Відданість служінню Богові і людям. Тайна миропомазання(14-та Неділя по Тройці)
Сьогодні, браття, ми чули апостольське читання з 2-го Послання ап. Павла до Коринтян (2 Кор. 1, 21-24. 2, 1-4). Це друге послання ап. Павло написав скоро після першого. Хоч перше Послання ап. Павла до Коринтян зробило на них велике враження, і вони взялись жваво за усунення тих хиб у своїй церкві, на які вказав апостол, але, як це завжди буває, таке загальне піднесення викликало в крайніх елементах ще більш уперте відстоювання своїх думок, в данім разі принизити ап. Павла перед іншими апостолами, і це робило великий розбрат у церкві Коринтській.
Апостол Павло сам збирався йти в Коринт, щоб персонально захистити себе й своє благовістя, але потім вирішив краще послати спершу 2-ге Послання до Коринтян із своїм самозахистом, щоб підготувати їх до свого приходу.
Як гарно ап. Павло на початку цього Послання висловлює спільність свого життя з життям коринтської церкви. «Благословенний Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, Отець милосердя і Бог усякої утіхи, що втішає нас у всякому горю нашому, щоб і ми змогли втішати тих, що у всякому горю, втішенням, яким самі втішаємось від Бога. Бо чи то ми скорбимо, то для вашого втішення і спасіння, чи то втішаємось, то для вашого втішення і спасіння» (1, 3-7).
У ап. Павла вже ніби немає свого персонального життя; все в нього для слави Божої (1, 20) та для втішення і спасіння людей. В своїй щирості й відданості для слави Божої апостол писав: «Уже не я живу, а живе в мені Христос» (Гал. 2, 20), а в своїй відданості життю церков він міг сказати, що вже не своїм життям живе, а життям своїх духовних дітей, як це він і висловив у цім же своїм посланні: «Хто знемагає, щоб і я з ним не знемагав? Хто соблазняється, щоб і я з ним не горів?» (11, 29). Ця цілковита відданість апостола Богові і людям, червоною ниткою й проходить через усе його послання.
От цей принцип — віддання свого життя на загальну користь, утіху і спасіння — є найголовніший принцип християнства. Кожний християнин повинен бути членом Христової Церкви, повинен бути людиною церковною, цебто громадською, і справи, інтереси своєї церкви вважати для себе вартіснішими, ніж свої персональні. Звичайно це є принцип і кожної людської громади, бо кожна громада лише й може жити спільністю і єдністю свого життя. Але для християн, для Церкви Христової ця єдність життя має найвищу, божественну підставу. Не одними лише зовнішніми людськими інтересами з’єднується церква, а вона, як дерево на своєму корінні, з’єднується, стверджується на Христі, від Нього одержує, як дерево з коріння, всі сили для свого життя, всі дари Св. Духа.
Хто ж це нас, християн, утвердив на Христі, чи, як каже апостол у іншім місці, хто благословив нас усяким благословенством духовним на небесах у Христі? Хто помазав, цебто обрав нас у Ньому перед заснуванням світу? (Єф. 1, 3-4). Це є Бог Отець, що подає свяку утіху, Він і припечатав, поклав свою печатку на нас і дав завдаток, цебто дари Св. Духа-Утішителя в серця наші.
Що це то за печатка, що нею припечатав нас Бог Отець у Свому Сині-Христі? Що то за завдаток Духа, що ним Він нас обдарував? Всяка печатка нам уявляється, як певна наочна для всіх ознака єдности тих, що припечатані, і відмінности їх від тих, що не припечатані. По печатці пізнають річ, до кого вона належить. Яка ж печатка відміняє християн від інших людей найпомітніше? Це безперечно найтісніша єдність християн поміж собою, повна спільність їх життя, щоб, як пише апостол, бути нам святим і непорочним перед Богом в любові (Єф. 1, 4), щоб «з усякою покірливістю і тихістю, з довготерпеливістю терпіти один одного в любові», бути «як одно тіло й один дух» (Єф. 4, 2-4).
От ця спільність життя в часи апостолів, ця пильність спільними силами полегшити життя, була справді найвиднішою печаткою, що відрізняла Христову Церкву від інших людських сполучень. І той завдаток, чи Дари Св. Духа, що ними теж, як печаткою відзначались християни апостольських часів і що ними особливо вславилась церква коринтська (1 Кор. 12, 14), теж мали одну мету — користь церкви, цебто взаємну науку, взаємне полегшення, взаємну утіху, найтісніше з’єднання всіх членів церкви в одно Тіло Христове.
Встановивши загальний принцип церковного життя для кожного християнина — все робити на користь, утіху і спасіння церкви, — ап. Павло з погляду цього принципу з’ясовує Коринтянам і свій конкретний вчинок, що зробив на Коринтян якесь непевне враження, цебто, що він не сам прибув до Коринту, як обіцяв, а посилає листа. Апостол свідчиться Богом, що й тут він мав на увазі лише жаль над ними, бо він не хоче виявляти жадного панування над їхньою вірою, цебто над ними, як християнами, що могло б трапитись, коли б він сам персонально входив у їхні справи, а хоче лише сприяти їхній радості, прийти до них лише тоді, коли вони самі між собою полагодять свої хиби, як вільна громада, що не має пана над собою.
Апостол і сам хоче одержувати від них радість, а не прикрості. Ап. Павло навіть жалкує, що в своєму 1-му Посланні він хоч і з жалем серця і сльозами, але всеж викриттям їхніх хиб, міг їм зробити якусь прикрість, але й це він зробив з великої любови до них.
В своєму самозахисті перед Коринтянами ап. Павло висловив в сьогоднішньому читанні такі думки і догматичні й обрядові та моральні, вжив таких висловів, що ми на них повинні зупинитися своєю увагою.
Браття! Ми повинні бути свідомими християнами, повинні знати не тільки мораль християнську, а й підвалини її — істини догматичні й обряд, як їхнє виявлення.
От «заклад», чи дари Св. Духа. Для нас це вже щось мало зрозуміле, таємне, далеке, але в апостольські часи це була найживіша, найдіяльніша в житті християн річ. Життя самої церкви почалося із Зшестя Св. Духа, що виявилось у великих ознаках, і ап. Павло нераз перелічує дари Св. Духа, наочні всім. (1 Кор. 12), і апостоли, як самі одержали, так і на всіх християн зводили дари Св. Духа (Діян. 8, 17; 19, 6). З початку обрядом зведення Духа Святого на хрещених було покладення на них рук представниками церкви, але скоро цей обряд зміенно було на помазання миром.
От у висловах ап. Павла про надання вірним завдатку Св. Духа — «Бог затвердив», «помазав», «запечатав» — цілком підставно бачать натяк на Тайну Миропомазання. Безперечно, на цю зміну вплинув обряд миропомазання в старому заповіті, де подано й точний припис готування св. мира (2 Мойс. 30, 23-31). Вживалось тоді миро для помазання священиків і царів (1 Цар. 10, 1; 16, 13). Але християн усіх Христос зробив царями і священиками (Відкр. 1, 6), тому й Тайна миропомазання творилась над усіма християнами після Тайни хрещення. Що відносно мира, то самий склад його надавав йому святости, і Мойсей забороняв робити пахощі такого складу для іншого вжитку під загрозою смерти (2 Мойс. 30, 33).
І в християнській церкві миро набуває святости власне через готування — обряд мироварення, а не через освячення. Запевне в тайні миропомазання як і в інших тайнах, найбільшу вагу має щира віра в Божу ласку, що за заслуги Христа подає свою благодать християнам. Але в житті церкви Христової й ця найтаємніша Тайна, що має єднати одним Духом усіх християн, зробилась предметом суперечок і навіть низької користи. В православній церкві приготовляти миро має право єпископ і від себе роздає його священикам для миропомазання, яке в нас виконується зараз після хрещення. В католицькій церкві не тільки приготовляти миро, а й творити миропомазання мають право лише єпископи, і тому миропомазання там не сполучається з хрещенням, а відбувається значно пізніше, часом уже аж на старість християнина. Протестантська, а за нею і всі секти церковні зовсім не визнають тайни миропомазання й відходять від апостольського обряду.
Але і в православній і католицькій церквах приготовлення мира і роздачу його зробили своїм привілеєм, і не безкорисно, лише найвищі керівники — патріярхи. В російській церкві право приготовлення мира мав лише московський патріярх, а потім синод; з його доручення миро приготовлялось лише в Москві і Києві. Відомо, що царгородський патріярх цей свій привілей недавно використав не досить навіть гідно. Благословляючи автокефалію православної церкви в Польщі, на що він власне й права не мав, він все ж не дав права цій церкві самій приготовляти миро, а поставив вимогу, щоб вона одержувала миро від нього. Не зупинились перед використанням миропомазання і в цілях політичних, урочисто помазували миром і царів і цариць, які вже в свій час це помазання одержали.
Отже й вільний подих Св. Духа в церкві, Його таємні дари, керівники церкви подбали взяти до своїх рук, використовувати його згідно своїм міркуванням. Чи не тому ж і животворча сила Духа Св. стала непомітною в житті церкви і тайна миропомазання зробилась простою формальністю? Але, браття, нехай щира віра наша й щодо цієї тайни заповнить і відживить і в душі нашій і в житті церкви нашої той завдаток Св. Духа, що його далеко відігнав від нас тяжкий дух землі.
З цим побажанням перейдемо до тої моральної науки, яку подає нам апостол в сьогоднішньому читанні. Це є наука про спільність життя в церкві, про те, щоб спільними силами всі брати полегшували страждання в житті, спільними силами збільшували й утіху життя. Бо й страждання не таке тяжке, коли воно загальне, і радість тоді найбільша, коли вона є радістю усіх. От ця наука, така здається звичайна, але як вчасно тепер її нагадувати. Зараз на світі цілком панує егоїзм: кожний себе лише знає, а до всіх інших йому байдуже. Кожний свою утіху часто будує на смуткові своїх близьких, свій добробут засновує на злиднях братів, і це обернулось на загальне явище в християнських державах.
Не цього нас навчає ап. Павло. Своїм власним прикладом він нас навчає, щоб ми всяк уникали робити навіть будь-яку прикрість, чи неприємність братам, бо всякий їхній смуток це є перш за все і наш смуток, і радість братів — це найбільша наша радість.
Браття! Ми не можемо перемогти вузького жорстокого еґоїзму в загальному житті, бо дуже вже він глибоко в’ївся в нього. Але яка б це була утіха, яке спасіння, коли б ми його перемагали, хоч в нашому церковному житті! Яке б це було прекрасне помазання, яка дорога печатка на нашому житті! Істинно, благодать Духа Святого не була б тоді для нас чимсь далеким невідомим, а Дух Святий дійсно, як над тим світовим хаосом, ширяв би над нами і вдихав би в нас своє найутішніше життя.
Браття! Закінчимо нашу науку словами ап. Павла: «Коли ми Духом живемо, то Духом і ходімо. Не буваймо ж марнославні, один одного роздратовуючи, один одному завидуючи, не будемо лише про себе дбати. Один одного тягарі носіть, і так сповняйте закон Христовий!» (Гал. 5, 25-26; 6, 2). — Амінь!
|