Український народ в притчі про самарянина(25-та Неділя по Тройці, Єфес. 2, 14–22)
Господь Спаситель навчає нас сьогодні притчею про милосердного Самарянина, який допоміг своєму ворогові, що був побитий та пограбований розбійниками, після того, як і священик і левит бачили цього нещасного і йому не допомогли. Цей вчинок милосердного Самарянина Христос ставить нам, як зразок того, як нам поводитись з нашими ближніми, і хто наш ближній.
Дорогі брати і сестри! Всі притчі Христові, як і всю науку Христову, щоб вона була цілющою оливою і вином для нашої душі, ми повинні до себе прикладати, до свого життя, до життя нашого народу. Хто ж це той нещасний побитий розбійниками, що подоружав з Єрусалиму в Єрихон, на якого напали злодії, пограбували, покинули в дорозі ледви живого? Це наш бідний, нещасний український народ. Він правда нікуди не подорожував, він спокійно сидів на своїй рідній землі, чесно працював у себе дома. Але і в його рідній землі, в його господі, напали на нього жорстокі розбійники — темна татарська орда, зруйнувала його міста і села, сплюндрувала його до щенту; кращих синів його і дочок забрала в полон, а самого його покинули на його землі ледви живим
Чи йшов же через його землю священик? Ішов, та й не один. Ішов з Царгороду після поставлення на Київську митрополію Петро митрополит, йшли й другі, як Теогност, Кипріян, Олексій, — і всі ці Київські митрополити проходили через нашу землю, через наш Київ, бачили його руїни, бачили ледви живий народ, — проходили і нічим йому не допомогли; проходили мимо, йшли до Москви, допомагали тому князеві, який не тільки не був пограбований і побитий, а й сам, грішним ділом. грабив і купував, і таким чином «собирал русскую землю». Вони, хоч звались митрополитами Київськими, не захотіли прийняти участи в стражданнях побитого розбійниками українського народу, його осередка Києва, його найбільшої святині св. Софії; не захотіли полити на них оливи і вина своєї любови і турбот, — вони дивились на всю цю руїну і пройшли мимо; пішли туди, де їм спокійно було жити; за ними пішло і багато левитів — священиків, духовенства, яке, побачивши страждання свого народу, покинуло його і пішло теж шукати кращого для себе життя.
Ми цим не хочемо, борони Боже, зневажити святої пам’яті цих митрополитів; по наказам російської церковної влади ми і досі в своїх молитвах згадуємо всеї Росії чудотворців: Петра і Олексія. Ми віримо в їх особисте святе життя, але мусимо зазначити, що для українського народу, для Української Церкви, побитих татарами, вони були тими священиками притчі Христової, що бачили пораненого і не допомогли йому, пройшли мимо. Досить симптоматично, що і Петро і Олексій, що пішли до Москви, були українці: Петро — Волинець, Олексій — Черниговець.
А чи проходив же після цього який Самарянин по нашій сплюндрованій, спустошеній землі? Ні, не проходив. Наш народ тоді був ще більш нещасний, ніж той євангельський побитий розбійниками, — він кількасот літ лежав без допомоги, поки сам від своєї рідної землі не набрався сили, поки сам не загоїв своїх ран, поки сам не почув у собі сили піднятися, встати на ноги, і самого себе вилічити оливою і вином науки Христової, поки знов не придбав на своїй землі всякого добра.
Але розбійники і злодії на чуже добро завжди найдуться. Найшли на бідну Україну жорстокі польські пани, — забрали лани українські в свою власність, народ український у своє підданство; хотіли опанувати не тільки майном і тілом, а й душею українського народу, намагались підбити його до католицтва. І знову лежав побитий, пограбований, поневолений, наш український народ; лежав у своїй землі і чекав допомоги.
Чи проходив вже тоді через нашу землю священик? Проходило їх багато, проходили, дивились на пораненого і йшли далі до польського короля; покидали без допомоги страждаючий свій народ, бо вони були теж українці, а йшли туди, де бачили польські ласощі, де розкішно і спокійно їм жилось би. І не тільки пройшли вони мимо народу, вони ще й самі стали наносити йому тяжкі рани; стали з польськими панами над ним панувати, з польськими ксьондзами до унії з католицтвом його наклоняти. За цими первосвящениками пішло й багато нижчого духовенства і залишився наш нещасний народ, наша бідна церква, знову в безпорадному стані. І знову наш народ уже став було рухатися, став підійматися від тяжкої польської та католицької навали.
Може і піднявся б, та на велике його нещастя проходив через його землю Самарянин. Хто ж він був такий? Це був московський цар, який йшов через Україну, щоб воювати з Польщею. Побачив він знесиленого, побитого, ледви живого свого брата — український народ — і змилувався над ним, став говорити: Іди, брате, до мене; будемо жити разом, я тебе і догляну, і за тебе заплачу і вилічу твої рани; під моєю опікою ти зовсім поправишся...
Повірив український народ, — погодився, пустив у своє господарство цього «самарянина» для допомоги. Ой, щож витворяв цей «самарянин» над нашим народом, якою оливою і вином поливав його рани, в які гостинниці його позавозив! Найкращих синів його він розвіз по московській землі, забрав від нашого народу його кращих вчених, співців, духівників; забрав на свої роботи вільних козаків; став поливати рани нашого народу оливою і вином обмосковлення, московської мови, звичаїв, а на все рідне-українське наклав тяжку заборону.
Для тих же, хто ще мав у собі вогонь любови до свого рідного, хто ще хотів тим вогнем заспокоїти рани свого народу, цар московський настроїв скрізь гостинниці, — це ті відомі т. зв. «романівські гостинниці», — підбив під своє панування, під зверхність свого патріярха і нашу вільну церкву українську, і її зробив засобом поневолення нашого народу. І знесилився, зовсім підупав наш народ, ледви животів він під опікою цього «милосердного самарянина», що для своєї власної користі підбив його під себе; лежав, як гнила колода, лежав під цією тяжкою опікою, — лежав більше нещасний, пограбований і поранений ніж від навали розбійників.
Чи проходив же через нашу сторону священик? Проходив, та й багато їх, ще всі не перейшли, ще проходять. Але всі вони дивляться на лежачого, ще його трохи притовкають і ідуть мимо до Москви. Між ними багато теж українців. І от тепер іменно тяжко здійснюється над нашим пораненим народом, над нашою побитою церквою притча Христова: Весь єпископат на Україні, велика більшість духівництва — всі вони не тільки не допомагають визволенню українського народу, не тільки являються простими глядачами його бід та нещастя, а ще навіть стали ворогами його визволення. Ні, і тепер не від священиків, не від левитів, що проходять мимо, може народ наш чекати собі полегшення і визволення. А чи чекати нам знову «милосердного самарянина»? Ой, Бог з ним, з тим «самарянином». Народ наш вже дочекався одного, і то ніяк не може визволитись від його послуг.
Дорогі брати і сестри! Не будемо ж чекати, поки прийде до нас ще якийсь самарянин; не для нас, а для себе він прийде. Будемо самі своїми силами за допомогою Христа визволятися з біди. Браття! Христос Спаситель — Сам Він нехай буде нам милосердним Самарянином, нехай поливає Він сам оливу і вино своєї божественної науки в нашій рідній мові на наші поранені душі, нехай показує нам найкращі шляхи до життя. Свята Православна наша Українська Церква вона і є той вірний слуга Христа, що підіймає тепер народ наш від його занепаду.
Ідіть же до Христа, горніться до нашої святої церкви! Нехай Христос буде єдиним нашим милосердним Самарянином і Отцем, а наша церква єдиною нашою матір’ю, бо тільки за їх захистом і допомогою народ наш визволиться від своїх історичних ворогів і «приятелів» і найде сили в собі для відновлення свого рідного, світлого і вільного життя. — Амінь!
|