Смерть і відродження українського народу(20-та Неділя по Тройці)
Христос Спаситель, як ми чули з сьогоднішньої євангелії, підходив раз до містечка Наіна, і проти Нього вийшла з міста похоронна процесія, — несли ховати молодого хлопця і мати йшла за ним та гірко плакала.
Яке це, браття, звичайне явище скрізь, де живуть люди! Кому не довелось бачити, як провадять небіжчика на похорон, як гірко плаче родина йдучи за його домовиною. І от цьому звичайному явищу Христос надав великої надзвичайности: Вік сказав процесії зупинитися, сказав слово утіхи матері небіжчика, і потім підійшов до нього й сказав: «Хлопче, кажу тобі, встань!» І мертвий воскрес на радість матері. Отже й безнадійний сум смерти Господь освітив християнам надією воскресіння.
А скільки нам доводилось, коли не бачити самим, то чути й переживати ті страшні події жахливої влади смерти, коли в війнах, народніх заколотах, конали тисячі людей, і то переважно молодого віку; коли за ними, як рідна матір, плакала вже безупинно вся їхня країна. Та Христос — Начальник життя — і в цю сумну країну смерти вливає надію життя і воскресіння, і чорну тінь безпорадности розвіває своїм милосердям і словом утіхи: Не плач!
Любі браття і сестри, українці! Тою бідною вдовою, що виряджала свого сина в могилу, завжди була в минулому й наша Матір-Україна. Ой, яку безліч своїх дітей вона з великим жалем і голосінням виряджала, як на смерть, коли татарин, чи турок, забирав в полон, часто ще з першим промінням молодости, її синів і дочок, — продавали, як скотину; тяжкими муками полону та невільництва заганяли в могилу! Це голосіння матері-України по своїх дітях-невільниках ще й досі надзвичайно зворушливо лунає в тих сумних думах і піснях про невільників, що ставлять перед нами цю муку невільницьку завжди ніби живою, а плач по них матері, якби невпинним.
Та й як не плакати? Історія — цей холодний свідок минулого — свідчить, що в одному лише місті Кафі, (тепер Теодосія на Кримі), був невільницький базар, на який що року пригоняли по 30-40 тисяч і більше українських невільників і невільниць, яких продавали в татарські й турецькі та інші краї на знущання і потіху невірних, і вони вже були мертві для Матері-України, що гіркими сльозами виряжала їх, як у могилу. Але і в цьому тяжкому горю Україна завжди чула жалісний голос Христа: «Не плач», і віра в Христа — Переможця над смертю, підтримувала й потішала наш народ; була єдиною твердою потіхою й полонених, а часом і повертала їх живими до матері.
А скільки найкращих синів України полягли в віковій боротьбі за волю і віру своєї Неньки! Скільки то їх в смертельному змаганні з ворогами України за своїх батьків, братів та сестер, високими могилами своїми, наче дорогим намистом, обгорнули тіло Матері своєї! А скільки тих невідомих українських могил, і в болотах Петрограду, і в лісах Полісся, і в степах Далекого сходу, і в горах Заходу, куди Матір-Україна не по своїй волі мусіла з гіркими сльозами виряжати своїх дітей, наче на смерть, на тяжку загибельну працю! А скільки вже в наші часи народні заколоти й тяжка ворожість насипали нових могил над кращими дітьми України, що гіркими слізми обливає їх нещаслива мати! Але й тут Христос своїм милосердям близько підходить до бідної Матері-України зі словом утіхи: «Не плач», і всім нам каже: «Не бійтесь тих, що тіло вбивають, а душі вбити не можуть; а бійтесь того, хто і душу і тіло може загубити на віки» (Мат. 10, 28).
Браття! Справді, ті наші батьки та брати, що лежать у могилах, що життя своє поклали за волю і віру своєї Матері, — вони для нас не померли, вони для нас живі, і їх високі могили з нами говорять; вони, як ті гасла, стоять перед нами, вказують нам шлях до кращого майбутнього, закликають і нас до праці на життя України. З ними говорять наші надхнені співці — Шевченко, Франко, Куліш, Леся Українка та інші, — від них багато чують і нам передають. З ними розмовляють наші історики літописці — Грушевський, Костомарів, Яворницький та інші, відновляють їх життя і працю на нашу науку й приклад.
Ні, не померли для нас ті наші попередники, що свої білі кости за краще життя України склали в високих могилах. їх душі, їх вічно живі, рідні нам душі, єднаються з нами, підбадьорюють в нас силу, підтримують надію, накладають на нас певні завдання й обов’язки до нашої Матері.
Але, браття, як багато було і є спроб, з боку ворогів України, погубити не тільки тіло, а й душу нашого народу! Може мало з нього потурчилось, чи потатарщилось, під тяжкою неволею, але вже дуже значна й видатна частина нашого народу спольщилась, покатоличилась під впливом Єзуїтів і власного дурисвітства. Всі найшляхетніші й ті, що пнулись до шляхецтва, родини українські перейшли на католицтво і спольщились цілком, і душу і тіло своє на віки загубили для Матері-України. Для загибелі ж душі простого народу, польський уряд з папськими єзуїтами, видумали унію, — підлеглість римському папі, і до неї всіма засобами заганяли наш бідний народ, і ще й досі в цій небезпечній для України облуді перебуває значна кількість її дітей.
З другого боку, й московські патріярхи та російський синод з царським урядом, може ще перейшли поляків в каліченні душі нашого народу. І вони нищили й калічили душу українців, коли не з боку віри, то збоку вільного виявлення своєї віри й народности. Вони заборонили рідну мову українському народові не тільки в школі, а й в церкві; знищили українські церковні братства і всяку активну участь народа в справах церкви; нищили все рідне, миле нашому народові в церковному житті і ввесь наш народ з душею і тілом тримали в темряві й несвідомості.
І як багато нашого народу цілком потонули в багні русифікації, або ще й досі борсаються в ньому! В тумані російських привілеїв зросійщились усі найпередніші, або ті, що пнулись наперед родини українські, т. зв. інтеліґенція, дворянство. Російська церква й школа обгорнули густим туманом зросійщення і ввесь український народ. Через що так повільно і з такими труднощами поширюється наша рідна церква в Україні? Через те, що більшість народу українського ще й досі бовтається в тумані російщини, вважає себе частиною російської церкви і, затуркана російським духівництвом, відхрещується від своєї рідної матері.
А чого наш народ так легко, як безпритульна сирота без матері, потягся до безвірництва, що тепер на нього насунулось, так охоче нищить свої церкви, повертає їх на шпихлірі для зсипки зерна та інші низькі потреби? Бо церковна російщина відбила його від рідної матері, вийняла з нього душу, залишивши йому лише мертву форму. Але є Той, що і з мертвих воскрешає, що й помершого сина вдовиці воскресив і повернув його страдній матері. Це Христос Спаситель, що сказав: «Я є воскресіння й життя, хто вірує в Мене, хочби й помер, оживе (Ів. 11, 25).
От це велике чудо відродження, воскресіння нашого народу, творить Господь в наші часи через нашу рідну Українську Церкву, що теж чудом Божої волі воскресла з під руїн російської церкви. І скільки вже через нашу церкву повернув Господь нашій Матері-Україні її дітей, що вже були, здається, померли для неї. Так пригадую — в останні роки російської царської влади в Києві був загальний перепис, і українців було нараховано всього лише до дев’ять тисяч душ. А останній перепис 1926 р. набрав у Києві українців уже до сто тисяч. Де вони взялися? Це Христос через нашу церкву їх воскресив і повернув їх Матері. Часто трапляється тепер дивна річ: давно знаєш ту чи іншу родину, як росіянина, слова від нього українського не чув, часто навіть прізвище своє він на московський лад повернув, а тут бачиш наш щирий парафіянин, щирий українець.
Та й, щоб далеко не ходити, й ми всі є вихованці російської школи, ще так недавно й не знали, що ми українці. Хто ж нас навернув до рідної Матері? Це Господь Спаситель наш через нашу рідну церкву. Тяжке життя українського народу на батьківщині примусило його шукати кращої долі по інших країнах, розпорошило по всім світі, і плаче по них бідна вдовиця Україна. Але, от подав свій голос Христос через нашу рідну церкву і як багато українців де тільки вони живуть, радо відгукнулись на цей голос, ожили й потягнулись, принаймні думкою, почуттям, до своєї далекої Матері.
Браття! Велике діло відродження нашого народу творить Господь через нашу церкву і там в Америці та в Канаді, куди тяжка доля загнала наш народ. При всій тамтешній волі до самовизначення, вища американська культура сама по собі тяжко гнобить наш темний народ і він невільно їй піддається і свою рідну мову, свою матір, забуває. А от заснувалась там наша автокефальна церква, залунала в церкві наша рідна мова, постали наші парафії, і не тільки молодь, діти, а й старі люди, згадали, що вони українці, повертаються під опіку рідної Матері.
От бачите, браття, яке велике діло провадимо ми, гуртуючись на рідному церковному ґрунті. Будемо ж щиро й енергійно провадити це велике діло, гуртувати наш народ, підносити тут його свідомість, освіту його, національну єдність; будемо творити тут на новому світі нову Україну, — нехай усміхнеться Мати старого світу, заплакана мати. Нехай же буде слава милосердному Господеві, що на наших очах і через нас творить чудо відродження нашого народу. А ми будемо твердо пам’ятати, Хто нас воскрешає, Хто повертає нас до рідної Матері, від кого й надалі сподіватись нам життя й воскресіння. — Це Ісус Христос, — Спаситель і Визвольник наш! — Амінь!
|