через що загинули старі католицькі держави? Іменно, найбільше через те, що хотіли зміцнити себе підтримкою і допомогою «святого» папського престолу, але і самі попались, як мухи, в павутину, в тенета, папської єзуїтської політики, і страждали від духа немочі, аж поки революційні вибухи на заході не порвали цієї павутини і не визволили народи на вільне повітря, на нове життя...
І от тим же революційним вибухом, який докотився нарешті і до старої російської держави, разом зі знищенням самодержавства, Господь розірвав і союз церкви з державою. Держава загинула, але церква загинути не може; її, каже Христос, і ворота пекельні не переможуть. І от з-під руїн старої російської держави і придавленої нею церкви, стало виникати нове, вільне від усякого земного сполучення, церковне життя.
Дорогі брати і сестри, українці! Подякуємо Господу Богу, що з Його милосердної волі, з-під тих руїн відродилась на нове вільне життя і наша Українська Православна Автокефальна Церква. Під могутністю сили Христової вона починає скидати з себе неміч і старість поневолення; відновляє свої сили, свою молодість і красу, відновляє духом волі, духом Христової науки, шляхом відокремлення від держави. От ця державна воля, ця воля від усякого державного сполучення, — це є найкращий скарб, найбільше достоїнство нашої церкви, яке повинні ми хоронити пильніше від життя, бо тільки в безпосереднім союзі з Христом, в союзі, вільнім від усяких тимчасових земних течій, церква наша здобуде собі ту повноту сили і вічного життя, яким оздобить і наш народ.
Ми щиро дякуємо сучасній радянській владі, що вона зрозуміла небезпеку і для держави сполучення з церквою, і відокремила церкву від держави, проголосивши, що вона цілком не вмішується в справи церкви, цілком віддає їх на волю віруючої людности. Навіть нічого не маємо ми і проти того, що радянська влада стала на шлях безрелігійности. Так і повинно бути: земна влада нехай тільки про земне дбає, аби давала всім, хто цього хоче, вільно утворювати своє небесне життя на землі; аби давала нам волю, як каже Христос, бачити небо відкритим і янголів Божих, що сходять і виходять над Сином Чоловічеським (Ів.).
Браття! Звичка жити і думати в умовах старого устрою ще й досі не може для багатьох відпасти: Нам закидають обвинувачення в політичних заходах нашої церкви, називають її «петлюрівщиною» і т. ін. Іменем вільного життя нашої церкви зазначаю, що це або повна несвідомість, або чорна клевета. Вся ідея, вся суть нашої церкви іменно в повному відокремленні її від усякої політики; вся сила нашої церкви іменно в тому, що вона прагне бути царством небесним на землі, царством не від світу цього, і тільки тоді, коли вона буде сяяти, і собі і народові своєму освітлювати шляхи життя сонцем правди Христової, а не каганцями земної політики, — тільки тоді вона і собі здобуде і своєму народові дасть вічне життя.
Ні, ми знаємо, що сполучення будь з якою політикою загрожувало б загибіллю для нашої церкви, і до цього її не поведем. Зараз в Росії, а в останні часи і в нас в Україні, на руїнах старої церкви, стали виникати нові т. зв. «Живі церкви». Ми бажаємо всякого успіху життю і розвитку цим церквам, але, коли вони дійсно хотять жити життям вільним, від князів світу цього незалежним. Коли ж вони своє життя здобувають від підтримки влади тої, чи іншої, коли ж вони прагнуть жити життям старого державного ладу, підлеглости церкви державі, то це є перша ознака того, що життя в цих церквах нема, — того життя, про яке Христос сказав: «В Ньому життя було світлом людей» (Ів.). Нема сумніву, що «живі церкви» іменно сполученням своїм з державою здобувають собі того духа немочі, який неминуче буде їх вести не до життя, а до занепаду — це безперечний факт історії; але історія теж безперечно свідчить, що і та держава, яка особисто підтримує ту чи іншу церкву, цею підтримкою наводить на себе небезпеку теж заразитися цим духом немочі і загинути.
Прославимо ж, дорогі брати і сестри, Христа Спасителя, що чудом своїм вивів нашу церкву з довгої духовної немочі і дав щастя жити вільним, дійсно живим, життям. Нехай же живе наша св. Церква, нехай як життя боронить свою волю, нехай живе своїм небесним життям не заражуючись сама і не заражуючи держави спокусою земного сполучення; нехай вільно утворює царство небесне на землі для братерського єднання, морального піднесення і вільного життя нашого народу. — Амінь!
(Цю проповідь виголосив Впр. о. Митрополит підчас боротьби «Живої церкви» за св. Софійський собор 10 грудня 1922 р.)
|