Смертна кара в державі й Церкві. З приводу «досвячення» української ієрархії(На Усікновення)
Про дуже сумну подію оповідає нам сьогоднішня св. Євангелія — про смертну кару над прор. Іваном Хрестителем від царя Ірода. На щож ми цю сумну подію, цю смертну кару святкуємо, як велике християнське свято?
Тому, що ця смертна кара є в дійсности велика перемога благодатного Царства Христового над земною державною владою, перемога не силою фізичної зброї, а зброєю моральної сили... Кара на горло Івана Предтечі, як і розп’яття Христа Спасителя — це є безповоротне й остаточне засудження всякої кари на смерть, всякого насильства, всякого «законного» державного душогубства...
В’язниця, катування, смертна кара!... Це дуже сумне явище, але яке воно звичайне, яке неодмінне в устрою земного державного життя! Де царі, де владики світу цього, там і тюрми, там і муки, кайдани, там і смертна кара. На версі в царських та панських покоях гремить музика, п’янство, забави, а під низом в підземних казематах бряжчать кайдани на тих, хто трівожить совість цих панів, перешкоджує їхньому пануванню...
Цар вкинув до в’язниці пророка... Яке це звичайне явище! Де, під якими царями, під якими владиками світу це інакше буває? Хто найбільше почуває в собі Божого вогню, хто найменше мириться з насильством, неправдою, закликає всіх до волі, до виправлення, до кращого життя, має вплив на людність, — тому в земних владик завжди одно місце — в тюрмі...
За що вкинув до свого каземату цар Ірод пророка Івана? Коли залунав голос Івана в пустині коло Йордану, коли народ став лавами валити до Івана слухати його науку, приймати від нього часто суворі, але правдиві докори, заклики до каяття, то, звичайно, і власник цієї країни — цар Ірод — поцікавився піти до пророка вислухати від нього науку.
Безумовно, вся діяльність нового пророка, порушення ним мертвого спокою в державі, зворушення ним народу, вплив його на народ — були для державця Ірода більмом на оці; припинити якось цей рух, так чи інакше «ізолювати» пророка від народу було потребою внутрішньої політики царя Ірода, він шукав для цього лише приводу, і от він вчепився до слова правди. Коли він запитав у Івана, як питали й інші: Що мені робити? (Лук. 3, 10), той сказав йому в очі, може й прилюдно, правду що до виправлення його життя. Цього було досить, щоб Ірод припинив пророцьку діяльність Івана, кинув його в каземат під своєю палатою... Цар для розваги своїх гостей звелів стяти голову прор. Івана і принести її.
Звичайно в культурних, як їх називають, державах, над смертниками і суд, і присуд, і все по закону, як слід. Але поза цим судом, де та царська, чи державна влада, перед якою не танцювала б Іродіяда, не мстилась би якась властителька менту, не вирішались би справи про життя і смерть людини за чаркою вина, за багатим обідом, в таємних застінках, з таємних міркувань?
І от св. Євангелія це звичайне й сумне явище кари на смерть пророка і її обставини малює перед нами так просто й спокійно, як наче так і повинно бути, без усяких, як кажуть, коментарів, без жадного докору насильникам. Але саме ця простота, ця, як кажуть, об’єктивність оповідання, найбільше вражає нас; вона наводить на нас той жах звичайности, що це, як наче на наших очах робиться, як наче над нами самими провадиться. Але, іменно цим своїм спокоєм оповідання св. Євангелії раз назавжди прибиває до «ганебного стовпа» ці звичайні вчинки пануючих. І коли ці вчинки роблять християнські царі — всякі Івани Грозні, Петри Великі, всякі «помазанці Божі», то цим вони цілком знищують і своє християнство і своє помазання. Бо що спільного між світлом і темрявою?
А коли нам антихристиянські керівники державного життя кажуть про земний рай, що ними ніби засновується, то нам хотілось би знати, чим встелений шлях до цього раю? І коли цей шлях встелений трупом скараних на смерть, то хто сумлінний захоче до цього раю йти і в ньому раювати? А чи будуть у цьому земному раю тюрми, кайдани, заслання, смертна кара? А коли це буде, то й раю земного не буде...
Історія подає нам ще й такі теж звичайні, надто звичайні приклади, що бувають тюрми не тільки для окремих людей, а й для цілих народів. Буває, і як звичайно буває, що дужі світу цього нищать не тільки пророків народних, а й нищать увесь народ, його душу, його волю, його найкращі здобутки, все його життя. І коли нам кажуть, що може бути рай на землі, а без цього нищення не можна обійтись, то й раю на землі не буде.
От через що кожен чоловік, поки він є чоловіком, не може задовольнитись державним земним раєм, прагне завжди до іншого, що поза межами держави, ладу, де вже не було б насильства, — до того устрою суспільства, що його утворив на землі Христос заснованням Церкви Своєї, до того небесного царства, яке виключає всі тюрми, кайдани, смертні кари, яке знає, лише моральні впливи, тільки любов, навіть до ворогів, яке робить зайвим всякі заколоти, революції, всяку боротьбу в братерстві за ті, чи інші права, бо ні насильства, ні нерівности в правах там не повинно бути, а братерство і любов. От через що особливо бідні підневольні стани людства, пїдневольні народи мусять прагнути до церкви, до церковного життя.
Християнство на початку було вірою рабів... Наш український народ майже все своє життя був підневольним, сидів під тим, чи іншим караулом. Майже ввесь час і його пророки і його життя нищилось іншими державами, — на свою державу він не спромігся, і тому церковне життя було завжди його осередком, в ньому шукав він і світла і волі... На великий жаль і в життя церкви дуже просякає державний вплив, земні інтереси; і ворота пекельні, що їх зачинив Христос від Своєї Церкви, як часто відчиняються і через них вривається тяжке повітря землі.
Хто ж відчиняє ці пекельні ворота для забрудження життя церкви? Відчиняють переважно ті «канонічні» керівники церкви, які рахують себе єдино благодатними, і кажуть, що благодать Св. Духа може передаватись тільки через їхні руки. Але, коли ці руки відчинили ворота пекельні для порушення церковного ладу державними впливами, то як-же вони можуть відчиняти і двері благодаті Христової? Що спільного між світлом і темрявою? Христос сказав, що ворота пекельні не здолають Його церкви, а історія — цей найпевніший свідок минулого життя — ясно свідчить, що ієрархія всіх церков, які досі існували, вже подолана воротами пекельними.
Римський папа, що визнає себе Петром — каменем, на якому Христос збудував церкву, хіба не відчинив він пекельних воріт у церкву, коли ввійшов у неї, як державний владика і ввів у ній всі прикмети державного ладу? Хіба не покриті були римською ієрархією всі краї її володіння, поки вони тримали в своїх руках ці володіння? — Хіба не вкриті вони були темними казематами, підземними льохами, всякими страхіттями, де мучились ті, хто непокоїв совість князів церкви, перешкоджав їх пануванню, де князі церкви поводились із своїми в’язниками з такою жорстокістю, перед якою блідло державне панування?! Хіба не лилась кров пророків за вироками князів церкви? Хіба не палились ними вогнища, на яких горіли найкращі може з Христових слуг, як Гус, і безліч Інших? І от ці князі церкви, з рук яких тече кров закатованих ними, кажуть, що через їх руки тече животворча благодать Св. Духа. Хіба може це бути?!
Але це, скажете, римсько-католицька ієрархія, ворота пекельні дійсно її подолали. А наша православна ієрархія? Перш за все, вони визнають ту благодать, що тече через заплямовані кров’ю людською руки папи римського та його ієрархії, але не хотять визнати церковної благодати, що сходить по вірі побожного народу українського. Та й сама православна ієрархія, принаймні московська, теж надто підбита пекельними ворітьми, коли впустила через ці ворота в свою церкву державну владу, як вищу керівницю церкви. Тому й в православній російській церкві життя церковне цілком просякло державними впливами. Хіба і в кожного з православних владик не було своїх тюрем та казематів по монастирях? І коли на версі в своїх панських покоях наші владики забавлялись, може й на танці Іродіяд задивлялись, під ними в казематах мучились у кайданах ті, хто непокоїв їх совість. Хіба і в Росії за присудом патріярхів не палились вогнища, не горіли прихильники т. зв. старовірства?!
А вже в наші часи, вже на наших очах, хіба не заплямували своїх рук і совісти всі російські єпископи , із своїм «найсвятішим» синодом на чолі, коли представник їхній митр. Київський Антоній, що його й досі поминають по церквах, безсоромно на підставі, нібито, Євангелії захищав смертну кару тих, хто йшов проти самодержавства? Хіба сам «найсвятіший» синод не позбавив сану священиків за те тільки, що в державній Думі (парляменті) вони висловились проти смертної кари, і цим обома руками благословив державну владу на розстріли й душогубства?!
І от вони нас запевняють, що ці самі руки, які благословляють смертну кару, які заплямовані кров’ю закатованих, що ці самі руки, і тільки вони, можуть звести Божественну благодать Св. Духа на церкву. Ті самі руки, що відчинили в церковне життя двері пекельні, й тільки вони можуть відчинити й двері райські до царства небесного. Але ж що спільного між світлом і темрявою? Яка згода Христа з Веліаром (2 Кор. б, 15)? Безумовно, ніхто з нас, як і ніхто з людей, не може себе рахувати чистим, праведним, достойним перед Богом. Лише церкву, як братерське у Христі сполучення, з’єднане вірою і любов’ю, Христос «поставив перед Собою славною церквою, що не має плями або пороку або чого такого, а щоб була свята і непорочна» (Єф. 5, 27). Лише церква є скарбниця всіх дарів св. Духа, і може передати їх, кому побажає. А коли сучасні московські єпископи, руки яких, а як не їхні безпосередньо, то їх попередників, заплямовані кров’ю, коли вони кажуть, що тільки їх руки — двох або трьох з них — можуть звести благодать Св. Духа на Церкву і її службовців, а без їхніх рук Церква залишиться безблагодатною, — то це велика хула на Церкву й на Духа Святого, за яку Христос загрожує вічною карою.
Це велика ласка милосердного Бога до нашої Церкви, це промінь Його небесного світла в темряві ночі, що ієрархія нашої Церкви одержала благодать Св. Духа від Христа через хиротонію (обрання) і покладення рук представників усієї нашої Церкви, а не через єпископів, представників державної благодати, подоланих пекельними ворітьми смерти... І от наша відповідь, і відповідь нашої Української Церкви тим, хто хотів би, щоб наша ієрархія була «досвячена» покладенням рук царських «канонічних» єпископів. Геть від нас ці руки! Вони заплямовані кров’ю. Вони потребують хиротонії від церкви, а не Церква — ця найвища й непереможна воротами пекельними скарбниця Св. Духа, хиротонії від них...
Нехай же ніхто не бентежить вас, браття, пустими балачками, ніби то нашій українській церковно-народній ієрархії чогось іще недостає без покладення на них рук єпископів царської благодати. Ніякої «досвяти» наша ієрархія ні від кого вже не потребує, бо має найповнішу хиротонію і висвяту від усієї нашої Української Автокефальної Православної Церкви, що є скарбницею благодати Св. Духа. Коли чого й не одержала від московських єпископів наша св. Церква, то тільки темних наслідків державного впливу на устрій і життя Церкви, — тих темних наслідків, які вже раз-на-завжди засуджені і смертною карою св. Івана і найсвятішою Кров’ю Христа, Спасителя нашого, і прехвальних апостолів. Але нам цих наслідків не треба, наша св. Церква поставила на своїм прапорі відновлення суто-церковного першо-християнського життя в згоді, любові і братерстві, всіх людей і всіх народів та піднесення волі, віри і дійсного церковного життя нашого народу.
Ти-ж, св. Предтече Христовий Іване, своїми молитвами і заступництвом допомагай нам! — Амінь!
|