Христова наука — світ у темряві(15-та Неділя по Тройці)
«Ми не себе проповідуємо, а Ісуса Христа Господа; самі ж ми є ваші раби-слуги задля Ісуса» (2 Кор. 4, 5-15). Таку відповідь дає ап. Павло Коринтянам на різні нерозважні балачки, відносно нього та інших апостолів у Коринтській церкві, і ця відповідь найкраще відзначає саму суть апостольського служіння. «Ви є свідки мої», казав Христос своїм апостолам, коли посилав їх на проповідь по всьому світові (Лук. 24, 48).
Отже мета служіння апостольського не про себе проповідувати, не один про одного свідчити, а лише про Ісуса Христа. І як кріпко апостоли пильнували цього завдання. Як самовіддано дбали не про свою славу, а лише про славу Христову. Велике здивовання всіх, хто тільки досліджує перші часи християнства на землі, всякі непутящі поговори ворогів християнства викликає те явище, що ім’я Христове, Його життя, смерть і воскресіння, Його наука, зразу осягли ввесь світ, той, світ, з яким тільки можливе було будь-яке сполучення; по всій землі пролунало слово апостолів про Христа, а де і який апостол свідчив, де проповідував, про це майже жадних відомостей не залишилось.
Річ ясна, чому це так сталося. Святі апостоли з цілковитою самовідданістю проповідували не себе, а Христа, і в цьому найвища їх моральна гідність і найкраще свідоцтво їхньої самосвідомости й правдивости їхньої проповіді, що вони так зуміли заховати від людей своє особисте ім’я, працю і страждання за славу імени Христового. І навіть, коли ап. Павло мусів так палко свідчити про себе і своє благовістя в Посланнях, то і тут єдиною метою його самозахисту було те піклування, щоб не принижалось благовістя Христове, щоб не затінялась слава Христова.
Так, не себе, а Христа проповідували св. апостоли, не про свою, а про Христову славу дбали, і в цьому їх найбільша слава. «Самі ж ми є ваші слуги задля Ісуса». От чим вважали себе св. апостоли для людей. І це не були пусті слова: апостоли Христові справді, з якою відданістю закрили себе славою імени Христового, з такою ж щирістю віддали все своє життя в рабство людям, щоб вивести їх із темряви на світло, просвітити їх світлом Христової науки, і готові були завжди найтяжчі муки від людей приймати, найнижчими рабами їх бути, аби не затуляти від них собою світла Христового. І навіть ап. Павло, коли захищає себе перед Коринтянами, свою апостольську гідність, то не як пан перед своїми підданцями, а як раб перед своїми панами. «Для всіх я був за все, щоб принаймні деяких спасти» каже він. (1 Кор. 9, 22).
Не можемо тут не пригадати негідного лицемірства тих, що вважають себе замісниками апостольськими, переймають від них слова рабства й смиренства, але за цими словами виявляють тим одвертіше панство. Так, римський папа на словах звичайно титулує себе «раб рабів Божих», але на ділі нізащо має ні Бога, ні рабів Божих, а лише використовує їх для власної слави і звеличання, і ще й досі підставляє для цілування своїм поклонникам лише патинки на своїй нозі.
Та й православні єпископи звичайно підписуються «смиренними», але це смиреноство досить панське; воно теж вимагає, щоб перед ним не тільки спину гнули, а й ниць падали. І цією облудою свого рабства і смиренства на словах, а панства і пихи на ділі, вони, як густою темрявою, покривають і славу імени Христового і світло Його науки.
Але ми, браття, звернемося до початку, до світанку християнства, до якого закликає нас сьогодні ап. Павло. Про цей світанок він урочисто виголошує: «Бог, що звелів з темряви світові засяяти, Він осяяв серця наші, щоб ми просвітили вас розумінням слави Божої в лиці Ісуса Христа». Отже світанок християнства ап. Павло порівнює з початком творення світу, з тим світлом, що засяяло із споконвічної темряви, коли Бог сказав: «Нехай буде світло, і світло настало; і це був день перший».
Дійсно найкраще, найвеличніше порівняння духовного світла Христового з світлом першого дня сотворення. Це світло сонця є не тільки початок сотворення, а й наймогутніша сила, що дає життя землі і всьому, що на ній, і тому, коли «сонце померкне», це буде й кінець світу. Але й при світлі сонця через гріх людський повстала на землі густа темрява, предковічна темрява поганства, єврейського фарисейства, що уявляє з себе духовну пустоту, і щораз густіла та людей заганяла в темряву смерти.
І от знов «Бог звелів з темряви засяяти світлові». Тим же Словом, що «було з початку у Бога» (Івана 1, 1), Він сказав: «Нехай буде світло», і настало світло Христове в особі Ісуса Христа. Почався світанок духовного світла, що засяяло в серцях апостолів від Лиця Христового для просвіщення світу, засяяло як наймогутніша сила духовна, щоб відживляти до життя всіх людей. І це світло буде сяяти, доки не настане «останній день» і не схилиться до свого вечора — останнього вечора — кінця світу.
Але й світло сонця не зовсім усунуло темряву; після світанку, після ясного дня надходить вечір, насуває темрява і ніч настає. Так само й духовне світло Христове мусить завжди, навіть в апостолах, боротися як з темрявою — з неміччю людською. «Ми маємо цей скарб, каже ап. Павло, в глиняних посудинах», цебто в кволому, немічному тілі. Ап. Павло мав підставу особливо відносно себе це сказати, бо він слабував на якусь тяжку хворість (2 Кор. 12, 7), і взагалі не відзначався своїм фізичним станом. Але що значить навіть найкращий фізичний стан, коли він, як та квітка, «як трава, що вранці зростає, вранці ж цвіте й зеленіє, а ввечері в’яне й засихає» (Пс. 89).
Але немічна й душа кожної людини, ця природна посудина духовного світла Христового. І душа людська надто пригноблена темрявою гріхів, смутку, відчаю, насильства й інших пригод цього життя. Отже, як світло сонця завжди бореться й чергується з темрявою, після дня настає ніч, так само й духовне світло Христової науки завжди мусить боротись з кволістю і неміччю людської природи навіть в апостолах.
Але світло Христової віри є таке світло, що і в темряві світить і темрява його не перемагає (Іван 1, 5), бо джерелом його є не квола людська природа, а непереможна сила Божа. Це щиро визнає ап. Павло й відносно себе й інших апостолів, і свідчить, що «премножество сили (в їх апостольстві) було від Бога, а не від нас». Зате як стисло і яскраво він виявляє непереможність всемогутньої сили Божої в їх немічній природі: «Нас тиснуть, але нам не тісно; ми в безнадійности, але не втрачаємо надії; нас гонять, але ми не вигнані; нас гублять, але ми не загибаєм; всякого часу мертвість Господа Ісуса (цебто ті страждання, той хрест, які Христос закликав носити слідом за Собою — Мрк. 8, 34) на тілі носимо, щоб і життя Ісусове (цебто перемога над стражданнями і смертю) в тілі нашому являлося».
Щоб іще яскравіше виявити протилежність між неміччю людською і силою Божою, апостол уявляє ці дві сили в образі смерти і життя. І в Христі, як Богочоловікові, була мертвість, кволість природи людської, але ця мертвість у Ньому подолана була перемогою життя Божого. Цю протилежність ап. Павло поширює й на себе й інших апостолів. і в них мертвість людської природи досягає свого краю — «щодня нас на смерть віддають задля Ісуса», зате й життя Ісусове могутньо виявилось в «смертнім тілі» апостолів, і це життя, як джерело води живої, буйно полилось і на всіх вірних, і так сталося, що «смерть діє в нас, а життя в вас».
Гарним поясненням до цього є слова ап. Павла в 1-му Посланні до Коринтян: «Бог нас апостолів, як останніх поставив, мов на смерть призначених... Ми дурні задля Христа, ви ж мудрі у Христі, ми немічні — ви ж кріпкі; ви славні — ми ж безчесні» (4, 9-10). Що ж заставляє апостолів, що завжди найгостріше почувають в собі кволість, мертвість природи людської, щодня якби помирають, — що спонукує їх все ж говорити, благовістити про Христа, про життя вічне, переливати це життя із себе в своїх слухачів?
Заставляє їх до цього «той же дух віри», який завжди проймав тих, що вірують, дух віри в перемогу життя, зокрема у апостолів, ця віра, що скінчиться колись і в духовному житті боротьба світла Христового з темрявою людської немічної природи й настане вічний світлий день, коли Бог, «що воскресив Господа Ісуса, воскресить через Ісуса і нас, і поставить з вами», настане день загального воскресіння на вічне життя. От цей дух віри в загальне воскресіння й життя вічне через Христа і заставляє апостолів усе своє життя віддати на служіння людям — «все для вас», все багатство благодаті Христової, все світло Його науки перелити в серця людей. Для чого? Для того, щоб їхнє благовістя «викликало з багатьох сердець тим більшу подяку на славу Божу». От так із немічної природи людської б’є непереможна сила Божа, чи як сказав Господь ап. Павлові: «Сила Моя в немочі звершується» (2 Кор. 12, 9).
Браття! Ми часто мусимо в своїх проповідях викривати немочі природи людської в керівниках церкви Христової. Це так і повинно бути, бо як каже Христос, «не може заховатися місто, коли стоїть на горі» (Мат. 5, 14). Але ми ніколи не повинні забувати, що сила Божа в немочі звершується. І це особливо відноситься до Церкви Христової. Якими б не були «глиняними горшками» окремі керівники церкви, вся Христова Церква, як всесвітня громада вірних, має своєю Головою Христа і керується Духом Святим. Отже Христос накреслює їй шлях, Дух Святий веде по ньому, сила Божа орудує в ній використовуючи і немічних людей для свого виявлення в світі.
Вся історія церкви є безперечний свідок цього дивного явища. Візьмемо навіть такі визначні події, як всесвітні собори. З актів та інших документів про ці собори ми бачимо, що вони складались теж переважно з немічних людей, в серцях яких палали і ненависть, і заздрощі й недовірство й підхлібство до державців; на соборах вони й персональні рахунки зводили поміж собою, а між тим усі ці людські немочі, як черепки з глини, побились і зникли, а залишився на всі віки непохитний монумент Божої сили — Символ віри Христової і інші догматичні ухвали, що складені на цих соборах, і в них уже не помітно ніяких немочів людських, а цілковито виявляється непереможна сила Божа.
Навіть римо-католицька церква із своїм папою — цим апотеозом немочі людської в керуванні церквою, — ми мусимо припустити, що в темні середні віки й через неї орудувала могутня сила Божа, що стримувала, вгамовувала загальну розбещеність і жорстокість. Тяжкі пригоди і в минулому і зараз переживає Христова Церква, духа віри в собі не відчуває, ми щодня вмираємо і теж через керівників неміч, але ми мусимо вірити, що коли в нас орудує смерть, то тому, щоб у часи, Богом призначені, тим більшим джерелом забило життя Христове. Так, всі ми немічні, але церква Христова непереможна, її й пекельні ворота не осилять, бо сила Божа в немочі звершується.
То може нам і не слід говорити про немочі окремих церковних керівників та їх церков? Браття! Немочі людські, це є властивість кожної людини. Але бачити в собі немочі і їх перемагати, це обов’язок кожного християнина. І коли християнин, чи навіть християнська громада цих немочів у собі не бачить, з ними не бореться, а навіть підносить, як правила життя, — з цим ми, християни, з почуття братерської любови і для слави Божої, мусимо невпинно боротись й їх викривати. Так робили св. апостоли, так і нам заповідали. Приймаймо ж з увагою, коли й наші немочі будуть викриватися, аби церква була свята, не мала в собі жадної хиби, ані плями. — Амінь!
|