Митр. Василь Липківський.
Проповіді

Пречиста Діва Марія, св. Софія і Українська Церква, як предмет суперечок
(Різдво Божої Матері або Друга Пречиста)

Сьогодні у нас велике свято — Народження Пресвятої Діви Марії Богородиці, а разом з тим і храмове свято цього св. храму — Св. Софії-Премудрости Божої. Сьогодні ж наша парафія святкує перше п’ятиріччя свого існування. От скільки великих свят сполучилось у нас сьогодні!

Любі браття і сестри! Коли народився Христос Спаситель, то старий Симеон сказав про Нього: «От лежить Цей на те, щоб багато падало й багато вставало через Нього, щоб бути предметом суперечок» (Лук. 2, 34). Ці слова натхненого старця у великій мірі можна сказати й про Пресв. Діву Марію і про цей святий храм і про нашу побожну парафію...

Здається, Пресв. Діва Марія має одну безперечну і ясну для всіх заслугу перед світом, відносно якої не повинно б бути ніяких суперечок, Вона породила Христа, Спасителя світу, від Неї засяяло Сонце Правди — Христос Бог наш. Але от і ця заслуга не позбавила Пресв. Діву того, щоб стати предметом суперечок. Представники чистого «духовного» євангелизму — всякого роду «духовні» християни, штундисти, баптисти, адвентисти та інші, що визнають Христа тільки, як великого Навчителя, що дав світові для просвіти свою євангелію — зневажають Пресв. Діву Марію, коли кажуть: «Яке має відношення до св. Євангелії Христової Його Матір? Що Вона дала свому Синові для тої великої євангельської науки, яка є для нас єдина вода життя? Вона така ж, як і всі інші матері, і ми повинні її шанувати, як і всяку матір — не більше. В свою чергу й кожну матір ми можемо назвати Богородицею, а себе синами Божими. Перед св. Євангелією Діва Марія не має ніякої переваги над нами, вона така ж, як і ми всі, і свята на її вславлення зайві»...

З другого боку — представники зовнішньої величности Христової Церкви, як дивного цілком закінченого будинку, — як католики, різних течій паписти — вони дуже шанують Богородицю, але не стільки через те, що Вона є Матір Життя, цебто Христа, скільки через те, що Вона й сама в своїй істоті має властивости надприродні, що й Сама також непорочно від Духа Святого зачалась, як і Христос в Ній, що Вона й сама така ж божественна істота, перед якою людина тільки з покорою і німим благоговінням повинна схилитись, як перед виявленням Божества.

Браття! (скажемо ми «євангеликам») Для нас Христос і Христова Євангелія не є тільки Божі слова, не є тільки та чиста вода життя, до якої ми повинні припадати зі спрагою раба, втомленого життєвою спекою, з рабським страхом нічим її не забруднити. Бо що, кажуть вони, можна придати до цієї чистої води? Все, що ви тільки додасте до неї, тільки забруднить її, хочби цим додатком була пошана до самої Матері Христової, каже сектант. А психологія сектанта є в цьому низька — психологія раба, рабського страху перед справжнім життям. На що ми п’ємо чисту воду? Хіба для того, щоб вона такою ж чистою і в тілі нашім залишилась? Хіба ж не для того навпаки, щоб вона в нас забруднювалась, змішувалась з життям нашого тіла, перетворюючись сама, і його перетворювала, змінювала й очищала?

Хіба не прийняв сам Христос образ раба на землі? Для чого? Чи для того, щоб Самому назавжди рабом землі залишитися і нас в такому стані залишити? Ні, для того, щоб зазнавши всіх тягарів рабства земного, ввесь світ визволити з цього рабства. Отже не слово Христове лише, а все життя Христове, всі Його спокуси від земного бруду і перемога над ними життям, а не словом, є найпевніший засіб спасіння світу, поєднання життя людського з вічним Божим життям. А коли так, то й Матір Христова, — як Матір життя Божого, небесного, найвищого, — заслуговує найвищої виключної пошани перед усіма матерями. І не даремно наша Церква шанує Її, як вищу і славнішу від янголів, бо й Її божественний Син не словом лише, а й життям своїм підніс нашу людську природу до стану Божого життя...

З другого боку для нас Христос і Його Матір, як і Його Церква, не є лише зовнішня, надприродна закінчена величність, як гадають католики, в якій все вже нам наперед дано, всьому, навіть Пречистій Матері Христа відведено в ній належне місце, відокремлене від землі, і в церкві, як в дивному небесному храмі нам залишається тільки з повною покорою й німим благоговінням припадати до цієї дивної божественної величности, і найперше до надприродньої істоти Божої Матері, і в цій величосности себе топити, перед нею мліти...

Але й психологія католицизму, це теж психологія раба, рабської покори, нікчемности власного життя для єднання з життям Божим. Для нас Христове життя це є те життя, що про нього Він сам сказав: «Я є шлях і істина й життя» — є те безмежне, всесвітнє, вічно діяльне, вічно активне море єднання з найвищим Божим життям, що ним, за словом апостола, ми жиємо і рухаємось, і існуємо (Діян. 17, 28). Це є те життя, що й останнього з вірних може піднести до престолу Божества. «Хто вірує в Мене, каже Христос, той теж творитиме діла, які Я творю, і більші від цих творитиме, бо Я до Отця йду» (Ів. 14, 12).

Найвищий мудрець євангельської науки, св. єв. Іоан Богослов, свою божественну Євангелію закінчує так: «Багато й іншого створив Ісус, що коли б усе записати одно за одним, то думаю, і сам світ не вмістив би написаних книг». Невже ж ці книги не вмістились би на цілому світі? Отже ці слова євангелиста нам тоді будуть зрозумілі, коли ми приймемо, що св. Євангелія Христова, це не є лише книга, що написана чорнилом на папері, а це є та велична, безмежна книга нового життя, яку почав писати Христос своїми величними ділами, своїми стражданнями, своєю кров’ю, писати на серцях людських, на житті народів, — та книга життя, яка й після Нього продовжується писанням, працею і стражданнями апостолів, мучеників, св. Отців, життям працею всієї Церкви, цілих держав і народів. Ця книга Христової Євангелії і зараз пишеться, і кров’ю та сльозами тих, що страждають, і піснями хвали тих, що перемагають, і всі ми, всі церкви, всі народи світу, всі люди, беруть участь в писанні цієї книги, і будуть писати до кінця світу... Та й світ її не може вмістити, бо своїми подіями, своїми мріями, своїми працівниками, вона сягає далеко за межі світу, сягає в безмежні простори неба й вічности.

А коли так, коли книга Христової Євангелії, книга безмежної Христової премудрости, це є Христове життя всіх людей і народів, всього неба і землі в його найвищих виявленнях, то яка ж незбагнена премудрість, яка сила Божа є ця книга, яка вона є безмежна ширина, і глибина, і довжина, і висота (Єф. 3, 18), а над усім любов Божа, що перевищує всякий розум (19). І от перша сторінка цієї книги, найвища Божа Премудрість, «початок нашого спасіння» (Троп. Введен.), це є Матір Божа, Пресвята Діва Марія, що Нею починається ця безмежна книга Премудрости Божої, Христового життя. От чому і назва Софії, Премудрости Божої, найбільше личить Пресв. Діві Марії. От через що Вона найбільше подавала і подає натхнення мистцям, мудрости вченим, щирости будівничим, і саме в цьому використанні життя й імені Пр. Діви Марії до перетворення й підвищення життя світу й окремої людини, й полягає найбільша і вільна від психології рабства пошана до Пресв. Діви. От через що і наш св. храм, цей предковічний Собор, присвячено в ім’я Софії, Премудрости Божої, і як найвищий символ цієї премудрости є цей храмовий чудовий образ Божої Матері, цей «непорушний мур» (нерушима стіна), що виявив натхнення мистця захопленого силою молитви Божої Матері за життя нашого народу, виявив непорушність цього материного заступництва Її за наш нарід...

Але всю цю вагу для Христової Євангелії, як життя світу, Пресв. Діва Марія заховує для нас лише тоді, коли Вона була людина у всьому подібна до нас усіх, коли Вона також народилась, також померла, як і всі люди, коли Вона в своїй істоті не мала нічого надприроднього, і в межах звичайної людської природи досягла найвищого ступня на шляху до Божого життя. Пресв. Діва не дала нам спасіння, що його міг дати тільки Бог в людській природі, а дала нам Спасителя; Вона лише послужила найближчою, ближчою від янголів «Божою рабою» для спасіння нашого, як сама себе назвала, і цим виявила, що Вона така ж природою, як і всі ми. Але саме через те, що в звичайній людській природі Вона піднеслась вище янголів, Вона й заслужила найбільшої пошани від людей, — саме при цій думці Вона й давала найбільше натхнення мистцям, найбільшу надію на допомогу в людських бідах і пригодах, найближчою стала до тої Христової Євангелії і до Його Церкви, якою є життя у Христі на землі. Отже, відкидаючи однобічність католиків і «євангеликів», ми визнаємо Пресвяту Діву такою ж людиною по природі, як і ми всі, але вищою від усіх по своїй послузі для нашого спасіння, і тому найближчою до кожного народу, до кожної душі, що бажає спасіння, і в цій вірі більше від усіх людей Її шануємо і найбільше з молитвами про життя й спасіння до Неї звертаємось...

Любі браття і сестри! І цей єв. Собор є теж предметом суперечок. Кажуть: На що це українці вважають його за свій Собор? Це є «всеросійський» Собор. Його збудовано, кажуть, ще коли була єдина «Русь святая», ще за кн. Ярослава, сина Володимирового. Так, це безумовно так. Але при чому тут Росія? Ні російська держава, ні російська церква тоді ще не існували на світі, коли будувався цей Собор, а сам кн. Ярослав і народ, над яким він князював, і м. Київ, все це було наше —  українське. Цей Собор є творчістю тих, хто вклав у нього не тільки свої кошти, а й свої думи, свої ідеали, свої найкращі почуття і здібности. Дослідники цього Собору знаходять в його будівлі й оздобі багато грецького, візантійського, як це й природньо, бо звідти були головні будівничі і мистці св. Софії. Але є тут впливи й західні, яких не цурався український народ, є впливи й східні — Кавказу, навіть арабські. Всі ці впливи перетворив у собі український народ і утворив свою ориґінальну будівлю, але нічогісінько немає тут російського, крім того, що «по височайшему повеленію» в недавні часи, за царя Миколи 1-го, було в ньому малюнки безнадійно зіпсовано.

Уже через років 200 після збудовання цього Собору заснувалась Москва й московська держава, а перший, що пограбував цей Собор гірше від татарів, це був перший російський самодержець, Андрій Боголюбський; слідом за ним ішли й митрополити, що звались Київськими, а жили в Москві, — вони все, що в Софії було коштовного, вивозили до Москви. Отже Росія, коли й приклала свою руку до цього Собору, то лише для руйнації його, а не для збудовання. І тільки славетний, автокефальний, український митрополит, Петро Могила, ґрунтовно його поправив і впорядив. Але для чого ж руським звався Київський князь Ярослав? Тому, що взагалі народ український звався тоді «Русь». Але, коли татари зруйнували Київ і інші українські міста, багато нашого народу, що звався Русь, втікло на північ до Москви, (особливо боярів), то вони й свою назву Русь туди понесли, і цю назву присвоїли собі москвини, а за нашим народом, що залишався на Україні, залишилась назва Україна.

Але, хіба тільки назву «Русь» присвоїли від нас москвини? Не можна й збагнути скільки і чого вони від нас присвоїли... Та хіба все, що вони від нас забрали, все стало російським? В останній час вони присвоїли від нас і назву Української Автокефальної Церкви, і «неньку Україну», але хіба від цього стали вони вже українцями або ми росіянами? Отже і своїм місцем в осередку України — Києві, і своїм часом —  за 200 років до початку московської держави, і своєю творчістю в будівлі й оздобі, наш Собор — св. Софія — є суто українська церква.

Навіть пошана до Софії-Премудрости Божої це є риса українського народу, якою він сполучається з візантійським-грецьким. Наш народ завжди прагнув до мудрости, до вищої освіти, духовної величности; високо в свій час підніс свою освіту й цим значно різнився від московського народу, що захоплювався зовнішністю, пустою величністю, і в той час, коли українські братства утворювали вищі школи, наукові заклади, москвини витворили цар-пушку, що ніколи не стріляє та цар-колокол, що ніколи не дзвонить, а Софія-Премудрість Божа — це для нього було щось надто далеке; коли він і визнавав щось Боже, то хіба подвійне алилуя, чи хрест двома пальцями, чи якийсь «аз» в зіпсованій церковній книжці...

Але кажуть, що Софія є святиня не тільки українська і всеросійська, а й всесвітня. Ми проти цього нічого не маємо; нехай усі сюди йдуть, тут вчаться, тут моляться, любують і дивують з нашої святині. Нам це надає ще більше права єднатись в свою автокефальну церкву, коли ми маємо в себе всесвітню святиню св. Софії, маємо свій Єрусалим-Київ. Коли ми гуртуємось у свою Церкву, ми значить робимо і всесвітню справу, робимо послугу всьому світу...

Але й ця побожна парафія, що сьогодні святкує свій храм і своє п’ятиріччя, і взагалі вся наша Українська Автокефальна Церква, є теж предметом палких суперечок. Всякий раз, після кожної Служби, можна бачити тут на дворі коло Софії гуртки людей. Що це таке? Це суперечки росіян з українцями. Але про них ми не будемо вже балакати, а звернемо увагу на слова старця Симеона до Пресв. Діви Марії: «От лежить цей на те, щоб багато падало і вставало». Може багато падало через суперечки відносно Пресвятої Богородиці, але безмежно більше встає і вставало. Незлічені душі, гуртки і цілі народи, під Її покровою гуртувались, вважали своєю Матір’ю, Заступницею, знаходили в Ній утіху і підпору, і через Неї єднались і єднаються у Христі. За свою рідну, небесну Матір вважає Пресвяту Діву і наш рідний народ...

І цей св. Собор за своє майже тисяча літ існування пережив часи і піднесення і падіння, разом з українським народом він і вставав, разом з ним і падав, з ним разом зазнавав і руїн і відродження, і наше останнє відродження, — засновання нашої церкви, відновлення її єпископату — сталось в цій св. Софії перед цим святим образом Божої Матері, що з самого збудовання цього Собору непорушно стоїть, знявши руки до неба, благаючи Бога і покриваючи наш нарід, і в часи його занепаду, і в часи його піднесення.

І наша побожна парафія, може за ці п’ять років вона й послужила на падіння багатьох, що казали: Нізащо не піду в Софію, коли вона українська. Але для нас усіх, для нашого українського народу вона безумовно спричинилась до великого піднесення, наша парафія стала осередком всієї Української Церкви, на неї дивиться наш народ з усіх країн, з неї шириться світло Христової науки рідною мовою... Так вона лежить, (аби тільки не спала), щоб через неї багато встало з нашого народу.

Нехай же Господь Бог за молитви Пресвятої Богородиці зберігає, охороняє й підносить побожну нашу парафію, цей святий храм і всю нашу Церкву на визволення нашого народу. — Амінь!