Заклик до високої моралі і духовної єдности християн(25-та Неділя по Тройці, Єфес. 4, 1–6)
«Благаю вас я, в’язник у Господі, ходити достойно поклику, яким вас покликано». З глибокої догматичної науки свого Послання до Єфесян, св. ап. Павло робить відповідні моральні висновки щодо християнського життя. Та безмірна широчінь, глибина й висота християнської віри (3, 18), що її Апостол накреслив у першій частині свого послання, вимагає від християн відповідної широти, висоти й глибини і їх життя, бо на те вони й покликані з темряви поганства до світла Христової віри, щоб жити достойно цього поклику, своє життя, свою моральну гідність підносити до висоти своєї віри. Отже ап. Павло в сьогоднішнім читанні й закликає Єфесян і всіх вірних до гідного виявлення в житті своєї віри.
Велику увагу в Єфесянах й усіх християнах мусіло викликати й те, що Апостол робить свій заклик до них з в’язниці, як «в’язник у Господі», «ув’язнений за благовістя Христової віри». Особливо це мусіло зробити велике враження на християн з поган, бо, як свідчить ап. Павло, в’язнем Ісуса Христа його зроблено власне за поган (3, 5), бо до в’язниці його вкинуто через лютість жидів за те, що він благовістям між поганами принижав закон Мойсеїв. Але ап. Павло благовістя поганам вважав не тільки за найголовніше своє завдання, а й за велику таємницю любови Божої, що й погани є такі ж, як і жиди, наслідники однотілесники і спільники обітування Його у Христі Ісусі через благовістя (3, 3-6).
Отже, ця велика ласка Божа до поган мусіла ще більше спонукати християн з поган до високого піднесення свого морального життя врівні з своєю вірою. Вони повинні ходити, цебто жити, поводитись між собою достойно того поклику, що ним покликані до Христової віри.
Якже мусять поводитись між собою християни? Ап. Павло взагалі любить у своїх посланнях протиставляти високе християнське життя облуді поганської розпусти, щоб на тлі поганської темряви тим світліше сяяли християнські чесноти, як ясні зорі на темному небі. Так, в посланні до Коринтян, накресливши тяжкі моральні злочини в поганстві, апостол каже: «Такими й з вас деякі були; та ви обмились, та освятились, та виправдались ім’ям Господа Ісуса і Духом Бога нашого» (6, 11). І далі, малюючи Єфесянам тяжку моральну розпусту життя в поганстві, зауважує: «Ви ж не так визнали Христа; відкладіть же цього давнього чоловіка, що тліє в похотях лукавих, а обновляйтесь духом розуму вашого й одягніться в нового чоловіка, створеного по Богові в праведності і справжній святості» (4, 20-24).
Отже і тут проти пихи, жорстокости, нетерпеливости, образ в житті поганства, ап. Павло вмовляє християн поводитись один з одним «з усякою смирнотою, тихістю, з довготерпеливістю, терплячи один одного в любові», чи як він умовляв Галатів: «Не будьмо марнославні, один одного роздразнюючи, один одному завидуючи» (5, 26), чи римлян: «честію один одного більшим робіть» (12, 16). Отже смирення, вважання себе найменшим з братів, тихість, лагідність, боязнь образити брата, спричинитися до його смутку, довге терпіння звичайних і властивих людині навіть хиб братерства, і все це повинно бути пройняте любов’ю, що по слову Апостола до Коринтян «довго терпить, милосердує, не завидує, не величається, не надимається, не поривається до гніву, все покриває, все терпить» (13, 4-7) — от ті гідні почуття, в яких повинні ходити, цебто жити християни у відношенні один до одного.
Особливо ап. Павло вмовляє християн додержувати духовної єдности, дбати про те, щоб ця єдність підтримувалась згодою миру. Духовна єдність, однодушність — це справді не тільки мусить бути природнім наслідком тих почуттів, якими повинна бути пройнята душа християн у відношенні один до одного, а це й є найвища мета християнського братерства, єднання людей в Богові і між собою, це і є конечна мета життя всього світу, «щоб Бог був все у всьому» (1 Кор. 15, 28). А це тільки й можливо при духовній єдности, однодушності всіх християн. От чому і Христос у своїй урочистій молитві до Отця Небесного щиро благає, щоб усі християни були одно, «як Ти, Отче, в Мені і Я в Тобі, так і вони в нас, щоб були одно».
Всяка єдність завжди є під загрозою роз’єднання, а особливо єдність духовна, що так часто розбивається «хитрощами діявольськими, духами злоби піднебесними» (Єф. 6, 11). Чим же, яким зв’язком найбезпечніше зв’язати, зберегти цю духовну єдність? Згодою миру, відповідає ап. Павло. Мир з Богом, мир з людьми, мир-спокій серця — це та сила, яка найкраще збереже єдність духа в братерстві проти спокус духів злоби й роз’єднання. І ця духовна єдність християн, зміцнена згодою миру, остільки важлива для християнського церковного життя, оскільки виходить із самої суті християнства, що апостол це доводить безперечними доказами. Ви, християни, каже він, є одно тіло й один Дух у вас усіх.
Справді, церква з усіх народів, з усіх людей є, як каже ап. Павло в іншому місці, «одно тіло в Христі» (Рим. 12, 5), «бо одним Духом усі ми в одно тіло хрестились, чи то юдеї, чи греки, чи невільники, чи вільні, і всі одним Духом напоєні» (1 Кор. 12, 13). А тут він іще додає, що всі християни з’єднані ще одною надією на вічне життя і спасіння, до якого, всіх нас покликано, і до досягнення якого всі ми і з’єднані в одно тіло і напоєні одним Духом. Для цього духовного єднання один у нас Господь, цебто Голова церкви — Христос, що всіх у Собі об’єднує, одна у нас віра, що нею Христос усіх нас об’єднує, одно хрещення, що ним усі ми хрестились в одно тіло, прийняли одного Духа.
В іншому місці Апостол приводить ще один конкретний спосіб єднання всіх християн — причастям Тіла і Крови Христової: «Як один Хліб, так одно тіло ми всі, бо всі від одного Хліба причащаємось» (1 Кор. 10, 17). А тут Апостол зразу підносить християн до найвищої і найзвершенішої сили нашого єднання: «Один у нас Бог і Отець усіх, що над усіма і через всіх і у всіх нас». От які величні принципи християнської моралі виводить ап. Павло з величности християнської віри. Цими принципами християни повинні підносити своє життя, бо лише «цими пов’язами зв’язане все тіло церкви, каже ап. Павло, в міру кожного члена церкви робить зріст тіла на збудовання кожного окремого члена в любові» (4, 16).
Браття! Багато найбільшої уваги до себе, багато праці, саможертви, відданости через усе життя вимагає від християнина здійснення цих високих принципів моралі, і історія Церкви подає нам в житті Святих великі зразки християнських чеснот. Але от саме головне в церкві — духовна єдність, однодушність, здається, найтрудніше церкві давалось і найменше досягалось. Лише в самій первісній церкві Єрусалимській, як свідчать Діяння св. апостолів, було одно серце і одна душа, і ця щира духовна єдність привела їх до спільности майна (Діян. 4, 32). Але вже в найближчі часи, ще за апостолів, ця духовна єдність значно принизилась, і незгода розбивала життя церковне. Уже ап. Павло палко закликає і Коринтян (1, 3), і Єфесян, і всіх християн до духовної єдности, але передбачає, що після апостолів «хижі вовки прийдуть і ще більше розіб’ють отару Христову» (Діян. 20, 29).
І дійсно, що далі церква ширилась, вростала в життя народів, творила свою організацію, то все збільшувались ті духи злоби, що її роз’єднували. Інтереси ієрархії, інтереси держави, багатих верхів, бідного люду, все виразніше розкладали Церкву; не забарились з’явитись і вовки, що розганяли отару, і принцип однодушности все далі відходив від Церкви, — піднебесні сили духів злоби в керівниках церкви діяли потужніше, ніж сила Духа Небесного. Лише в рідкі менти найвищого піднесення церковного життя, в менти всесвітніх соборів, Дух Святий входив у свою силу і підносив Церкву до однодушности. І ці сім всесвітніх соборів назавжди залишається в церкві, якби сім стовпів, на яких стверджується і об’єднується кожна церква Христова, на яких лише й можливе об’єднання, однодушність, духовна єдність і всіх церков.
Але, от уже більше тисячі років, як всесвітніх соборів немає, і надії немає на скоре їх скликання, і сили злоби, роз’єднання церковного ще потужніші стали і Церкву Христову ще гірше розбили. Запевне церква має багато засобів для досягнення однодушности і крім всесвітніх соборів, і перший, на який вказує ап. Павло, — це дух мира і згоди, дух вільного єднання. От цей дух добровільного єднання, церковна воля, ця єдино гідна церкви моральна сила, завжди нехтувалась і порушувалась керівниками церкви і підмінялась усякими примусовими заходами.
В східніх церквах, що ними власне керувала держава, до єднання заганяли кожного державним примусом: засланнями, в’язницями, позбавленням прав, і єднання досягалось суто механічне, формальне, позбавлене моральної гідности і церковного значення. Варто лише згадати російську владу, що об’єднувала в себе всі церкви — і Московську й Українську, і Білоруську й Грузинську і інші. Але яку вартість мало це єднання? Як тільки зникла державна єдність, вмить порвалась єдність і всіх цих церков.
Ще більше примусу до однодушности вживала римо-католицька церква, де за всяку найменшу вільну думку загрожували жахливі інквізиції, інтердикти та інші засоби примусу і гноблення, що теж жадного церковно-морального значення не мають. Те ж саме бачимо ми і в інших церквах, як англіканська і навіть протестантська реформатська. Апостольський завжди здійснимий моральний принцип однодушности церков, принцип добровільного миру і згоди найбільше забутий.
А ще більше забули всі церкви найщиріші докази ап. Павла до однодушности, що всі ми — одно тіло і один Дух в нас, що в усіх нас однин Голова — Христос, одна віра, одно хрещення, одно причастя. Ні, тепер в кожній церкві своя віра, своє хрещення, своє причастя і навіть свій голова. У кожного своє відмінне, вороже, і ознаки апостольського єднання обернулись у нас в ознаки роз’єднання. Чи один же й Бог Отець, що над усіма й через усіх і у всіх нас?!
Браття! Будемо ж хоч ми пам’ятати і приймати ці апостольські докази до однодушности, і всі ми будемо вільно єднатись на цих апостольських підставах. Найбільше ж будемо дбати про любов братерську. О, коли б і в нас, як в первісній Церкві, було одно серце і одна душа — одна спільність життя. — Амінь!
|