Християнство і визволення(21-ша Неділя по Тройці. — Гал. 2, 16–20)
Браття! Коли ми поглянемо на безупинну бурхливу течію життя людности, на те, як воно хвилюється, як рухається, змагається, падає і встає в безпереривній боротьбі, — то побачимо, що головний нерв цього руху, головний, так сказати, двигун життя — це воля, визволення. Визволяються і завжди будуть визволятися раби від панів, невільники від переможців, пригноблені від гнобителів. Воля, визволення — от той конечний прапор, до якого тягнеться все, до якого прагнуть і вояки з мечами, і моралісти з заповітами, і поети з віршами.
Але, коли б навіть зовнішню волю вже було досягнуто, коли б і рівність і братерство і всі свободи стали фактом життя, і тоді ще не тільки не настав би кінець боротьбі за визволення; тоді, навпаки, можна сказати, тим більше мусіла б підноситись ще значно трудніша боротьба за визволення духовне, за волю від тих кайданів, що їх само людство в запалі боротьби за своє визволення непомітно накладає на себе у вигляді всяких звичок, традицій, законів, марновірства, що й людей вже вільних від зовнішнього гніту роблять своїми рабами, і це рабство духа далеко тяжче й непереможніше, ніж рабство тіла. Людина, обмежена по своїй природі, і зміст свого життя обмежує, обгортає різними формами, що неминуче перетворюються згодом в кайдани, що з них треба визволятися. Так було, так є і буде до кінця світу.
Але найглибший корінь рабства, неволі міститься в душі кожного чоловіка: це є гріх. «Хто чинить гріх, той є раб гріха», каже Христос (Ів. 8, 34). Отже, з цього головного кореня неволі виникають і широко розгалужуються і всі пута й кайдани на житті людському. Поки чоловік є грішник, раб гріха, носить ярмо його на своїй душі, — він не може бути справді вільний і в своєму внутрішньому житті і в своєму зовнішньому стані. Християнство є найбільша, найпереможніша визвольна сила на світі. Воно оголосило знищення самого кореня всякої неволі, знищення гріха через віру у викупні страждання Сина Божого. Коли ж знищено корінь неволі, то втрачають свою міць і розбиваються й усі його розгалуження. От чому Христос сказав жидам: «Коли Син визволить вас, справді вільні будете» (Ів. 8, 36).
Але й християнство, оголосивши найвище визволення людей, мусіло й само з великою боротьбою, як пташка з яйця, визволитись від тих тісних рямців, в яких само виникло, і насамперед від рабства перед законом жидівським. От тут ап. Павло є великим визвольником християнства з тісної шкаралупи Мойсеєвого закону. І це є головна заслуга ап. Павла перед християнством, що він сміливо й безповоротно вирвав його з кайданів жидівства і його законів, визволив його з рамців тимчасовости і вузького націоналізму на безмежний простір визвольчої сили всіх народів на всі часи.
В посланні до Римлян ап. Павло ясно довів, що Мойсеїв закон не в силі знищити найголовніший корінь людської неволі — гріх, що навіть найбільше щирий жид, що виконує всі обряди закону, залишається грішником; що ввесь закон Мойсеїв з його жертвами є лише тінь, образ тої безмежно великої і вічної жертви — Христа, — яка раз на завжди знищила гріх і цим дала силу людности на переможну боротьбу до безмежного визволення, до визволення від смерти, як наслідку гріха, включно. Коли ж настав самий факт всесвітнього визволення від гріха, то ясно, що тінь, образ його, як лише підготовка до факту, втрачає вже всяку силу і мусить зникнути, а замість нього стає лише віра в всесвітнього Визвольника — Христа. Отже, лише віра в Христа, каже ап. Павло, а не діла закону, може спасти від гріха і смерти, як природнього жида, так і грішника з поган.
Але що то значать кайдани, навіть з доброю метою, накладені на чоловіка! Як той віл по звичці нахиляє шию під ярмо, так і жиди, навіть ставши християнами, ніяк не хотіли скинути з себе ярма Мойсеєвого закону силою віри в Христа і стати вільними від гріха. Та навіть християн з поган, як от Галатів, деякі християни з жидів нахиляли до виконання Мойсеєвого закону. От проти цього нахилу, що фактично знищував силу Христової жертви, бо як каже ап. Павло, «коли через закон праведність, то Христос марно помер» (Гал. 2, 21) — і повстає з усією рішучістю він в посланні до Галатів і зокрема в сьогоднішньому читанні. Ділами закону не може виправдатись, зробитись праведною, вільною від гріха ніяка людина, а лише вірою в Ісуса Христа — от та головна засада, на підставі якої жиди робились християнами, приймали віру Христову, щоб оправдатись вірою в Христа, а не ділами закону. Що ж роблять ті християни з жидів, які й, ставши християнами, вільними від гріха, все ж затримують на собі ярмо Мойсеєвого закону, що робить їх рабами гріха? Ясно, що вони є злочинці перед Христом, зрадники Його, бо знову відбудовують те, що Ним уже зруйновано, що тому й вони самі мусіли в собі зруйнувати.
Але й цього мало. Ці християни, схиляючи свою християнську віру під ярмо Мойсеєвого закону, що затримує людину у грісі, роблять і Самого Христа якби служителем гріха. Це вже велике злочинство перед Христом, це вже є й поставлення самого Христа, — Визвольника від гріха, — під ярмо закону Мойсеєвого, під рабство гріха. Як же мусить почувати себе відносно закону Мойсеєвого кожний жид, ставши справжнім християнином? Це почуття апостол виявляє в стислих, але енергійних висловах: «Я через закон для закону помер, щоб жити для Бога», себто, на підставі самого ж закону, що приготовляв до Христа, я вже помер для закону.
Християнство є нове народження (Ів. 3, 3), християнин є нове творіння (Гал. 6, 15). А щоб знову народитись, щоб стати новим творінням, звичайно старе повинно вмерти. Ця смерть старого й нове народження в християнах сталося через їх розп’яття з Христом, бо, як каже ап. Павло, всі ми, що в Христа охрестились, в смерть його охрестились, ми поховані з Ним через хрещення в смерть, щоб уже жити новим життям (Рим. 6, 4), бо як Христос воскрес із змертвих, так і ми житимемо з Ним (8). Отже, кожен християнин повинен почувати, що вже не він живе, а живе в ньому Христос. Правда, те життя, яке ми здобули у Христі, є життя вічне, коли Христос візьме нас у свої небесні оселі, коли ми завсіди з Господом будемо (1 Сол. 4, 17). А поки ми живемо в тілі, ми мусимо жити лише вірою в Сина Божого, що полюбив нас і віддав Себе за нас. Отже, каже апостол до Галатів: «У волі, що нею визволив вас Христос, стійте, і під ярмо неволі знову не піддавайтесь» (Гал. 5, 1).
Браття! Християнство є безмежна сила визволення; де Дух Господень, каже апостол, там і воля (2 Кор. 3, 17). Тим то християнство таке й дороге для людности і її життя й поступу, що воно від усяких кайданів визволяє, його непохитний прапор — це воля, визволення. Навіть кайдани смерти для християнина є лише визволення від тіла, як каже апостол: «Я хотів би звільнитись від тіла і бути з Христом» (Фил. 1, 23). Навіть сама смерть для християнина є лише тимчасове заспокоєння до воскресіння й життя вічного. Але й поки людність ще живе в тілі, поки триває земне тимчасове життя, християнство є та сила, що ніколи не дає йому захолонути, заспокоїтись на мертвій точці; воно безпереривно його підживляє, гонить вперед до безмежного звершенства, гонить шляхом визволення.
Зміст християнства безмежний, він не може вміститися в жадній конкретній формі, і коли ця форма стане тісною для змісту, зробиться для нього кайданами, дух християнства мусить її розірвати. От так ми повинні дивитись на поступ церковного життя. Кожна церква, яка виникає в історії християнства, це є конкретна, а значить і обмежена форма безмежного християнського змісту. Цим запевне зовсім не принижується велика місія історичних Христових церков на землі; вони роблять християнське діло.
Але оскільки церкви з їх керівництвом є обмежені люди, люди, так сказати, свого часу і місля, вони і безмежний зміст християнства обгортають, навіть з доброю метою, але в тимчасові форми, складають для її життя канони, обряд, порядкування, які щодалі, то помітніше стискають поступ християнського життя, стають для нього кайданами, і Дух Господній мусить їх розтягнути, розірвати для утворення нових форм, відповідних часу і місцю, які в свою чергу теж у свій час мусітимуть поступитись для новіших. От так шляхом безпереривної творчости форм життя людьми і скасовання їх Духом Господнім, визволення від них, проходить і цвіте й загальне життя людности, доки, як каже апостол, не дійдемо всі до чоловіка звершеного, до міри зросту сповнення Христового (Єф. 4, 13).
Отже, браття, ми повинні бути свідомі і знати, що коли і в церкві Христовій ведеться боротьба за визволення, за нові форми життя, це зовсім не є боротьба проти Христа. Навпаки, це є якраз боротьба за волю Христову проти рабства форми, закону, це є ознака якраз того, що Христова церква ще живе, ще визволяється, ще могуче ламає старе для нового. Бо, коли б в якій церкві цього не було вже, коли б у ній всі заспокоїлись на мертвих формах закону, там і християнства вже не було б, вже Дух Господній відлетів би відтіля.
Отже, коли й наша Українська Церква веде боротьбу за своє визволення від папів і патріярхів, коли вона прагне до утворення вільніших, відповідніших духу християнства форм церковного життя, — вона по суті робить велике діло ап. Павла, діло визволення християнства з тісних рямців, що для нього утворила обмеженість людська до того, щоб краще пізніше перед нами виявлялись не форми, а зміст християнства з його безмежними ідеалами.
Але ж, чи зможемо ми щось кращого створити замість того, проти чого боремось? Творимо не ми, а Дух Господній, як і те, проти чого ми боремось, створив у свій час Дух Господній, а тільки люди хотіли вже на тому заспокоїтись; Дух же Господній вічно творить, Він спокою не знає. Але, браття, поки ми ще живемо в тілі, провадимо земне життя, ми обмежені природою, що поділила людність на окремі народи, і ми уявляємо з себе окремий народ український. Отже ми мусимо вести боротьбу перш за все за своє власне визволення, за визволення свого рідного народу, за вільне життя його у Христі. Де б не жив наш рідний народ, він скрізь потребує для свого життя, насамперед волі, зокрема волі церковної, — це ми й зробили за допомогою Божою, утворивши свою вільну, автокефальну Церкву, незалежну від папів і патріярхів.
Будемо ж і дальше йти Павловим шляхом визволення, але разом з тим щиро прагнути до визволення від самого кореня неволі — від гріха. Будемо жити так, щоб з апостолом сказати: «Уже не живу я, а живе в мені Христос». — Амінь!
|