Храм християнський(На Покрову)
Сьогодні, браття, у нас велике свято — наш храм. Бо будинок храму нашого присвячено на честь Пресвятої Богородиці, Покрови і Заступниці всіх християн. Храм — місце релігійного єднання людей — це є найприродніша потреба всіх людей, якої б віри вони не трималися. Серед своїх осель кожний народ хоче мати й оселю Божу. Народи з найбільше примітивними вірами все ж будували величні храми для своїх богів, в яких зосереджували всі свої здібності й досягнення всіх галузів свого мистецтва. Храм усякого народу — це найповніший відбиток, найвиразніша пам’ятка духовного життя народу.
І жиди, коли навіть ще провадили кочівниче життя, жили в наметах, мали в своїм таборі і намет — скинію для свого Бога-Єгови, що її построїв пророк Мойсей на зразок, показаний йому на горі Синаї. От про цю скинію й пише св. ап. Павло в посланні до жидів, що ми сьогодні чули. Він коротко пригадує приміщення скинії і головні речі в них, а саме, що перша частина в ній звалася «Святе», і в ньому був свічник і стіл для хлібів покладення, а від «Святого» завісою відділялась ще святіша частина «Святе Святих»; перед ним стояла золота кадильниця, а в ньому був лише ковчег завіту, весь обкладений золотом, в якому зберігалось цвітуче жезло Аронове, посудина з манною-хлібом з неба і камінні скрижалі з написаними на них заповідями. Ковчег завіту покритий був зверху віком, на якому поставлені були постаті двох Херувимів, що покривали його своїми крилами. На цих Херувимах являлась слава Божа, тому й ці Херувими звались «Херувимами слави». В першу частину скинії — Святе — мали право входити лише священики підчас відправ, а в Святе Святих входив лише первосвященик і то тільки раз на рік, щоб кров’ю від жертви на відпущення гріхів всього єврейського народу покропити віко ковчега. Тому воно й звалось «очистилище».
Коли жиди міцно осілися в своїй землі, то цар Соломон замість скинії, на зразок її збудував в Єрусалимі величний храм Богові, що дивував усіх своєю красою і коштовністю. В цьому храмі цар Соломон поставив усі ті священні речі, які були і в скинії, лише в ковчегові завіту не було вже ні жезла Аронового процвівшого, ні посудини з манною, а тільки скрижалі заповідей (1 Цар. 8, 9). Але, як тільки священики поставили ковчег в Святому Святих, слава Господня, як хмара, зійшла і наповнила храм, і цар Соломон звернувся до Бога з такою надхненою молитвою: «Господи, Боже Ізраїлів! Хоч небо і небо небес не вміщають Тебе, а тим менше храм цей, що його я збудував імені Твоєму, але зглянься на молитву раба Твого і на прохання його. Нехай будуть очі Твої відкриті на храм цей день і ніч, і коли хто помолиться на місці цьому, Ти почуй з місця оселі Твоєї, почуй і помилуй... Коли навіть чужинець, що не з Твого народу Ізраїля, прийде і помолиться коло храму цього, Ти помилуй з неба, з місця оселі Твоєї і зроби все, про що буде вдаватись до Тебе чужинець, щоб усі народи землі знали ім’я Твоє і боялись Тебе» (1 Цар. 8, 23-43).
Нам тепер трудно й уявити собі, яке величезне значення мав Єрусалимський храм для жидів. Це ж був єдиний їхній храм не тільки в той час, коли вони жили в своїй рідній землі, а й тоді, коли вони були розсіяні по всьому світу. Вони щиро вірили, що Господь живе в Єрусалимі в храмі, від Сіону посилає свою милість, свій захист усьому свому народові, куди б його не закинула тяжка доля. І от усі думки, всі мрії, всі надії жидівського народу, вся слава його зосереджувались тут, в Єрусалимі, в храмі на Сіоні. В найтяжчі часи свого життя жиди все ж не втрачали віри, що саме в храмі з’явиться їхній цар-Месія, що тут він відкриє своє славне царство, що їх визволить з усіх бід і знову збере їх в їх рідний край. Тому жиди, де б вони не жили, ніколи не поривали зв’язку з храмом Єрусалимським, і на великі свята, як Пасха, П’ятидесятниця, збирались коло нього з усіх країв. На Пасху, в рік зруйнування Єрусалиму римлянами, зібралось у ньому до двох мільйонів прочан з усіх країв. Жиди щиро вірили, що їхній храм в Єрусалимі не похитнеться повіки і буде стояти до кінця світу.
Тому, коли Христос провістив апостолам про близьке зруйнування Єрусалимського храму, вони здивовано запитали Його: «Коли ж це буде, і яка ознака Твого приходу й кінця світу?» (Мат. 24, 3). А між тим жидівський єрусалимський храм з усіма його священними речами і службами був лише тінню, прообразом, слабим відбитком того, що мало здійснитись і виявитись в християнстві, і тому мав лише тимчасове значення. Коли явилась дійсність, — тінь мусіла зникнути.
Властиво в жидівській скинії-храмі і всіх його речах св. Отці вбачають прообраз Пресвятої Богородиці, і всі речі скинії — світильник, стіл з хлібами, золота кадильниця, ковчег завіту з жезлом Ароновим процвівшим, посудиною з манною, скрижалями завіту — все це є таємні прообрази Пресв. Богородиці, її значення для християнства. Це Пресв. Богородиця є та найсвятіша для християн скинія, що в ній обрав оселю собі Христос, Спаситель світу, коли бажав від Неї прийняти тіло задля нашого спасіння. Це Пресвята Богородиця є те Святе, що в ньому перебував світильник — Христос, що Сам про Себе свідчив: «Я є світло для світу» (Ів. 8, 12). Це Пресв. Богородиця є та трапеза, що на Ній Хліб Життя — Христос (Ів. 6, 48). Це Пресв. Богородиця є Святе Святих християнства. Як золота кадильниця, Вона невпинно підноситься своїми молитвами до Бога за всіх християн. Це Пресвята Діва Марія є той ковчег нового заповіту, що в ньому, як процвітший жезл Ароновий, як небесна манна, як скрижалі закону перебував Христос — «цвіт нетління», — «хліб з неба», Творець «Нового Заповіту».
От чому спогад ан. Павла про скинію і всі речі в ній читається звичайно у всі свята на честь Пресвятої Богородиці. Але не для того св. ап. Павло нагадав християнам з жидів про впорядження скинії старого заповіту, щоб лише вказати на її прообразове значення для християнства. Апостол звертає увагу християн от на яку особливість скинії: вона була зовсім неприступна для народу; в Святе мали право входити лише священники для відправи служб, а в Святе Святих і вони не мали права входити, а лише первосвященики, і то тільки раз на рік, і то не без крови від жертви, що її приносить за себе і за гріхи народу. А народ міг стояти тільки на дворі, двері в скинію перед ним були зачинені.
З цього апостол робить той висновок, що, значить, скинія не могла дати народові повного релігійного задоволення, повного єднання з Богом, а її відправи, жертви, кров козина та овеча, не давали повного очищення совісти людської, і тому все це мало лише тимчасове значення і мусіло зникнути перед Тим, Хто мав силу «на вічне викуплення». Тільки Христос, що з своєю кров’ю зійшов на небо, здобув людям вічне викуплення і може очистити совість нашу від мертвих діл, щоб служити Богові живому й істинному (Євр. 9, 11-14). Отже, стара скинія зі своїми зачиненими перед народом дверима мусіла бути Христом знищена, а замість неї скинією для християн стає саме небо, а первосвящеником Христос, що з своєю кров’ю зійшов на нього, щоб усім нам дати волю входити в це Святе Святих шляхом новим, живим (Євр. 10, 19).
Що ж повинен уявляти собою храм християнський? Коли Самарянка запитала Христа, де поклоніння приємне Богові — чи в Єрусалимі, чи на горі Гаразин, — то Він відповів: «Настане час і тепер є, коли правдиві поклонники будуть поклонятися Богові в дусі й істині, і хто кланяється Йому, в дусі й істині повинні кланятися» (Ів. 4, 23-24). Це значить, що істинним храмом Божим для християнина повинна бути душа його. Бог є дух і єднається тільки з душею чоловіка. Тому й ап. Павло каже християнам: «Хіба не знаєте, що ви є храм Божий і Дух Божий живе у вас?» (1 Кор. 3, 16).
Отже Христос своїм входом в небесну скинію не тільки дав можливість і всім, хто вірує в Нього, входити в це Святе Святих, відчинив для них небо, а й самого християнина, його душу зробив Святим Святих — оселею Божою. Коли ж кожний християнин є істинний храм Божий, то зібрання християн для єднання з Богом, — незалежно від того, де вони зібрались, — який це величний і святий храм, де, як каже ап. Петро, християни є живі каміння, що будують з себе дім духовний, священство святе, щоб приносити духовні жертви, любоприємні Богові через Ісуса Христа (1 Петр. 2, 5).
Але з цього зовсім не виходить, що християнам вже не потрібний храм, як будинок. Коли сектанти так говорять, то на те й вони сектанти. Для справжніх же християн, що складають із себе святу Христову церкву, — найсвятішу Божу оселю, що не обмежують самі себе в виявленні своїх релігійних почувань, храм християнський повинен бути найвеличнішим будинком Божої слави. В ньому, в його будівлі, оздобі, красі й пишності мусять зосереджуватись і виявлятись усі найкращі ознаки й здобутки нашого будівництва, мистецтва, всі мрії і досягнення нашої віри, нашого церковного життя. Храм християнський мусить бути гідним місцем зібрання храмів Божих, себто віруючих у Христа.
Запевне «Бог не в рукотворних храмах живе і не потребує догоджування рук людських», каже ап. Павло (Діян. 17, 25). Але цього потребує чоловік, як храм Божий, це його найприродніша потреба — виявляти своє ставлення до Бога всіма дарами своєї людської природи, і насамперед гідним урядженням будинку релігійного єднання з Богом і між собою.
Отже, браття, коли ми будуємо з себе храм християнський, ми робимо велике й святе церковне діло. І в будинкові свого храму ми повинні виявляти найвище розуміння своєї віри, найкращі почуття свого серця, а разом з тим і щирі національні почуття й прикмети, бо кожна церква Христова це є народ з усіма його відмінами й особистостями його життя і творчости. Ми будуємо свій храм на пошану Божої Матері, що була найсвятішою оселею Христа Бога, і цим якби приймаємо на себе обов’язок і самим подбати про те, щоб бути справжніми храмами Божими, щоб збиратись у свій храм, як живе каміння і всією громадою творити своє церковне життя.
Будемо ж єднатися щільно коло свого храму. Нехай стане він осередком нашого релігійного і національного життя. Будемо не тільки тілом, а й душею і серцем перебувати в цьому своєму храмі в єднанні і любові поміж собою; от тоді й ми будемо храмами Божими і Дух Божий житиме в нас. Ти ж, Пресвята Богородице, покривай цей храм наш, а через нього і всіх нас своєю Божественною Покровою, посилай нам від нього всяку утіху, підтримку, відраду і Твоє матірне благословенство.
— Амінь!
|