Властивости св. ап. і єв. Івана Богослова, що наблизили його до Христа(9 жовтня н. ст.)
Св. ап. і єв. Іван Богослов, що його пам’ять ми сьогодні святкуємо, навіть між найближчими учениками Христа був найбільш близьким до Нього. Сам ап. Іван називає себе учеником, якого любив Ісус (Ів. 21, 20). І свою особисту любов до Івана Христос виявив не лише тим, що тримав його найближче коло себе (Ів. 13, 26), а й в тім, що в час своєї смерти всиновив його Своїй Матері.
Браття! Кому з нас не хотілось би, щоб і на нас звернув Христос Свою божественну любов і увагу, щоб і нас Він наблизив до Себе? Бо кого Господь наблизить до себе тут на землі, той лише буде близький до Нього і там в небесному царстві Його. Правда, Христос Своїм розп’яттям на хресті за всіх людей, всіх пригорнув до себе. Але з цих усіх кожен особисто повинен заслуговувати у Христа любов і увагу до себе. Бо ми, браття, члени Христової Церкви, Христової отари, не є і ні в якім разі не повинні бути темною, несвідомою масою, що в ній, як в отарі овець, трудно відрізнити одно від одного.
Кожен із нас, як людина розумна, свідома, мусить виявляти не тільки перед людьми, а ще більше перед Христом, крім загально людських гідностей і свої особисті властивості, бо Христос бачить у нас і те, що є таємне для людей. Кожен з нас повинен звертати на себе увагу Христа, що знає все, — не тільки тим, що в Нього є спільного з усіма людьми, а найбільше тим, що в нього є свого особистого, — бо Христос усіх людей любить, як людей, а наближає до себе не всіх однаково, а кожного згідно його талантам, його вдачі і здібностям. Ми всі, як члени Христової церкви, повинні бути свідомими, чи, як кеже ап. Петро, самі з себе будувати дім духовний, щоб приносити жертви любоприємні Богові через Ісуса Христа (1 Петр. 2, 5). Отже, подивимось, якими своїми здібностями, якими особистостями своєї душі, св. ап. Іван здобув собі особисту любов і увагу з боку свого божественного Навчителя.
Св. Іван звернув на себе увагу Христа уже через кілька день після Його хрищення, коли св. Іван Хреститель, показуючи на Христа двом ученикам своїм, Андрієві та Іванові, сказав: «Це Агнець Божий, що взяв на Себе гріхи світу», і обидва ці ученики Іванові зараз же пішли слідом за Христом. Христос обернувшись, запитав їх: «Чого вам треба». Вони ж сказали: «Учителю, де Ти живеш?» Христос відповів їм: «Ідіть, і побачите»! Вони пішли і пробули в Нього той день (Ів. 1, 35-39). В цей день вони знайшли Месію, що про нього провіщали пророки. Але Андрій зараз же привів до Христа брата свого Симона; Симон і Андрій заходилися сповіщати інших земляків, але про Івана цього не говориться; він про все забувся, мабуть навіть з братом Яковом цією звісткою не поділився. Він весь ввійшов у самого себе, в свої внутрішні почуття, що його цілком захопили, він бачив тільки небо відкрите і янголів, що сходили на Сина Чоловічеського (Ів. 1, 50).
Отже св. Іван — це була людина глибокої внутрішньої вдумливости, з глибоким розумом і почуттям, що в його душу, як в глибоке прозоре море, глибоко входили і ясно відбивалися зовнішні світові події, як зорі і місяць в кришталевій, чистій глибокій воді. Отже, найбільш глибоке і напружене перейняття науки Христової в свою душу і перетворення нею своєї душі, найбільш близьке споріднення з цією наукою, — це була незвичайна і висока властивість душі Івана, що дала йому силу найглибше ввійти і найкраще в собі відбити й зберегти найголовніші істини Христової Євангелії. От чому нас не повинно дивувати те, що вже в похилому віці ап. Іван так докладно, так високо надхнено виклав у своїй Євангелії найбільш глибокі бесіди Христові, що св. Церква коло його постаті, як євангелиста, малює орла, — символ високого піднесення його своєю думкою до неба. Не повинно нас дивувати й те, що св. ап. Іван глибше, ніж інші апостоли, зрозумів і заховав у своїй душі саму суть Христової науки про любов, — про те, що й Сам Бог є любов, яку він так яскраво виклав у своїх посланнях, що його назвали переважно апостолом любови.
А на початку своєї Євангелії він так глибоко виклав науку про Христа, Сина Божого, — як про одвічне Слово Боже рівне з Богом, що прийняло на себе людську природу і стало чоловіком, — що йому засвоєна назва «Богослов». От через що, всім розумом і всіма почуттями своєї глибокої душі «закорінившись і заснувавшись», як каже ап. Павло, в Христовій науці і в ЇЇ найголовнішій суті — любові, св. ап. Іван найбільше від усіх зрозумів ту безмежну «ширину і глибину і висоту» Христової науки (Єф. 3, 18), яка дала йому сміливість сказати, що коли б усю її списати, то й «сам світ не вмістив би написаних книг».
Ясно, що такий глибокий і вдумливий свідок слова й діла Христового мусів бути близький до Христа; інакше й бути не могло. Христос дійсно з усіх апостолів найбільше наблизив до себе трьох — Петра, Якова та Івана. Але Петро та Яків були люди практичної вдачі, безпосередніх дій, палкої волі, що самовіддано зразу переводили до життя Христову науку, але не здатні були до такого глибокого і всебічного її засвоєння всією своєю духовною істотою, як св. Іван. От саме ця властивість душі ап. Івана — його глибока вдумчивість, проникливість наукою Христовою, робила цілком природним те, що тільки він приникав до грудей Спасителя в найбільш важливі менти свого життя й навчання.
Браття! Приклад св. ап. Івана Богослова навчає нас тому, що саме вартніше для християнина, щоб наблизитись до Христа, — це є найбільше освітлення та збагачення душі своєї наукою Христовою, це утворення в самому собі глибокого християнського розуму, високих почувань серця, одним словом, виховання своєї власної душі. Надто важливі для поширення Христової науки і люди безпосередніх дій, практичної вдачі, як були Петро та Яків; тому Христос і їх наблизив до себе, але енергійна зовнішня діяльність, боротьба зі світом, часто веде до спокус і небезпеки, як це сталось, і з Петром, що зрікся Христа в час Його страждань, і з Яковом, що перший підпав під меч Ірода.
Тільки боротьба з самим собою, збагачення й перетворення власної душі наукою Христовою, є найбільше прямий і безпечний шлях до того, щоб спочити на грудях Христа, щоб своєю душею найбільше поріднитись із Ним. От чому, хоч Христос однаково любив і Петра і Якова, як і Івана, але коли треба було виконати найбільше інтимну родинну справу, притулити Матір після Своєї смерти, Христос доручив Її не найщирішому до Нього діями, а найближчого до Нього душею Іванові.
От цим шляхом Івановим, шляхом боротьби внутрішньої з самим собою, шляхом перетворення власної душі, пішла до Христа безліч подвижників, пустельників, що цілком зреклися світу, відійшли від нього, заглибились виключно в свою душу, щоб у ній утворити царство Христове, і цим не тільки себе, а й усю церкву Христову збагатити великими скарбами духа. Але й для всіх християн, для всіх нас, самовиховання, перетворення власної душі наукою Христовою, є перший і необхідний ступінь до сталого християнського життя.
В житті ап. Івана траплялися, правда, вчинки, що не досить гармонізували з його душевним настроєм і глибоким розумінням Христової науки. Так, коли раз Христа не пустили на н іч в одно село, то Яків та Іван звернулись до Нього і сказали: «Хочеш, ми зведемо вогонь з неба й спалимо це село». Христос сказав їм: «Не знаєте, якого ви духа. Син Чоловічеський прийшов не губити душі, а спасати». Мабуть, за це Христос і назвав їх «Воанергес», цебто сини грому (Мрк. 3, 17). В другий раз Яків та Іван з матір’ю Соломією підійшли до Христа і стали прохати, щоб у царстві Христовому один з них праворуч, а другий ліворуч Його сиділи. Христос і тут докорив їм сказавши: «Не знаєте, чого просите». Але, мені здається, що тут виступав власне Яків з матір’ю, а Іван йшов за ними, як син і брат. Це виявляє ще одну рису в Івані, що цілком природна в тих особах, що живуть переважно своїм внутрішнім життям; вони не люблять висуватися наперед, ідуть покірливо за більше енергійними. Ця покірливість, визнання свого духовного убожества, що теж мусить бути головною властивістю християнського життя.
Отже ап. Іван був орел по височині своїх думок, богослов по глибині розуміння Христової науки і її ваги в житті й кінці світу, що він так надхнено виявив у своїй книзі «Відкриття», де він записав те далеке майбутнє в боротьбі Христа з антихристом і кінець цієї боротьби, яке може інші не так яскраво відчували, і записав такими таємними ознаками, що мало приступні для звичайного розуміння. Але в думці, відносно самого себе і в своїй діяльности, св. ап. Іван був людиною покірливою, смиренною, убогою духом, як каже Христос.
Отже і цією рисою — покірливістю, невисокою думкою про себе, — тим, про що каже ап. Павло: «Один одного більшим робіть, високо про себе не думайте, а до покірливости нахиляйтесь» (Рим. 12, 16), — св. ап. Іван теж подає нам найкращий приклад справжнього наближення до Христа, що теж «смирив себе до смерти» (Фил. 2, 8).
Є нарешті переказ, що св. ап. Іван був єдиний з апостолів, що не зазнав шлюбу, був апостолом-дівственником. Він замолоду так заглибився в науці Христовій, так з’єднався душею з Христом, що це єднання цілком заміняло йому й шлюб; та й до похилої старости і до смерти він ні в чому не хотів ухилитись від єднання з Христом і залишився «чистим» (Відкр. 14). І от, він сподобився бачити перед престолом Ягнеця 144 тисячі таких же дівственників, що співають нову пісню перед престолом, і ніхто не міг навчитися цієї пісні, тільки 144 тисячі, що йдуть слідом за Ягнцем, де б Він не йшов.
От це найближче духовне, внутрішнє єднання св. ап. Івана Богослова з Христом і дало йому сили пережити всі пригоди апостольського служіння, що привели інших апостолів до мук і передвчасної смерти, й дожити до глибокої старости, до 105 років, і померти спокійною смертю.
«Св. ап. Іване Богослове! І Ти тепер співаєш цю нову пісню перед престолом Ягнця-Христа, що за Ним ти пішов у всьому. Нехай же ця твоя пісня буде найкращою жертвою перед престолом Божим і найприємнішими пахощами, і за нас грішних, і за наш народ, і за нашу рідну церкву, і за всі церкви і народи світу». — Амінь!
|