Митр. Василь Липківський.
Проповіді

Земля Гадаринська і біснуватий — Україна та її поневольники
(23-я Неділя по Тройці)

Сьогоднішня св. Євангелія оповідає нам, браття, про велике чудо, яке створив Христос у землі Гадаринській — вигнав безліч-леґіон бісів з чоловіка, але дозволив цим бісам увійти в стадо свиней, які кинулись в море і потопились.

Безумовно, тяжко було мешканцям землі Гадаринської жити і вести своє хозяйство в тій країні, де лютував такий страшний біснуватий. Цілком природньо, що вони хотіли забезпечити від нього свій спокій. Але, які засоби вони для цього вживали? Замість того, щоб заспокоїти цього біснуватого лагідністю та лікуванням його, — вигнати з нього бісів, вони його в’язали мотузками, заковували в кайдани, над ним знущалися і цією жорстокістю ще більш його роздратували, а він розривав мотузки, розбивав кайдани, тікав від своїх усмирителів у пустелі, в гробовища і звідти наводив страх на всіх...

І от прийшов Христос у землю Гадаринську. Не з мотуззям, не з кайданами в руках прийшов Він, а з усією повнотою любови, щодо визволення нещасного біснуватого, — з непереможною силою перетворення його душі, його істоти, світлом свого благовістя, і під цим вогнем сили і любови не могли затриматись уже біси в чоловікові, — вони вийшли з нього і тільки просили Христа, щоб дозволив їм увійти в стадо свиней, що тут недалеко паслось над морем. Христос дозволив, біси увійшли в свиней, і свині зараз кинулись в море і потопились. Христос цим дав науку мешканцям землі Гадаринської, що за те надужиття, яке вони робили над життям і душею людини, вони мусять потерпіти страту в своєму добрі — зле поводження неминуче викликає недобрі наслідки...

Любі брати і сестри! Що уявляла з себе й наша рідна Україна за довгі часи панування над нею її поневольників, як не землю Гадаринську з її страшним біснуватим? Чим була наша Церква українська за часи московської підлеглости, як не тим же нещасним в’язнем, над яким знущалися, якого в могилу заганяли? Поневольники нашого народу, поневольники свого меншого брата знали тільки один спосіб, щоб забезпечити собі спокій, щоб тримати в своїх руках нарід, — це мотуззя, це кайдани, це ланцюги, якими заковували і тіло і душу нашого народу та й свого рідного народу різні Побідоносцеви, Столипіни і їх прислужники; як в гробовищах, держали народ у темряві, в безправности, в духовному рабстві. Вони не за те дбали, щоб з любов’ю і доброзичливістю ставитись до народу, — визволити його від темряви, освітити, підняти його до себе, вигнати з нього бісів несвідомого життя. Ні, вони проте тільки дбали, щоб тісніше скрутити руки і ноги народу, закувати його міцніше в кайдани.

Думаєте, що ті різні князі світу цього не боялись народу, коли вони його так заковували. Вони іменно через те так і робили, що вони тремтіли перед народом, жахались його. Цей темний народ, як темна безодня ночі, завжди наводив на них жах-страхіття. Прочитайте ви твори Побідоносцева, чи його однодумців: вони тремтять перед народом; вони добре знають і передбачають, що він розірве всі кайдани, вибіжить з свого гробовища, куди вони його загнали, і може їх самих зажене туди, — що настане цей час. Вони це добре знали, але ще гірше кували на нього кайдани, не випускали з гробовищ поневолення, бо не за народ, не за оздоровлення його дбали, а лише за самих себе, за свій спокій, та, щоб покищо й свиней своїх попасти спокійно на ланах народньої темряви.

Що уявляв для них наш великий страдник за Україну Тарас Шевченко, як не страшного біснуватого, якого треба було кувати в кайдани, послати в гробовища серед далекого безмежного степу, щоб він своїм словом не лякав їх та їхніх свиней? Так, наша Україна була тією нещасною гадаринською землею, на якій і світські і духовні «охранники» свого власного спокою та спокою своїх свиней найбільше використовували свої кайдани... І от трапилось те, чого вони так боялись. Народ вжив величезні зусилля, щоб визволитись з темних гробовищ, порвав на собі все мотуззя і кайдани, і своєю революцією навів такий страх на своїх поневольників, ніби дійсно легіон бісів в ньому керував.

Але, от в ці жахливі часи революції, коли все повне було страху і тремтіння від заколотів того народу, що вирвався з кайданів і гробовищ на світ і волю, прийшов Христос на нашу землю українську; прийшов не з тим, що знову поневолити і закувати наш нарід, а з тим, щоб його духовно визволити, оздоровити, щоб довести його до пам’яти про своє рідне, вільне, свідоме життя. Іменно в ці страшні часи революції воскресає, — відроджується наша рідна Українська Православна Церква, високо підіймає над нашим народом гасло Христової науки.

Любе братерство! Це Христос стоїть серед нас, це Він творить з нашим народом велике чудо своєї любови до нас, це Він виявляє непереможну силу свого перетворення, і от наш народ визволяється, приходить до пам’яти, сідає у ніг Христових, єднається в свою рідну сім’ю. Але чого ж деякі незадоволені цим духовним оздоровленням нашого народу? Чому ворогують проти нашої святої церкви? Чому ворогами нашої церкви являються найперше старі пастирі народу і намагаються, щоб Христос одійшов від нас? А тому, що вони не за народ, а перш за все за себе самих, за свій спокій дбають. Вони бояться за своїх свиней, що як народ виздоровіє, визволиться, то їхні свині мусять загинути.

От іменно ці пастирі, які привикли не народ пасти, а самі паслись і своїх свиней пасли на безмежних ланах народньої темряви та несвідомости, тепер так гніваються на відроджену Українську Церкву, не хотять її, намагаються її зруйнувати. Вони може б до неї й пристали, але щоб і свині їх залишились цілі. Вони кажуть: треба б ще почекати... Але ж, коли настав час оздоровлення біснуватого, Христос не чекав поки свині напасуться, чи відбіжать від кручі над морем, Він зразу оздоровив людину, хочби ціною загибелі скотини. Так само і нам нема чого тепер чекати і дбати про цілість свиней, коли прийшов час відродження і оздоровлення цілого народу...

Але в сучасні часи відродження нашої Церкви ми чуємо тепер зухвальний і гучний голос сучасних будівничих нового життя, — голос проти Христа і Христової науки, і в цьому голосі чується теж відгук гадаринського біснуватого: «Чого Ти прийшов сюди, Ісусе, Сину Божий, мучити нас?» Іде великий похід проти всякої віри, а найбільше проти Христа і нашої Української Церкви. Коли ширяться різні глузування та неправдиві чутки на нашу рідну церкву, на наш український церковно-визвольний рух, то це ще невелика біда, може так і треба, може це для нас і краще, бо Христос сказав: «Щасливі будете, коли вас ганьбитимуть та гнатимуть та ширитимуть усяку лиху неправду та наклепи через Мене». Від цих наклепів нам трудно визволитись через те, що про нашу Церкву судять по старій російській, яка вдавалась, чи, краще, її втягнули в політику, яка багато де-в-чому затьмарила чисті заповіти Христа...

Але, коли піднято гоніння проти самого Христа, щоб вигнати Його з нашої землі, щоб відвернути Його з душі нашого народу, коли в цьому гонінні беруть значну участь і самі сини та дочки нашого народу, — то сумно стає, за що власне переслідують Христа? Що недоброго Він зробив для нашого народу? Хіба в минулому не Христос тільки дбав про визволення нашого народу, коли всі сусідні народи дбали тільки про його поневолення? Хіба й тепер що недоброго, що противного волі народу нашого й його оздоровлення проповідує Христос? Хіба лунало краще слово про любов, про братерство, про єднання всіх людей і народів, ніж величне слово Христа?

Правда, виступати тепер на захист науки Христа словом правди досить небезпечно. Але є інший, більш могутній спосіб свідчення про Христа — це життя по Його заповітах; це те побожне життя, до якого всіх нас закликає Христос, і яке сильніше всякого слова, всякої розмови. Іменно цей спосіб свідчення про себе наклав Господь на сціленого біснуватого, коли сказав йому: «Іди, та свідчи всім про те, що створив з тобою Бог».

Будемо ж і ми, любі брати і сестри, своїм побожним життям, єднанням у свою рідну церкву, працею в ній, свідчити про те велике чудо, яке створив з нами Бог, відродивши нашу Церкву. Ти ж, Христе Спасителю, в ці трудні часи і ніколи, не відходи від нас; жий по всяк час серед нас; жий і в нашому народі, що з’єднався в святу Твою церкву та подавай йому дійсно вільне, світле і свідоме життя. — Амінь!