Значення церковних канонів в житті Церкви(15-та Неділя по Тройці)
Яка найбільша заповідь у законі? З таким запитанням звернувся до Христа Спасителя один законник єврейський. Христос дав йому належну відповідь на це запитання: Люби Бога — це перша найбільша заповідь, а друга подібна до неї: Люби близького до себе, як самого себе; на цих двох заповідях стверджуються ввесь закон і пророки.
Але для чого єврейський законник дав таке запитання Христу? Для законників єврейських, власне кажучи, байдуже було, яка справді з заповідей Мойсеєвих була найбільша. Це була тема лише для їхніх дискусій, і він запитав Христа про це лише длятого, щоб Його спокусити, щоб побачити, що Він на це відповість. Бо ці законники однаково зневажали всі заповіди Божі, закрили їх грубим слоєм своїх канонів, переказів від батьків, і власне їх пильнували, і ними підміняли заповіді Божі.
В цьому й докорив їх Христос, коли вони раз запитали Його: Чому ученики Твої порушують перекази від батьків, не вмивають рук, коли їдять хліб? Христос на це їм так відповів: А ви длячого порушуєте заповідь Божу ради ваших переказів? Бо Бог заповів: Шануй батька і матір, а ви кажете: коли хто скаже батькові або матері: даю на храм те, чим би ви користувались від мене, тому вільно не шанувати батька й матері, і так знівечили ви заповідь Божу задля переказу вашого.
Любі брати і сестри! І сучасні християнські законники — а їх так багато між керівниками церкви — та їхні прибічники, докоряють нашій Українській Церкві за те, що ми ніби порушуємо канони, цебто перекази Отців, і на цій підстваі обвинувачують нашу церкву в єретицтві, цебто, що ми ніби відійшли від православної віри, що ми «безблагодатні», що наші таїнства не дійсні і т. і. Але коли б навіть порушили перекази отців, як це робили ученики Христові, а не порушали заповітів Божих, то чи заслуговуємо ми докору в єретицтві?
Ми, браття, повинні бути свідомі, повинні ясно відрізняти заповіді Божі — незмінні, вічні — від наук і переказів людських у справах віри, що є тимчасові і підлягають змінам; повинні йти за Христом, а не за законниками, і коли ми додержуємо заповіти Божі, ніхто нам не сміє докоряти єретицтво, порушення віри, хочби ми й порушали, чи зміняли закони людські, як це робили й ученики Христові й Він сам. І тільки ці можуть за порушення переказів людських докоряти в єретицтві, хто, як каже Христос, зневажає заповідь Божу ради звичаю людського. Отже заповіді Божі є: і відносно віри і моралі-життя; і ті і ті містяться в св. Письмі. Заповіді Божі, відносно віри, що зовуться «догмати віри», стисло складені й записані в «символ», цебто, ознаку, прапор нашої віри, і хто порушує ці догмати віри, той є єретик, цебто, відступник від віри.
Але ніхто, ні навіть самі московські законники не докоряли нам — українцям, що ми в чомунебудь порушили догми віри, що ми відійшли від символу віри. Навпаки, всі вони отверто визнають, що ми з цього боку цілком православні. Так само й заповіді Христові, відносно моралі-життя. Ніхто не докорив нам і те, що ми свідомо відкидаємо ті, чи інші заповіти Христа, чи апостолів, відносно християнського життя. Навпаки, я тут навіть хотів би відзначити, як нівечили Христові заповіді про любов московські законники, ради виконання своїх канонів, переказів людських.
Хіба не брутальним порушенням заповітів Христових було з їхнього боку гоніння на нашу рідну мову, на наших пастирів, на наше всецерковне відновлення ієрархії, на нашу автокефальність, лише на тій підставі, що ми, ніби то, порушуємо перекази Отців, цебто, церковні канони? Але про це я тут говорити не буду, а лише ще раз зазначу, що заповіді Христові, і що до віри, і що до моралі, ми пильно й непорушно додержуємо, і вже через це ніхто нас у єретицтві обвинувачувати не сміє, хочби ми порушали науки й закони людські в Христовій церкві, за ради кращого виконання заповітів Христових.
Але які-ж є в церкві заповіти, чи перекази, чи закони людські? Це ті закони, що їх звуть «канонами», що їх сама церква в особах своїх соборів, чи окремих отців, утворила для свого керування на протязі свого життя, під різними його вимогами. З таких канонів найдавніші стали відомі під назвою «Правила св. Апостолів». Ніхто, навіть найбільш несвідомий, не може твердити, що правила ці написані, чи словесно передані, як переказ, самими апостолами, бо це було б явною неправдою. Ні! Ці правила є просто збірка постанов, законів, вимог, що видавались у різних місцях, в різні часи, різними керівниками церкви, під вимогами церковного життя, для попередження ухилів від нього, для спрямовання його до кращого виконання заповітів Христових, на протязі 3-ох переших віків по P. X. Вони названі «Правилами св. Апостолів» тільки через те, що ті невідомі керівники церкви, що цю збірку складали, думали, що правила ці відповідають духові Христової науки, і назвою апостольських хотіли надати їм більшої ваги.
Збірка цих правил припинилась, коли за складення церковних правил-канонів взялися відомі церковні собори, чи окремі св. Отці. Тільки 6-ий Всесв. Собор, на прикінці 7-го віку по P. X., зробив підсумки канонічної творчости попередніх часів, точно зазначив, — скільки правил, що передані під назвою Апостольських, і які правила Соборів і св. Отців він вважає дійсними й для життя церкви корисними, заборонивши надалі, під назвою апостолів, чи св. Отців, додавати до них ще нові правила, або їх зміняти. Але й цей Собор не тільки не заборонив дальшої канонічної творчости церкви, а ще сам подав приклад цієї творчости, дещо відкинувши із старих канонів, що він вважав за підроблене й невідповідне побожности й вимогам життя, а дещо змінив. Так він зовсім відкинув теж давні т. зв. «Апостольські постанови», як підроблені, змінив 5-те і 40-ве правило св. апостолів про подружнє життя єпископів, заборонивши надалі одружування єпископів, і додав до попередніх ще своїх нових 102 правила.
І 7-ий (останній) Всесв. Собор, хоч підвищив пошану до попередніх канонів, (майже надав їм значення св. Письма), визнав їх творами Св. Духа і підтвердив заборону їх зміняти, чи підробляти, — але й він не припинив канонічної творчости, склавши сам нових 22 канони. Та й визнавши церковні канони творчістю Духа Святого, 7-ий Всесв. Собор ні в якім разі не міг цим сказати, що творчість Духа Святого вже з ним припинилась, бо Святий Дух вічно перебуває в церкві, — значить вічно буде творити, вічно нахиляти церкву й окремих її керівників до Божої творчости в усіх галузях церковного життя, і в галузі утворення нових канонів. Церква же на своїх соборах час від часу повинна тільки робити підсумки цій творчости, і корисне й відповідне вимогам церковного життя стверджувати до вжитку, а те, що «затьмарює дивну красу Божественної науки» (пр. 2-ге, б Всесв. Соб.), виключити зі вжитку, як те, що вже відбуло свій час.
Отже московські владики та їхні прибічники якраз самі стоять на ґрунті єврейських законів і в небезпеці єретицтва, коли вони кричать, що канони також вічні і незмінні, як св. Письмо, задля них зневажають заповіти Христові, і нас, що вважаємо за необхідне під вимогами життя ті канони, що не відповідають цим вимогам, зміняти, ганьблять, як єретиків, і прирівнюють... але до кого вони нас мусять прирівняти? Не інакше, як до Христових апостолів, що не рахувались з переказами отців там, де не порушались заповіді Божі.
Та й поки церква Христова живе й існує, доти в ній працює й найвищий каноніст, що не рахується ні з якими законниками; цей каноніст — є церковне життя. Коли душею церкви є Св. Дух животворчий, що завжди діє й невпинно творить життя, то яка може бути мова про незмінність канонів? Ті ж законники, що кричать про незмінність канонів, вони є не що інше, як гасителі духа, що проти них ап. Павло казав: Духа не гасіть! (Сол. 5, 19).
Отже саме життя церковне своїм поступом неминуче одні канони виключає із вжитку, другі висуває, бо воно ж і самі собори утворює, і тому, як казав один великий московський вчений (Болотов), все те, що відповідає церковному життю, є канонічне, а навпаки все те є антиканонічне, що церковному життю не відповідає. А коли людська байдужність і політика не дають можливости церковним соборам збиратись, то ясно, що єдиним чинником канонічної творчости в церкві мусить бути церковне життя.
В московській церкві (прим.) собори не збирались більше як триста років, а всесвітні собори, або навіть собори всієї східньої церкви, більше як тисяча років і не відомо, коли ще зберуться, — то невже церковне життя повинно припинитись, на них ждати? Так і думали московські законники, і змертвили, закам’яніли життя церковне, довели його до нерухомости, паралічу, як визнали й їхні письменники. Отже порушення церковних канонів за вимогами життя й утворення нових, особливо коли воно робиться волею і згодою всієї церкви, ні в якім разі не може вважатись порушенням віри, чи моралі, позбавленням церкви
Божої благодати, коли це порушення і творчість ґрунтуються на заповітах Божих про любов до Бога і до брата свого, на яких, згідно слову Христа, стверджується весь закон і пророки.
І стара московська церква, навіть бувши в стані паралічу, всеж в поступі свого життя відкинула зі свого вжитку більшу половину старих церковних канонів, навіть з так званих апостольських правил, і ввела в своє життя багато нових. Власне навіть не вона сама їх ввела, бо своїм життям вона не керувала, а керувала церквою і вводила в її життя нові канони держава. Церковні керівники лицемірно втішали себе лише тим, що ніби непохитно церква тримається старих церковних канонів, хоч в самому синоді російському від них залишились лише палятурки, а по церквах — проїдьте ви хоч з одного краю до другого — ніде їх не знайдете, і рідко який із священиків їх навіть і бачив, і ще рідше їх читав...
Щож це значить, що сучасні московські священики так завзято обвинувачують нас в єретицтві за те, що ми, в усякім разі не більше ніж вони, порушили церковні канони? А це не інше значить, як те, що ці священики ставлять себе відносно нас в положення єврейських законників, що спокушали Христа спокусливими запитаннями: «Яка найбільша заповідь в законі», та «чому ученики Твої не вмивають рук перед їдою», а на ділі самі зневажали всі заповіді Божі, підміняючи їх законами і звичаями людськими, і надаючи додержанню цих переказів важливішого значення, ніж Божим заповітам. Та хоч би самі їх справді додержували, а то, як каже Христос про єврейських законників, «вони лише говорять, а не роблять, в’яжуть тяжкі ноші, що трудно їх носити, і кладуть їх людям на плечі, а самі й пальцем своїм не хочуть їх рушити». (Мат. 23, 4).
Ми-ж, браття, церква наша свята, будемо непохитно триматися на тих двох заповідях Христових — про любов до Бога і до братів своїх, що на них, за словом Христа, ввесь закон і пророки, цебто, вся віра і мораль держаться, і на них як на непохитному камені, будемо стверджувати й будувати своє церковне життя з його канонічною церковною творчістю, і будемо певні, що від православної віри ми не відходимо; хоч як сучасні законники будуть цим обурюватись, і шукати того, в чому б нас обвинуватити, чим нас спокусити.
Правда, Московська церква і не могла бути творчою навіть в канонічній галузі, бо вона сама собою не керувала, була під орудою держави, а її Синод був інституцією не церковною, не церквою утвореною, а державним урядом. Наша-ж Українська Православна Церква є всенародньо-соборноправна, вона сама собою керує, вона автокефальна, Цебто, незалежна, не тільки від якої іншої церкви, але й від держави, і тому вона не тільки не гасить в собі духа, а навіть, як той розслаблений, що 38 літ лежав у паралічу, за словом Христовим, зразу встає, і виявляє всі сили духовного життя. От чому, і повернення її до апостольського способу висвяти єпископа і всі інші засоби до визволення церкви від предковічного сну та нерухомости, не тільки не є порушенням духа канонів церковних, а є найканонічніше виявлення справжнього церковного життя, усуненням з нього того, «що затьмарює дивну красу Божественної науки».
Спитає хтось: А догмати? Чи й в догматах і моралі може бути вільна творчість? Так і в цій галузі безмежні простори для творчости, запевне не в утворенні нових догматів і заповітів життя, бо це заповіти Божі, — вічні, а в їх розумінні, в заглибленні в них своїм розумом, своєю волею. Тут безмежна галузь творчости, за словом Христа: Будьте звершені, як і Отець ваш Небесний!
Нехай же в вільних умовах повної і всебічної церковної творчости, жиє і шириться, і підноситься, наша свята церква — на піднесення нашого народу, на спасіння наших душ. — Амінь!
|