Самолюбство багачів — гріх проти Бога і народу(26-та Неділя по Тройці)
Христос Спаситель навчає нас сьогодні притчею про одного незаможного чоловіка, якому Бог послав багатий врожай. Цей чоловік, як побачив, що дуже гарно йому зародила нива, став так собі міркувати: Що мені робити? Куди ж подіну весь той хліб, що зародив? І він так рішив: От що зроблю — зруйную мої засіки-комори і збудую більші, щоб туди вліз весь мій хліб, все моє добро, та й скажу тоді душі моїй: душе моя, багато є в тебе добра, на довгі роки вистачить; втішайся ж, їж, пий, веселись!...
Христос назвав нерозумним цього чоловіка за такі міркування. «Нерозумний ти, каже, душу твою цієї ночі візьмуть у тебе; кому залишиться те, що ти зібрав?» Так осудив Господь цього багатого чоловіка за те, що він не розумів для чого саме послав йому Бог багатий врожай і захотів цим врожаєм забагатіти для себе, а не для Бога, — свою тільки душу, своє тільки життя задовольнити Божим даром. Так буде і з усяким, каже Христос, хто багатіє для себе, а не для Бога.
Але, яка це звичайна річ. Коли це було інакше? Завжди вже так водиться, що як дає Бог чоловікові достаток, чи багатство, він думає, що це тільки для його спокою, для його утіхи і розкошів Бог дає; що це тільки про нього Бог дбає і йому в повну власність своє добро віддає. А того й не здумає чоловік, що те добро, яке одержує він від Бога, так Божим і остається; що він є тільки управителем над Божим добром і повинен ним розпоряджати не по своїй волі, а по волі Божій, бо дійсний господар цього добра не він, а Бог. А того й не здумає чоловік, що як би він не забезпечував за собою це добро і замками, і вартою, і законами, за це добро кожну ніч можуть з нього душу відняти, а те, що він надбав, кому воно достанеться? Не думає про це чоловік, що чим більше йому Бог дає, тим більше в нього розгоряється жадність до багатства. Щораз багач руйнує старі тісні будинки, нові більш просторі будує; величезні лани, ліси і інші добра під себе підбиває, але цим самим риє під собою щораз більшу прірву, в яку неминуче має провалитись не тільки все його добро, але й його душа, його власне життя.
Любі брати і сестри! Нам Господь дає переживати і на свої очі бачити цей страшний суд Божий над багачами в обсязі всенародньому, або навіть всесвітньому. Що уявляла з себе стара російська держава на передодні революції? В ній були тисячі графів, князів, купців, що підбили під себе всі добра держави, накопичували і споживали незлічені багатства, будували величезні палати, могутні фабрики, заводи... А під ними мільйони звичайного народу повинні були все життя тяжко працювати на цих панів, щоб для себе та дітей своїх заробити лише гіркий кусок хліба, а для панів ще більші багатства і капітали.
При таких обставинах, безумовно, труд і капітал мусіли були стати один проти одного, як два ворожих лицарі, готові при першій нагоді вчіпитись один в одного на боротьбу, чи на життя, чи на смерть. Хто цю неймовірну боротьбу викликав? Безумовно багачі-власники. Вони забули застереження Христа: «Нерозумний, душу твою цієї ночі візьмуть у тебе, кому ж залишиться те, що ти надбав?» Вони, нерозумні, думали, що ці добра, цей капітал і є той непохитний ґрунт, на якому вони можуть себе почувати цілком безпечними і спокійно казати душі своїй: «Душе моя, є в тебе багато добра, на довгі роки вистане; втішайся, їж, пий, веселись!»
Але, от подув величній подих суду Божого, — піднялась велика революція, підняв свої мільйони люду труд проти капіталу, — і знищені на наших очах величезні добра; зруйновані, вогнем спалені величезні палати та недоступні комори; спустошені могутні фабрики, заводи та двори, а разом з тим скільки багачів і душі своєї позбулись. Кому ж досталося те, що вони надбали? От це іменно і питання: Кому воно досталося? — Нікому не досталося: І багачі позбавились усього, що надбали і навіть життя свого, і ті, що їх нищили, нічого не придбали. Залишилась одна сумна руїна, одна жахлива пустка, з якої так тяжко тепер народам визволитися. От через що безпечність і самолюбство багачів це не тільки великий гріх проти Бога; це величезний злочин і проти народу, проти спокою і добробуту всього світу...
Любе братерство! А що уявляла з себе наша Україна, наш звичайний народ в цю сумну добу панування капіталу? Наш народ обслуговував, на своїх плечах, як тяжкий тягар, тримав різних чужинців-власників, які підбили під себе всі добра матері нашої України. Бо хто ж підбив під себе всі ці добра? Польське панство, московське дворянство, жидівське купецтво, німецьке та інше буржуйство. Це вони на нашій землі ламали старі будинки, будували нові просторніші. Це для них давала великий врожай наша рідна земля; це вони будували величні фабрики, заводи, економії, підбивали під себе величезні лани, ліси і думали собі: Маєш, душе, багато добра, їж, пий, веселись! А народ наш мусів тяжкою працею та великою нуждою здобувати для них цей добробут, а сам сидів у темряві, в несвідомості, не мав змоги й очей до гори підняти. Це безумовно чорна неправда людського панування, якої не міг стерпіти Бог, — не повинен терпіти на собі і величний свідомий народ.
Правда, і наші рідні багатирі, українці по походженні, теж мало чим відрізнялись від чужинців у пригнобленні свого рідного меншого брата. Об’єднавшись з чужими панами, вони цілком перейшли в їх табор, і стали ворогами рідного, вільного життя нашого народу, якими залишаються й досі. От і тут ми мусимо відмітити ще одну рису кожного багача, що багатіє для себе, а не для Бога. Він разом з тим стає ворогом свого народу, стає проти його визволення; не тільки байдуже, а й вороже ставиться й до рідної школи, й до рідної церкви, й до рідної мови, і взагалі до всього рідного. Це помітно було і в старі часи, коли майже всі українські багачі спольщились, змосковщились; це ясно помітно і тепер, навіть і в житті нашої церкви: всі бувші урядовці-службовці царські та панські, і навіть заможніші селяни, стоять вороже до рідної церкви, і тільки бідніші, незаможні, купчаться коло неї і її підтримують. Очевидно з багатством ту душу, яка безпечно хоче пити та веселитись, само-по-собі багатство відбирає вже в нього безмежно вартнішу душу; ту душу, для якої утіхою повинно бути рідне, вільне життя свого народу; ту душу, про яку Христос сказав: «Хто погубить душу свою задля Мене і євангелії, той придбає її».
Отже, чим більше багатство тече до чоловіка, тим більше черствіє його душа, тим більше відходить від живого народнього життя; як грубими стінами в’язниці відмуровується від свого народу. Найкращі будинки для багача — це найгірша в’язниця для його душі... А Бог, а побожність, а заповіти Христа? Тепер привикли казати, ніби багачі видумали Бога, релігію, щоб ними тримати в покорі народ; що Бог, віра, потрібні тільки багачам, а не народові. Це цілковита неправда! Іменно багачі, що високими та грубими стінами відгороджували себе від народу, цим самим відгороджували себе й від Бога, від справжньої Христової віри, від чистих заповітів Христа...
Любі брати і сестри, українці! Ми одним щасливі, що між нами нема тих, що забагатіли для себе, а не для Бога і свого народу. Всі такі відійшли від нас, і наш народ, це є тільки простий народ та трудова інтеліґенція, що не мають комор набитих добром, а своєю працею добувають собі засоби для життя. От через що нашому народові легше добувати собі другі скарби, яких, як каже Христос, ні міль, ні черви не з’їдять і злодії не покрадуть — скарби духові. І це найбільша утіха для нашого народу, що він тепер будує свою рідну церкву, складає з себе своє рідне Христове братерство. І тут, іменно, не тільки ніщо не загрожує нашій душі, а, навпаки, в нашій рідній церкві кожний з нас найкраще забезпечить свою душу від усього лихого.
Колись то апостол Павло звертався до перших християн з такими словами: «Подивіться на себе, браття, хто ви, обрані Богом: не багато між вами вчених, не багато заможних, не багато з високого роду; але немудрих вибрав Бог, щоб осоромити премудрих, і незаможніх вибрав Бог, щоб осоромити багатих, і незнаних світу та останніх вибрав Бог, щоб в ніщо обернути те, що здається величнім» (1 Кор. 1, 26-28).
Отже, браття, не будемо засмучуватись від того, що премудрі та заможні вороже ставляться до нашої святої Церкви, що старе вчене духовенство — ці прислужники багатих та знатних — не хотять стати поруч з нашим бідним народом на церковну працю, — нехтують нашою рідною мовою, з призирством дивляться на нашу рідну церкву. Вони чекають повернення тих багатих і знатних, яких буря революції змела і далеко занесла; а може шукають других, що вже тепер забагатіли та набули собі сили і знатности, щоб їм стати до послуг.
А ми, любе братерство, будемо сторонитися від тих, хто багатіє для себе, а не для Бога; а щирою працею на користь нашого народу та нашої рідної церкви будемо набувати ті багатства правди і науки Христової, що й наші душі, і душі наших дітей і внуків, поведуть не до загибелі, а до вічного життя. — Амінь!
|