Христова наука й панування одних народів над другими(17-та Неділя по Тройці)
Свята Євангелія про жінку Хананеянку, що її доньку Христос по вірі її словом сцілив, дає великий матеріял для християнської науки. Між іншим, ця євангелія досить ясно встановляє відношення Христа до питань національних. Кажуть, ніби Христова наука, як всесвітня, принижується від того, коли кожна нація для себе почне її, так би мовити, націоналізувати, надавати їй національний свій кольор, підводити під неї свій національний ґрунт.
Але ж сам Христос дає своїй науці ясний національний кольор, підводить під неї національний ґрунт, коли каже: «Я прийшов лише до овець дому Ізраїлевого». Цебто, нація єврейська це є той найперший і найближчий ґрунт, на якому Христос засновує свою науку. А коли так, то й ця нація, як і всяка інша нація, засвоює собі Христову науку в свій національний спосіб. Засвоюючи собі всі істини Христової науки, кожна нація ні в якім разі не перестає бути окремою нацією, не робиться якоюсь поверх-національною громадою, а навпаки ще більше підносить ідеалами Христа свою національну гідність і свідомість.
Як нація християнська, вона може і мусить увійти в братерське єднання з іншими націями, але ні в якім разі не мусить зрікатися своїх національних рис. Кожна нація тільки й може перетворитись сама наукою Христа, коли перетворить у собі цю науку, згідно своїм національним здібностям і ідеалам. І ніякого приниження всесвітніх ідей Христа тут немає й бути не може. Ми приймаємо в себе Тіло Христове і Його Кров, перетворюємо їх у своєму організмі, в своїй душі, і лише в цей спосіб перетворюємось ними й самі в надії на воскресіння.
Але хіба це органічне перетворення можна вважати приниженням Христа? Приймаючи в себе Христа, Його Тіло, Його науку, недостойно, зловживаючи ними, зневажаючи їх, — ми себе самих принижуємо, себе ставимо під загрозу Божого і людського осуду, а ні в якім разі не Христа. Посилаючи своє проміння в брудну калюжу, сонце само цим зовсім не забруднюється, а лише де може очищає її, а де не може, ще яскравіше виявляє її бруд. Отже ясно, що нація є неодмінний ступінь до втілення Христової науки в життя людства. Нова наука про «Інтернаціонал», як нищення всіх націй заради єдности пролетаріяту, явно противна людській природі, прямує до знецінення, знищення людської особи, окремішности, гідности, як персональної, так і національної; заміна її механізмом пролетарської дисципліни, безумовно противна й Христовій науці, що душу кожної окремої людини визнає вартнішою за ввесь світ. Тим цінніша для Христової науки всяка нація, духовна гідність кожного народу...
Але от другий вислів Христа в цій євангелії теж національного змісту, для мене принаймні, надто незрозумілий. На невідступне прохання жінки Хананеянки і навіть ученик'ів, щоб допомогти їй, Христос сказав: «Не добре віднімати хліб у дітей і кидати собакам». Невже ж Христос, Милосердний Христос, міг так сказати Сам від Себе? Це неімовірно! Невже ж для цієї нещасної жінки, що звернулась до Христа, як до останньої надії, хоч і поганки, не знайшлось у Нього більш лагідного, співчуваючого слова, як назвати її собакою?
Ні, цей жорстокий вислів Христа я лише можу пояснити собі тим, що тут Христос не свої слова сказав, не свою думку висловив, а лише привів звичайну приказку євреїв відносно чужинців, що до неї, як євреї з походження, прихилялись і Його ученики. Ще в одному місці Христос називає людей псами і навіть свиньми, коли каже: «Не давайте святощі псам і не кидайте перлів ваших перед свині, щоб вони не потоптали їх ногами своїми, та обернувшись не порвали й вас» (Мат. 7, 6). Мені здається, що й тут Христос сам від себе не міг так сказати. Адже ж сам Він найцінніші святощі, Себе самого віддав на знущання своїх ворогів, як жорстоких псів і брудних свиней. Адже ж і найцінніші перли своєї науки Христос кидав і в ті душі, звідки їх хватав діявол. Отже Христос і тут лише нагадав звичайну приказку єврейських книжників та законників, про їх відношення до свого простого народу, а тимбільше до чужинців.
Своє знання в законі і талмуді єврейські законники вважали, безумовно, за великі святощі, дорогі перли, що вони є ніби їхня власність. А простий народ, що не розуміє закону, вони просто обзивали «проклятим» (Ів. 7, 49). Приповість про митаря і фарисея (Лук. 18, 13), ремство книжників і фарисеїв на Христа, що він — Навчитель закону — їсть і п’є з митарями і грішниками, ясно показують, що єврейські законники дивились на простий нарід не інакше, як на псів і свиней, гидували навіть їсти з ними, а вже напевне вважали негідним викладати перед ним таємниці закону і талмуду, щоб народ часом не зневажив цих законницьких перлів і святощів, і не обернув їх проти них же самих. От вони й склали і вживали таку приказку про народ, і може нею й Христу докоряли. Христос лише цю приказку єврейських законників обернув проти них же самих, попереджаючи своїх учеників, що ці законники самі будуть так ставитись до Його науки, як вони звикли уявляти собі ставлення до їхніх перлів і святощів з боку простого «проклятого» народу.
Христос справді й Сам часто викладав свою божественну науку народові так, щоб вона була зрозуміла простим людям і закрита від вчених законників, як святощі від псів та свиней. Коли апостоли запитали Христа: «Чому Ти приповістями говориш нам», Він відповів: «Вам дано розуміти таємниці царства Божого, а їм (законникам) не дано, і от вони, дивлячись, не бачать і, слухаючи, не розуміють» (Мат. 13, 13). Отже так само, коли Христос порівняв поган із псами в розмові з хананеянкою, Він не свою власну думку висловив, а привів звичайну приказку євреїв про свої відносини до поган.
Коли до свого простого народу у фарисеїв-законників не було іншої назви, крім псів та свиней, то, звичайно, тим більше вони так дивились на інші народи, на поган. Євреї вважали лише себе господарями на світі, в їх руках повинні скупчитись всі достатки землі, а всі інші народи повинні живитись, як пси, лише крихтами, що падають з господарського столу. Отже і Месію-Христа вони уявляли собі, як земного царя, який дійсно зробить їх пануючим на всьому світі народом, а всі останні народи підіб’є під їхню зверхність, і запевне Месія — їхній цар — не відбиратиме хліб у них — дітей, і не кине псам — іншим народам, як це робили поневольники їхні — царі грецькі, римські та інші.
Отже може й апостоли, коли Христос вийшов за межі єврейської землі і прийшов у краї поганські — може й апостоли подумали собі, а може навіть і голосно стали говорити поміж собою в тому ж законницькому дусі, що от наш Учитель-Месія віднімає хліб у дітей і кидає псам — чужинцям. І от, коли в цей мент прийшла поганка ханайеянка і стала просити у Христа цього хліба, і до її прохання приєднались і самі апостоли, Христос, повторивши вжиту ними приказку й показав цим всю її нісенітність. А коли хананеянка так розумно відповіла на цю приказку, Христос, у зв’язку з цією відповіддю, ясно зазначив, що не походження з того, чи іншого народу, а лише віра в Нього, робить людину достойною Його допомоги.
І в другому випадкові Христос іще рішучіше висловився проти єврейської пихи, коли відносно поганського сотника сказав: «Істинно, кажу вам, що й серед ізраільтян Я не знайшов такої віри; тому багато з поган підуть у царство небесне, а євреї, що вважали себе за синів царства, вигнані будуть в темряву надвірню» (Мат. 8, 10). Отже, коли першим своїм висловом: «Я прийшов до овець дому Ізраїлевого» — Христос стверджує здоровий християнський націоналізм, вказавши, що для всякого благовістника його рідний народ є найперший і найближчий ґрунт для благовістя Христової науки, то виявленням нісенітности єврейської приказки про чужинців, як псів під столом хозяйським, і з’ясованням, що лише віра наближає до Бога, Христос рішуче відкидає єврейську національну пиху, ту їх певність, що вони є народ призначений для панування над усіма народами, відкидаючи, як тепер кажуть, національний шовінізм — ненависть, призирство до інших народів.
Відомо, що Христа тому й не визнали єврейські законники, як свого Месію, що Він відмовився від їхньої віри в панування над світом єврейського народу, і в Месію, як земного царя, що завоює весь світ. І сам єврейський синедріон вирішив убити Христа, щоб цим спасти свою мрію про всесвітнє панування, бо казали вони, всі увірують в Нього і прийдуть римляни і візьмуть, і землю, і народ наш (Ів. 11, 48).
Отже, як противний Христовій науці «Інтернаціонал», як знищення окремих націй, також противна їй і національна пиха, шовінізм, — прагнення панувати над іншими народами. Отже у християнських народів не повинно бути й думки про панування, зверхність над іншими народами, особливо фізичною силою, — про гноблення, насильство над іншими народами, примусову денаціоналізацію. Ні в якім разі християнський народ не повинен пнутися взяти верх фізичною силою над іншими народами, поневолювати їх, сісти самому за стіл земної вечері, а інші народи загнати під стіл, і лише дозволяти їм хапати крихти з-під свого столу.
Любі браття і сестри, українці! Наш рідний народ за свого довгого життя майже ще не сидів за столом. Завжди ті чи інші пануючі народи заганяли його під стіл, кидали йому лише крихти зі свого панського стола. Лише Христос Спаситель щедро давав нам всі ті дари своєї віри, що й іншим народам, давав не по проханні нашому, а по вірі нашій, давав не по багатству, чи пануванню нашому, а по убожеству й приниженню нашому. От в останні часи Христос дає нам змогу будувати свою рідну церкву, і лише церква наша дасть нашому народові змогу вилізти з-під стола інших народів і сісти впоруч з ними на всесвітній Христовій вечері. Довго, браття, ми ждали цієї ласки, як та жінка хананеянка. Але нехай же і наша Матір Україна, як та хананеянка, почує ласкавий голос Спасителя: «О, жінко, велика віра твоя! Нехай буде, як ти хочеш». — Амінь!
|