Любов до ворогів, як перемога над ворогами(19-та Неділя по Тройці)
Христос Спаситель в сьогоднішній євангелії дає нам заповіт про любов до ворогів. «Любіть, каже Господь, ворогів ваших, добро робіть тим, хто робить вам зло, благословляйте тих, що ненавидять вас». І цей заповіт про любов до ворогів Христос ставить, як найбільш головний для християн, і в виконанні його повинна бути найбільш головна відміна християн від невірних. «Бо коли любите лиш тих, що вас люблять, каже Господь християнам, то чим ви будете відрізнятися від невірних? Адже ж і грішники люблять тих, хто їх любить; і коли добро робите тим, що вам добро роблять, то яка тут ваша заслуга? Адже ж і грішники теж саме роблять!» Отже, як любов поміж собою є головна відміна учеників Христових — «з того знатимуть усі, сказав Христос, що ви Мої ученики, коли любов матимете поміж собою» (Іван 13, 35), — так і любов до ворогів є головна відміна християн від невірних.
Браття! Ми живемо в часи запеклого нападу безвірництва на Христову віру, на принципи християнського життя, а заповіт Христовий про любов до ворогів викликає в них особливо безсоромний глум і знущання. З яким зухвалим глузуванням вони висміюють слова Христові проти пімсти ворогам: «Коли хто вдарить тебе в праву щоку, то поверни до нього й другу, і хто хоче зняти з тебе свиту, віддай йому й сорочку»! (Мат. 5, 39). Переможці в сучасній клясовій боротьбі, ідеологи безвірства зухвало галасують: Хіба б робітники та селяни добились такої перемоги над панами, коли б додержували заповітів Христа про терпіння, любов та непротивлення лихому? Ні, тільки палкою ненавистю, нещадною помстою й нищенням своїх ворогів пролетаріят свого добився.
Звичайно, коли головним принципом життя й боротьби за правду вважати ненависть і нещадну помсту ворогам, коли підносити гасло: за одно око ціла голова, а за один зуб цілі челюсти, то любов до ворогів це є щось безглузде, недоречне. Але, коли в основі життя вважати любов, тоді й любов до ворогів стане цілком природньою й єдино логічною. Правда й деякі з прихильників християнських принципів життя досить легковажно ставляться до заповітів Христових про любов до ворогів, і разом з безвірниками глузують з заповіту Христа.
«Хто тебе вдарить у праву щоку, поверни й ліву», кажуть, що це лише нездійснимий ідеал, а практика зовсім інша, — заповіти це одно, а життя вимагає противного, аби дотримувати віри. Хто так каже, той безумовно не є християнином, хочби й тримався віри, хочби й як виявляв свою побожність, бо без любови побожність ніщо. «Коли я маю віру таку, щоб і гори переставляти, а любови не маю, то я ніщо; коли тіло моє віддам на спалення, а любови не маю, то ніякої для мене з того користи не буде», каже ап. Павло (1 Кор. 13, 23). Отже, не по ознаках віри й побожности цінить апостол християн, а лише по любові, що «все покриває, все терпить і ніколи не відпадає».
Християнська любов не сміє мати жодних меж для свого виявлення, як і сам Христос виявив свою любов до нас, тим, що за нечестивих помер (Рим. 5, 6). Любов до ворогів, терпіння їх ворожнечі й добродійність їм, є невід’ємна властивість повноти християнської любови. Без любови до ворогів любов не була б християнською. «Люби близького до тебе і ненавидить ворога твого», це було сказано стародавнім законом (Мат. 5, 43), і проти цього давнього заповіту Христос заповів любов до ворогів. Щоб гострість цього заповіту трохи пригасити, часто кажуть, що ним Христос мав на увазі нагадати християнам, щоб вони так себе поводили, щоб у них не було ворогів. Але таке тлумачення не зовсім правдиве.
Запевне, християнин повинен дбати про згоду з усіма, але часто ворожнеча проти нас не від нас залежить, і це особисто треба сказати відносно християн. У самого Христа були великі й запеклі вороги. І християн Він попереджає: «Будуть ненавидіти вас усі за ім’я Моє (Мат. 10, 10), коли мене гонили то й вас гонитимуть» (Ів. 15, 20). Отже і в християн, навіть за ім’я Христове, ворогів може бути більше, ніж у кого іншого. Цю ворожість зазнали на собі і всі св. апостоли і безліч мучеників, благовісників, страдників, що найпильніше додержували Христових заповітів. Яку ж рацію в житті має заповіт Христовий про любов до Ворогів?
Це велика неправда й наклеп на християнство, коли кажуть, ніби Христос проповідує повну пасивність, капітуляцію перед ворогами, терпіння й покірливість їхній неправді. Якраз навпаки, християнська любов до ворогів, терпіння й непротивлення їм помстою, ненавистю, є найбільша й найнепереможніша зброя перемоги над ворогами. Даремно сучасні керівники пролетарїяту так зухвало галасують, що вони ненавистю та помстою перемогли своїх ворогів. Це передчасно говорити, в чому власне переміг пролетаріят своєю помстою й нищенням ворогів, і чй тверда ця перемога. Краще тут пригадати слово Христове: «Всі, хто взяв меч, від меча й загинуть» (Мат. 26, 52). Дійсно, хто палає ненавистю на своїх ворогів, вживає проти них зброю, намагається їх знищити, той лише викликає їх готувати проти себе ще гіршу зброю, й чим більше хто загубить своїх ворогів помстою, зброєю, насильством, той тим більшу готує загибіль самому собі й помсту проти себе, бо всяка помста та насильство викликають проти себе лише ще гіршу помсту та насильство, і меж та кінця цьому змаганню в ненависті та насильстві, життя не знає.
Нехай же не хваляться своєю перемогою над ворогами ті, що здобули цю перемогу зброєю та насильством, а краще нехай приймуть до уваги слова Христові: «Хто підняв меч, від меча й загине». Така перемога не тільки сама по, собі ненадійна й тимчасова, але й загальної ворожнечі між людьми, чи народами, ніяк не пригашує, а ще більше її розпалює. Отже, коли зброєю та насильством, помстою та ненавистю знищити ворожнечу в людстві, а, значить, і остаточно перемогти ворогів ніяк не можна, то який же інший спосіб може бути справжнього пригашення й подолання в житті людей цього звірського стану? Іншого способу морального підвищення людини над звірячим станом ненависти, помсти, насильства над ворогами, й не може бути, як виконання заповіту Христового про любов до ворогів.
Отже любов до ворогів, доброзичливість їм, це зовсім не є капітуляція перед ними, покірливість їм, — навпаки, це є іменно найвища моральна перемога над ворогами, що не тільки не викликає з їх боку помсту, ненависти, а навіть в них пригашує ці неморальні почуття. Як пімста й насильство теж можуть викликати в ворогів лише помсту й насильство, так любов, доброзичливість до ворогів, теж лише такі почуття можуть викликати і в них, і так викорінювати й саму підставу для ворожнечі. Коли ж на любов, доброзичливість, ворог відповість злом, на терпіння насильством, то він перш за все сам себе поставить в ганебне становище морально прибитого, переможеного. Отже, християнин, що згідно заповіту Христа підставить і ліву щоку тому, що вдарив його в праву, є найбільший переможець в боротьбі за перемогу морального духовного життя людности над фізичним.
Дуже яскраві приклади такої перемоги дають нам життя святих. Так, за царя Діоклеціяна в римському війську було вже багато християн. Був тоді й славетний своєю відвагою полк з шість тисяч християн на чолі з Меркурієм. І от, коли почалось гоніння на християн, головний воєвода наказав Меркурію, щоб він і його полк зрікся християнства, а як ні, то всі вони зараз будуть перебиті. Св. Меркурій і весь його полк зараз же покірливо стали на коліна й нахилили свої голови під меч і всі були перебиті поганами.
Чи це була капітуляція християнських воїнів перед поганами? Чи це була пасивна покірливість фізичній силі? Ні, це була найактивніша моральна перемога не тільки цього полку, а і всього християнства, перемога духа над тілом! Коли б ці християни-вояки підняли свого меча на свій захист, вони б не тільки дорого віддали своє життя, а може б і перемогли своєю відвагою і дістали б деяке здивовання людности. Але цією фізичною перемогою вони б лише викликали ще більшу ненависть і помсту проти християн з боку поган. Тепер, буквально виконавши заповіт Христа — «не протився злому, а коли хто вдарить тебе в праву щоку поверни до нього й ліву» — вони цим здобули Христову моральну перемогу над усім поганським військом і народом, перемогу, яка вела не до помсти й ненависти, а до співчуття і любови.
А що християнська любов до ворогів є не пасивне їм підкорення, а найактивніша сила в боротьбі з ними, найкращим прикладом цього є самі св. апостоли, благовісники Христової науки. Невеликий гурток їх виступив сміливо на боротьбу з темрявою й неправдою всього світу, з його безмірною фізичною силою, і пішли вони, як ягнята між вояків, за словом Христовим. їх били, гнали, катували, нарешті всіх замучили, але вони не тільки не противились злому, не мстились за себе, а ще покірливо підставляли себе до нових мук і раділи з того, що їх приймали (Діян. 5, 41). Але, все ж вони по всьому світі пройшли з новим благовістям, скрізь перемогли, і цією перемогою досі живиться світ. І коли б вони відповідали пімстою, ненавистю, злом проти тих, що їх били, мучили, то хіба б вони перемогли світ, з його безмежною силою зла, ненависти, з його могутньою озброєністю?
Якою ж зброєю озброїв Христос апостолів на боротьбу зі світом й нечувану перемогу над ним? Єдина ця зброя, це є — заповіти Христові про любов поміж собою, про любов до ворогів, про непротивлення злому, про те, щоб благословити тих, хто нас проклинає, молитися за тих, що гонять і ненавидять нас. І ця непереможна моральна зброя ще безмежно величніша тим, що й тих, хто її вживає, при всяких обставинах підносить їх на безмежну височінь Божого звершенства. Любіть ворогів ваших, добро чиніть, каже Христос, і тоді будете подібні не до звірів, чи гадів, як ті, що насильством і помстою перемагають, а будете подібні до самого Бога, будете синами Найвищого, бо Він добрий і до невдячних і злих.
Єдина справжня перемога, це перемога моральна, перемога любов’ю. — Амінь!
|