Відокремлення від життя — головна хиба старої Російської Церкви(На 18-ту Неділю по Тройці)
Дивне чудо, і при дивних обставинах, створив Ісус Христос, про яке ми тількищо чули зі св. Євангелії. Ось берег Галилейського моря, коло берега стоїть човен і в ньому рибалки чинять свій невід, а далі широкі безмежні обрії ширини та глибини морської. Христос увійшов у човен, що належав Симонові, і з човна став навчати народ. А як скінчив навчання, то каже до Симона: «Відпливи на глибину й закиньте невід у море». Симон зробив так, і от вловилось стільки риби, що й не можна було витягнути. Ті, що були в човні, покивали на товаришів, що були в другому човні, й насилу витягнули невід. Під вражінням цього дивного несподіваного влову, Симон-Петро впав на коліна перед Христом і сказав: «Іди від мене, Господи, бо я чоловік грішний». Але Христос заспокоїв його, кажучи: «Не бійся, з цього часу ловитимеш людей».
Любі браття і сестри! Той заклик, з яким Христос до Петра звернувся, перший заклик Христа до апостолів — цей заклик, як би сказати, є постійною програмою, постійним завданням, що його перш-за-все повинні приймати до серця і прикладати до життя Христові благовістники, ті, що закидають невід Христовий в безмежне, по ширині і ще більш безмежне глибиною, море житейське... Відплинь на глибину... І апостоли Христові перші прийняли до виконання цей заклик; вони не побоялись безмежної глибини житейського моря, хоч були прості рибалки. Вони сміливо закинули Христовий невід і в саму безодню поганської темряви й розпусти — Рим, і в найвищий осередок поганської науки й освіти — Атени, і в найвидатніші міста поганської торгівлі — Александрію, Коринт, і в осередок поганської релігії — Ефес. І саме в цих глибинах поганського життя найбільш корисною була їхня праця Христового благовістя.
Правда, закидаючи невода на глибині далеко більш небезпечно, ніж на мілині, коло берега. Там на глибині й безодня води і хвилі великі й вітри буйні. Але апостоли цього не боялись. Навпаки, саме проти цих хвиль, проти цих вітрів, вони сміливо йшли по безодні моря житейського, хоч і почували там велику небезпеку для свого життя. Хоч передбачали вони й загибіль свою на цих хвилях, але без вагання йшли проти них, бо вони завжди відчували в своїм серці заклик Христовий: «Відплинь на глибину і там закидай Мій невід». В тяжкій боротьбі з цими хвилями вони й загинули, але вловили риби повний невід...
Так само й їхні заступники, що далі все дальше відходили на глибину моря житейського. Проти них підіймались величезні хвилі гонінь і ворожнечі людської, проти них знялась висока гора науки поганської; на цих хвилях гинули тисячі мучеників, благовістників; цю гору сміливо взялись скинути в море отці і навчителі церкви і вони це зробили; вони не боялись, сміливо йшли, бо вони відчували заклик Христа: «Відплинь на глибину». В цих глибинах житейського моря загинуло в жавливих муках, в тяжкій боротьбі безліч учеників і послідовників Христових, але Христовий невід вони розкинули по всій ширині моря: «По всій землі пролунала проповідь їх і до країв всесвіту слова їх».
Відплинь на глибину... Цей заклик Христа відчули в собі і великі навчителі світу, — св. отці церкви, коли вони в часи зовнішнього спокою церкви досліджували безмежну глибину Христової віри, нею глибоко зворушували житейське море; плели і чинили той всесвітній невід, який називається всесвітньою церквою Христовою, і в цих глибинах віри своєю наукою і непохитною, невтомною працею, згідно зі словом Христа, відділяли добру рибу від недоброї. На цих глибинах здіймались великі хвилі єретицтва, зрадництва Христовій вірі, в яких тонуло багато людей науки та самолюбства; Христовий невід силкувались рвати на шматки, але часи цих великих хвиль змагання й боротьби були часами найбільшого підвищення Христової віри — вони були золотим віком Христової церкви, віком всесвітніх соборів.
Не боялись св. Отці того, що в цій глибині, під навалою тяжких хвиль боротьби, загине багато дрібного, не життєвого, неудосконаленого, щодо зовнішніх форм церковного життя; не боялись, бо вони вірили, що замість того, що не витримає боротьби, виникне, — і саме в цій боротьбі виникне, — багато цінностей, що ними буде жити церква довгі віки. І от вони сміливо, завзято і пошарпаний невід лагодили, чинили, приводили його до такого стану, щоб він витримав і навалу хвиль, і силу морської звірини, що в нього попадеться. Не боялись вони глибини, а ще більше, ще сміливіше проти неї виходили, бо вони завжди відчували в собі заклик Христа: Відплинь на глибину...
Любі браття і сестри! Яка головна провина керівників старої Московської церкви перед Христом і Його церквою? Найбільш головна провина цих керівників та, що вони «мілко пливали». Вони занехали, забули заклик Христа: Відплинь на глибину, і замість того, щоб сміливо виходити на глибину і на ній закидати невід Христовий, не боячись хвиль та небезпек, вони що-далі все більше борсались коло берега та ще забезпечували себе державною опікою. Глибин моря житейського, тяжких хвиль на ньому вони жахались, як чогось взагалі злого, дія-вольського, цілком відокремлювали себе і церкву від нього, і з яким захопленням співали вони: «Житейське море, розхвильоване бурями напастей, бачучи, до тихого пристановища Твого ми втікли й співаємо». Не помітили ці керівники, що про таке пристановище вони співають над мертвими, а їм до цього пристановища треба ще за закликом Христовим, перебиратись іменно через ці хвилі, і самі прилічили себе до мертвих...
Їх церковна праця головним чином в тому й полягала, щоб якомога відгородити себе й невід Христовий — Його Церкву — від глибини житейського моря. Вони вважали за безпечніше ловити коло берега дрібну дешеву рибу, ніж відпливши на глибину житейського моря, звідти наповняти Христовий невід величним вловом риби великої, добірної. Заклик Христа «відплинь на глибину» вони безумовно добре знали, бо були вчені в богословії, але про себе думали: краще будемо триматись берега, хоч нічого не спіймаємо, зате спокійно й безпечно будемо себе почувати, а вразі чого, тут і поліція під боком на наш захист. Так і всі величні заклики Христа вони приймали не з запалом борця, а з розрахунком торгівця...
Життя на місці не стояло, — житейське море навіть під льодом самодержавства рухалось і хвилювалось; висовувались і вирішались на ньому все нові й глибокі питання, виносились на поверхню його все нові явища. Як відкликувались на все це керівники Христової церкви? Вони мовчазно плентались у хвості життя, ховаючись за кріпкими стінами державного захисту, а все, що не подобалось їм і державі, вони раптом відкидали, як діявольське, бісовське, жахались від нього: і письменство, і мистецтво, і наука, і вистави, і всякі розваги, всяке вільне слово, все не апробоване державою — все це їм уявлялось, як зовнішнє, зайве, вороже для церкви, від чого тільки треба тікати, закривати й очі і уха вірним «чадам» церкви, навіть не розбираючи в ньому добра від зла. От через що всі найкращі діячі, навіть російського народу — письменники, мистці, наукові фахівці, не кажучи вже про українських, що були під постійним підозрінням держави, — вважались ворожими й для церкви.
І от настало сумне явище, що його стали вже давно спостерігати: від церкви відійшла інтеліґенція. Життя загальне пішло вперед, а церква до всього житейського, (крім хіба справ комерсійних) ставилась байдуже, а то й вороже, і стиха в келіях, а то й голосно з Синоду, (за вказівками деркави), посилала на нього анатеми... Христос сказав благовістникам своєї науки «відплинь на глибину», а тут в Московській церкві яке сумне перекручення сталося: за керівників її призначувано лише ченців, які в своїх обітницях мусіли вже бути мертві для житейського моря, ховались за міцними, високими, манастирськими мурами, зачинялись у свої келії, і в кращому разі пускались у глибину своєї душі, розбирались у своїх гріхах, або заносились у височінь богословських абстрактних екзорт, мало кому цікавих, а живе життя, житейське море, для них було лише жахливою діявольською темрявою.
А церква, а цей Христовий невід, що його треба було закидати на глибину? В «тихому пристановищі» за манастирськими стінами вона стала все більше зводитись на мертву традицію обрядів, зовнішньої пихи, сухого формалізму; живий творчий дух Христової науки став покриватись твердою шкарлупою мертвої канонічности, обрядовосте, і церква Московська під зовнішньою величністю все більше мертвіла духом, впадала в параліч, як казав один російський письменник.
Наша св. Українська Церква почула в собі великий заклик Христа: «Відплинь на глибину і закинь мій невід в море». Вона вискочила із старого московського човна, що й на березі почав уже розбиватись хвилями, покинула його хозяїв лагодити свій до решти подраний невід і скочила в безодню українського народнього моря, — закинула Христовий невід, поновлений рідною тканиною, на глибину цього моря, і сталося дійсне чудо, подібне до того, ідо було з Симоном на морі Галилейському: Наш невід у мить наповнився рибою, — українська людність усіх станів лавами пішла до нас. Ми стали кивати до керівників московської церкви, що товклися по українських берегах: «Ідіть, допоможіть нам», та вони боялися відбитись від берега, а вважали за безпечніше для себе ще міцніше триматися притулку старих канонів і мертвих традицій...
Житейське море хвилювалось до самого дна, велика небезпека насунулась не тільки для Христової віри, для церкви, а й для релігії взагалі, — пішла зухвала державна антирелігійна пропаганда, — а вони бігають по березі та своїм подраним неводом намагаються затримати, хоч ту дрібну рибку, що ще не відбилась від берега. А деякі з них, т. зв. «обновленці» — «живі», свій невід поновляють такою яскравою червоною основою, що риба його боїться, його жахається.
Але Українська Церква і в це море сучасної темряви не побоялась кинути слово благовістя, вислала своїх благовістників і на антирелігійні диспути «червоних професорів», і тут наш невід придбав багато риби. Там на глибині житейського моря, на безмежних його просторах легше працювати різним рибалкам, там є де закидати невід, і різним вірам, і навіть безвірству; на глибині моря всім місця вистачає, і хто глибше закине невід, той більше й піймає. Ми довго й щиро закликали керівників московської церкви, що в Україні: Пливіть до нас на глибину, покиньте свій берег, свої відживші закутки, вибивайтесь на вільний простір, тут порозуміємось, — але наш заклик, і не тільки наш, а й заклик Христа «відпливіть на глибину», до останнього часу був для них «голосом, що лунає в пустині». Московські єпископи лише відповідали нам: Прибивайтесь скоріше до нашого берега; ми вас знову замуруємо в своїх печерах, і буде спокій; а ні, то закидаємо своїми анатемами. Та нам їхні анатеми за виконання Христової науки вже не страшні, а того їхнього спокою вже не треба, — ми відчули голос Христа «відплинь на глибину», 'і до берега, до тихого пристановища на цім світі вже не підемо, а у відповідь їм лише словами Христа скажемо: «Відплиньте на глибину»!
(І от яка у нас сьогодні радість, яка утіха! Один з єпископів, старих московських, всч. Теодосій, архиєп. Полтавський, почув уже наш і Христовий заклик, відійшов від берега свого і приплив до нас на глибину, і от ми вперше сьогодні єднаємось в молитві з єпископом старої благодати. Нехай же і весь старий єпископат в Україні та їх духівництво, відчують нарешті в собі заклик Христа «відплинь на глибину». Тут, на цих просторах вільного, щирого служіння рідному народові і Визвольникові всіх народів від кайданів усякої неволі, тільки й можна щиро поєднатись братерською любов’ю, і в молитві, і в житті). — Амінь!
|