Зауваги щодо життя християн(26-та Неділя по Тройці, — Єф. 5, 8–19)
Викладаючи єфесянам науку морального життя, ап. Павло звертається до них з такими словами: «Будьте послідувателями Божими, як любі діти» (5, 1). Ці слова апостола трохи незрозумілі. Як може чоловік бути послідовником Божим, іти слідом за Богом? Чи не мав тут ап. Павло на увазі таких закликів Христових, як: «Я є світло для світу. Хто йде за Мною, той не буде ходити в темряві, а матиме світло життя» (Ів. 8, 12). «Хто хоче йти за Мною, нехай відречеться від себе і візьме хрест свій і йде за Мною» (Мрк. 8, 34). Отже і християни, каже апостол, що були колись темрявою, поки були поганами, стали тепер світлом в Господі, і тому повинні поводити себе, повинні жити так, як «діти світла». Очевидно, діти світла, — це і є духовні діти і послідовники Господа Ісуса Христа.
В чому ж ця послідовність мусить полягати? На це Христос ясно відповів: в самовідреченні, в тому, що християнин не свою волю мусить чинити, а волю Божу; тому, (пояснює ап. Павло), християнин й мусить допевнятися, що є воля Божа, що Богові угодне, і те лише робити. От тоді лише життя християнина не буде безплідне, а буде давати відповідний духовний овоч. Запевне овоч цей зовсім відмінний буде від наслідків темного життя в поганстві. Там життя провадилось у всякій нечистоті, зажерливості, безсоромності (5, 3-4), а овоч християнського життя мусить виявлятися, як личить святим, — у всякій доброті, правді, щирості і вдячності Богові.
Так ап. Павло направляє християн на ті правдиві стежки, на яких вони будуть послідовниками Христовими, як любі Його діти, і дадуть Йому овоч у стократ, в шістдесят, чи в тридцять (Мат. 13, 8). Взагалі конечною метою всіх послань ап. Павла, як і послання до єфесян, це було — поглибити віру християн і піднести життя їх.
Але і в добу апостольську, в часи світанку Христового світла, темрява поганства ще дуже густо облягала світ і насувала й на християнські церкви. І в вірі Апостол часто докоряє християн, що вони ще малолітки, ще потребували молока, а не твердої їжі (1 Кор. 3, 1; Євр. 5, 12). Так само і в житті християн ще настирливо просякала темрява поганства і затьмарювала чисте світло Христове. Лише те, що в поганстві чинилось одверто, прилюдно, безсоромно, в християнстві мусіло вже критися від очей людських, прикривалось може лицемірством, за світлом побожности таємно ще чинилось те, про що соромно й говорити.
Безумовно ці поганські наслідки в житті християн має на увазі ап. Павло, коли переконує християн єфезських не приставати до цих неплідних діл темряви, що в християнах вони не можуть дати жадного плоду, приємного для Христа. Апостол радить єфесянам не тільки не терпіти в себе таких діл темряви, а ще й сміливо й одверто виносити їх на світ, ставити перед очі всієї церкви-громади, нехай при світлі вони виявляться в своєму справжньому вигляді.
Можливо, що на тлі цих темних діл, що ще затримались в християнстві, вороги християнства ширили і всякі вигадані винувачення, як потім з таємного причастя Тіла і Крови Христової вигадали винувачення, ніби християни ріжуть на своїх таємних зібраннях дітей і їдять їх тіло і п’ють їх кров. От, аби такі й подібні обвинувачення, часто й неправдиві, не ширились на християн, — найкраще вони самі повинні виносити на світло усе, що в їх житті, прикриваючись темрявою, залишилось ще неплідного, негарного, чи в чому їх обвинувачують.
Все це при світлі Христової Церкви ясно виявиться, покаже, що воно таке, і коли воно є темрява, що затрималась ще від поганства, чи закралась, коли ще брати спали, не досить пильнували християнського життя, то світло церкви, в якій діє сам Христос, яскраво освітлить і своїм світлом прожене, знищить його, як про це говорить і церковна пісня: «Встань, сонний, і воскресни з мертвих, і освітить тебе Христос».
Так ми розуміємо це не зовсім зрозуміле вмовлення ап. Павла — не приставати до темряви поганського життя, а коли воно, як та брудна пляма на чистій одежі, і пристало до життя християн і десь ховається в темряві під прикриттям ночі (1 Сол. 5, 5-6), чи інші накидають його, щоб заплямити чисте життя християн, — вони сміливо й одверто повинні ці плями виводити світлом свого церковного осуду, старанно повинні вичищати з себе всю «стару кваснину, бо й мала кількість її все тіло заквашує» (1 Кор. 5-6). І цю кваснину христиняни повинні звичайно серед себе виводити, а не з чужого життя, «бо чого мені, каже ап. Павло, судити тих, що осторонь? Ми повинні судити тих, що між нами» (1 Кор. 5, 12).
Таке розуміння науки ап. Павла, що християни повинні виводити на світло і усувати те, що є негарного в їхньому братерстві, а не в чужих їм уже поган, приводить нас до того висновку, що тут Апостол покладає на церкву право доглядати над життям братерства і суду над ним. Християни самі з себе судом своєї громади повинні усувати з життя своїх членів все, що в них є темного, поганського, чи, як каже ап. Павло, «самі з себе вилучайте лихого» (1 Кор. 5, 13), бо й «мала кількість кваснини заквашує все тісто», — недобре життя кожного окремого члена церкви наводить пляму на всю церкву.
Як ганебно перекручена ця найприродніша властивість церкви-громади в дальшому її житті! Уже скоро після апостолів право церковного суду привластила собі виключно ієрархія і обернула його в найкращий спосіб підкорення собі вірних, завжди тримаючи їх під загрозою тяжких кар, відлучень, анатем за непокірливість їй. В апостольські часи дуже гарним виявленням церковного суду була прилюдна сповідь, на якій кожен вірний перед церквою виявляв, виводив на світ свої гріхи і від церкви одержував покуту за них, чи прощення. Але й це право церкви ієрархія теж привластила виключно собі, обернувши сповідь перед церквою в таємне визнання гріхів перед священиком, а далі подекуди і в спосіб шпигунства духівників над вірними.
Церкву ж — громаду, це тіло у Христі, обернуто просто в парафіян, чи прихожан, в механічне лише сполучення, в якому кожний сам по собі, лише сам себе знає, сам за себе відповідає, а до інших йому діла не має, — живе, органічно зв’язане тіло обернуто в живий розбитий труп. Не дивно, що цей живий труп обняла така темрява, завелося стільки неплідних діл темряви, що життя християн щораз більше втрачало відміну від поганського, а зараз і говорити вже про якусь відміну життя християн незручно, — хіба, що в гірший бік.
Церква Христова необхідно мусить повернути собі права апостольської громади, догляду і суду над життям усіх своїх членів, щоб вірні знов стали дітьми світла і усували з себе діла темряви. Глядіть же, каже Апостол, яке це небезпечне життя ваше з боку поганської темряви, серед яких спокус ви живете, й не будьте немудрі, легковажні, а будьте мудрі, уважні, і використовуйте час якнайкраще, бо дні лукаві.
Ця наука ап. Павла стосується не тільки Єфесян, а і всіх християн у всі часи, бо хіба був час, коли б небезпека від усякої темряви не загрожувала б світлу життя християнського і вже не тільки від темряви поганства, а й від тієї темряви, що щораз згущала і потужніла в житті християнських народів і щораз більше вимагала від християн обережности й мудрости, щоб не тягнутись пасивно за віком, а підноситись над ним у світлі мудрости Христової, скоряти його під Христове ярмо. А дні земного життя завжди лукаві.
Розгорніть літописи життя будь-якого віку і побачите те, що кожне покоління людське вважало, що воно живе в найтяжчі, в найлукавіші часи. Мінливість, скороминучість, невблаганість днів земного життя, що скоро виносили на хвилі життя все добре й лихе і також скоро й несподівано зносили його в безодню минулого, ця Соломонова марнота марнот є невідмінна властивість днів у всі часи, що робить їх лукавими, а чоловіка рабом лукавих днів.
Але християнин є громадянином не тільки часу, а й вічности, для нього дні не тільки лукаві, а й надто дорогі, кожен день він повинен використовувати якнайкраще для придбання життя вічного. А коли дні більше лихого нам приносять, ніж доброго, то тим більшою ціною ми повинні їх використовувати, над ними підноситись для свого морального удосконалення. Аби тільки ми не були несвідомими, а розуміли, що є воля Божа, і те лише виконували в житті, тоді й найлихіші дні стануть для нас найціннішими, свій час ми збагатимо нетлінними скарбами на небі. Така про це наука ап. Павла.
Дуже турбувався ап. Павло за те, щоб у християнське життя не входив темний поганський звичай. Але є такі природні звичайні явища в житті людства, що без них трудно собі й уявити життя. Людина є істота громадська, що завжди збирається в гурт, не живе самотньо. Яке-небудь свято, чи родинна оказія, чи інший випадок — і зібрався гурток родичів, друзів. А де такі збори, там звичайно й розваги, веселість, там і вино, що «веселить серце чоловіка» (Пс. 103. 15), а де вино, там і пісні й музика й танці. Яка це звичайна в житті і, здається, цілком дозволена річ! Тому й християни дозволяли собі вільно таку розвагу і не вважали чимсь зазорним для себе. Ап. Павло не залишив без науки християн і з приводу цих розваг в їх житті.
І цікаво, як він обережно і лагідно їх торкається. «Не впивайтесь вином, каже він, бо з цього буває розпуста». Це є, так би мовити, примітивна моральна істина, що її визнавали й погани. Але з цієї істини Апостол виводить і властиву лише християнському станові науку. Християни є люди духовні, а не лише тілесні. «Жийте духом, а не хотінням тілесним» (Гал. 5, 16). Отже і розваги і свята християнські повинні провадитись в духовній радости, а не в задоволенні тіла, і християни замість того, щоб напиватись вина, нехай краще сповняються Духом, і тоді веселість серця свого будуть виявляти не піснями, грою і танками, часто непристойними, а нехай розважають самі себе побожно псальмами, піснями, співами духовними і музичною грою на славу Божу.
Браття! Християнські ретористи, особливо під впливом чернецтва, абсолютно не припускали в християнському житті світських пісень, танків, музики, жадних навіть невинних розваг і веселощів, і робили враження, що християнська віра є лише віра плачу за гріхи, сліз, каяття, відречення від усіх принад світу, і це повело до сумного розходження між моральною наукою і життям християн. Ще й досі навіть сучасні вистави, концерти, оркестри, вважаються чимсь непристойним для щирого християнина. Отже нам цікаво, як ап. Павло лагідно й обережно ставиться до цих світських звичаїв і хоч радить краще розважатися побожно, але й у цій пораді лунає його принцип: Все мені можна, аби було на користь духовну (І Кор. 6, 12). — Амінь!
|