Митр. Василь Липківський.
Проповіді

Божа вечеря і земна політика
(14-та Неділя по Тройці)

Любі брати і сестри! Яку дивну, яку радісну картину малює перед нами Христос своєю приповістю про вечерю Господню в Його святій оселі, цебто в Його церкві, з приводу весілля сина Його! Бо Христова церква дійсно є та єдина Божа оселя на землі, де всі люди, всі народи, як рідні Божі діти, можуть зібратися, як одна рідна сім’я, до батька свого, щоб одвести душу в Його тихій світлиці, зібратись на весілля братерства і єднання...

В тяжкі часи сумної життєвої боротьби за примари світу цього, — в часи війн, розстрілів, заслання, всяких фронтів та змагань, в часи крови та смерти в запеклій боротьбі політики, — повинен же бути захист для змученої, збаламученої душі людини, для знівеченого життя народу, де б кожний почував себе в тихім та вільнім повітрі любови та братерства, а не в огні і бурі смертельної боротьби, — не перед лицем запеклого «клясового» ворога й жахливої смерти, а перед світлим Лицем Отця Небесного, що нікому не бажає смерти та знищення, а всіх закликає до життя.

І цей захист на щастя людей — це є Церква Христова; прийдіть до Мене, каже Христос, прийдіть на мою вечерю, сходіться в Мою світлицю всі струджені та знеможені, то знайдете спокій душам вашим. Христова церква це є той тихий притулок, де, як каже св. Іван Золотоустий, Милосердний Господар не дивиться на лиця, приймає останнього, як і першого, всіх лише закликає залишити зовні тягар життєвих турбот і змагань, не вносити його в Його тиху, лагідну світлицю.

От через що так безмежно дорога для кожного народу його віра, його єднання з Богом, і запевне найбільш дорога для тої людини, для того народу, що найбільше зазнає в цьому житті пригноблення та знеможення. От через що так нерозривно зв’язана і наша свята церква з життям нашого народу. Задихаючись під тягарами сучасного життя, кожна людина, кожний народ жадає, як вільного повітря, єднання, хоч на короткі менти, з Богом, де б він почував себе не рабом людської жорстокости та егоїзму, а вільним рабом Чоловіколюбця Бога. Отже, чим більше мук, чим тяжче життя на світі, тим більше прагнуть струднені та знеможені цим життям до тихої оселі Божої, до святої церкви Христової...

Але, як сумно, яка туга обгортає серце, коли і в цей святий притулок заноситься богопротивна земна політика, що ображає й Господаря — Отця Небесного, і робить великий розбрат між гостями Його. Яка це велика провина з боку тих, хто вносить недобрі земні міркування та вчинки в оселю небесного Царства, хто святу церкву Христову повертає на базар, чи поле життєвих хитрощів та крутійства і авантурництва...

От ця політика з боку найближчих до царя, з боку його царедворців, і затьмарила радість і утіху весілля сина його. Все вже було готове; чекали тільки запрошених гостей. А гостей нема: різними приводами вони відмовились прийти. Чому відмовились царедворці піти на вечерю до царя? Вони, що й достатки, поля і торгівлю одержували від царя, —  чому вони відмовились бути його гостями, навіть на весільній вечері. Безумовно, вони собі міркували: цар наш дуже добрий, гостинний; хто його знає, кого він крім нас ще запросив; може яких простих, недобре вдягнених, що нам з ними буде низько сидіти за одним столом... Та хто його знає, де він нас ще й посадить? Краще ухилимось, щоб часом не принизити свого достоїнства перед людьми. Краще відмовимось, ніби то ми не маємо часу: тому на базар треба, тому на поле, в того родинна справа. А деякі може ще й образились, що цар післав за ними якихось низьких слуг, невідповідних їхньому стану і самих цих слуг зневажили, а деяких навіть убили — свавільству людської політики, де вже вона завелася, краю нема...

І от, ясна вечеря царська обернулась на сумне явище зради. Все готове, а гостей нема; багато праці покладено, щоб усе наготувати, а споживати нема кому, — всі гості несподівано відмовились, та ще прийшли звістки, що й царських посланців вони зневажили й побили. І мусіла обернутись царська ласка до своїх царедворців у суворий суд над ними. Царедворці, ухиляючись від вечері, мабуть міркували собі: цареві прийдеться відкласти вечерю на інший термін, коли він уже тільки нас запросить, бо гостей в нього крім нас не знайдеться. А на той термін ми вже вживемо заходів проти всякого приниження нашого стану.

Але чи відклав же цар свою вечерю? Ні! Він прикликав своїх слуг і сказав: Ідіть на дороги, на вулиці та всіх, кого зустрінете, запрошуйте на мою вечерю, і вбогих, і нагих, і сліпих, і кривих... І от набралось у царя, вже несподівано для царедворців, повно гостей, та ще таких, що царедворці й на подвір’я до себе їх не пустили б.

Але, коли прийшов цар приймати своїх нових гостей, то побачив одного між них, що сидів у негарній одежі й сказав до своїх слуг: Зв’язавши йому руки й ноги, викиньте його геть із моєї світлої, теплої оселі в темряву і холод ночі; там буде йому плач і скрегіт зубів, бо багато званних. а мало обраних...

Що це за людина була, що влізла поміж царських гостей? Це безумовно не був чоловік бідний, з вулиці запрошений; бо хіба можна вимагати з такого гарної одежі? В якій сидів на вулиці, в такій прийшов, бо тільки й одну мав. Ясно, що це не був чоловік бідний; це, безперечно, був один з тих царедворців, що відмовились від вечері. Як побачив він, що їхні міркування не здійснились, що вечеря всеж у царя відбувається, він тоді вжив таку хитру політику: прикинувся й собі бідним, з вулиці взятим; поверх свого панського вбрання надягнув на себе лахміття старця і втиснувся поміж бідних гостей; думав, що цар його в такому убранні не пізнає, а царської вечері він все ж не опустить і якось її для себе використає.

Але цар, його зразу пізнав, зразу примітив цього безсоромного лицеміра, що перелицювався під загальний вигляд, коли побачив, що інакше не пролізе на вечерю, і виявив перед усіма його лицемірство. «Друже, ти прийшов до моєї світлиці не в своїй одежі, прийшов до мене, не як щирий гість, а як хитрий політик, і не в моїй ясній і теплій оселі небесного спокою, а в темряві і холоді земної політики та крутійства, твоє справжнє місце. Зв’яжіть його і викиньте геть».

Дорогі брати і сестри, українці! В тяжкі часи українського народу, Господь Милосердний подав йому велику ласку й утіху, утворив серед нас свою світлу оселю — нашу рідну, Автокефальну Церкву, і зове в цю свою оселю перш за все князів церкви, що на Україні — єпископів. Але що ж ми бачимо? Не пішов ні один. Свята Церква утворена, все готове, а знатних гостей нема, — немає тих, хто повинен би найперше прийти і других за собою привести.

Чому ж вони не пішли? Безумовно, не любов до Христа, а хитра політика їх до цього повела. Що це, думали вони собі, за український народ? Що за українська церква? З якихсь мужиків складена, з якихось свиток та жупанів. Хіба личить нам, в нашому князівському убранні, туди йти? Та хто його знає, де то нас там іще посадять?

І от усі вони відмовилися — той на патріярха, той на канони, той на власні переконання послався... Безумовно, і нас, — слуг Української Церкви, що нас вона обрала, — вони вважали негідними свого достоїнства, і тому не тільки до неї не пішли, а ще нас всяк зневажали і нівечили. Хіба ж не відлучали вони нас, хіба не нівечили в усякий спосіб? Хіба не порвали на лахміття і нашу сорочку на нас, — нашу рідну мову, обізвали її базарною, здатною лише для лайки? Хіба ж не здирали вони з нас нашу волю церковну, нашу автокефалію? Хіба не топтали, не плямували в болоті своїх наклепів нашу соборноправність, наш Всеукраїнський Собор?

Вони безумовно міркували собі так: Без нас все одно не обійдуться, без нас в них нічого не відбудеться... А коли ми слуг їхньої церкви знівечимо, то вся їх справа буде відкладена, поки ми захочемо, і вирішена так, як ми того захочемо.

Але, от Милосердний Господь судив інакше: До нашої Автокефальної Церкви почав прагнути народ, — всі міста і села в Україні заходилися засновувати українські парафії, заворушились вулиці, роздоріжжа, провалля, — світлиця Божа, наша рідна Церква, наповнилась рідними щирими гостями, своїми рідними дітьми. І от, бачать тепер князі церкви, що вони залишаються тільки зі своєю князівською пихою, але без народу; що їм прийдеться залишитися за дверима світлиці Божої, — ні з чим буде базарювати, чи господарювати, чи родинним москвофільством втішатися, — і от вони скликають свою нараду, свій синедріон, який на цих днях відбувся.

І що ж вони там вирішили? Вирішили поверх своєї князівської одежі надіти лахміття наші, і в такім вигляді пришитися до нас, внести в нашу церкву свою політику... І яка безсоромність! Ті самі принципи, ті самі гасла, що їх вони так завзято рвали на нас, в лахміття їх обертали — нашу мову, автокефалію, соборноправність, що їх вони самі ж порвали на нас на шматки — їх вони тепер на себе натягають поверх своєї князівської душі і кажуть: Ми теж українці, ми не проти української мови на відправах, ми теж за автокефалією, ми теж за соборно-правністю.

І от, в останній мент життя нашої церкви вони поставили нам пропозицію про об’єднання, про замирення, і для цього обрали з себе комісію і прохали нас прислати в цю комісію своїх членів. Безумовно, хто не хотів би миру, хто не хоче об’єднання в галузі церковній, що має конечною метою всіх поєднати у Христі? Милосердний Хазяїн — Господь усіх хоче прийняти під свою батьківську ласку, — і тим, що під вечір прийшли, дати, однакову честь із тими, що зранку працювали.

Але ми повинні бути дуже обережні, щоб не забруднити своєї світлиці земною політикою і не зважати лише на зовнішній вигляд, бо й Христос каже, що багато званих, а мало обраних; що ті, що звикли в церкві панувати, коли б навіть хто з мертвих воскрес, не повірять, а лише натягнуть на себе одіж лицемірства. Ми повинні пам’ятати, що дійсне церковне єднання, це є єднання душ, а не тільки слів, чи зовнішньої згоди, чи умови. І коли нема єднання душ, то єднання зовнішнє поведе тільки до ще більшого роз’єднання.

Отже ми повинні пильно придивитись до цих наших «друзів», чи вони справді зреклися своєї князівської пихи, своєї ворожости до головних принципів нашої церкви, чи може лише лицемірно поверх своєї князівської одежі, для людського ока, наділи на себе наше, ними ж порване, лахміття. Вони кажуть: Ми все визнаємо — і вашу мову, і автокефалію і соборноправність — не можемо тільки визнати вашої народньої єрархії та вашого собору.

Щож вони після цього визнають, коли відкидають головну подію життя нашої церкви без них? Визнають гарні, приємні нам слова, а не визнають нашого живого життя, хотять пролізти до нас не в свому одягові, а в нашому лахмітті, лицемірно ним прикрившись...

В останній же мент, перед самою цією службою, я одержав відомости, на підставі яких сміливо і одверто заявляю, що всі ці старі єпископи, що натягають на себе нашу народню одіж, є направду лицеміри й єзуїти; ніякого довір’я не заслуговують і ніякого миру і об’єднання у нас з ними бути не може. У мене в руках постанови т. зв. «священного собору єпископів України», з приводу постанов їхнього ж з’їзду представників парафій, що примусив їх надіти на себе нашу одіж.

Що це за «Священний собор єпископов»? Хто його скликав? Хто уповноважив? І от цей «собор» нам виголошує: Ви хочете автокефалії? — То поминайте екзарха Михаїла, а цей екзарх буде вже від себе поминати патріярха Тихона. Ви хочете соборноправности, так от визнайте, що єдиним керівничим найвищим церковним органом в Україні є «священний собор єпископов України», і всі повинні без суперечок йому підлягати. Ви хочете української мови на Божих службах? Можете хотіти, але не маєте жадного права панотців до цього примушувати...

Що можемо ми говорити з такими «друзями»? Друже, скажемо ми їм словами Христа, чого ти лізеш до нас прикривши нашим церковним лахміттям свою чорну князівську душу? На що вносиш брудну людську політику в чисту світлицю нашої народньої душі — в нашу святу Церкву? І який присуд їм за це проголосимо? Цей присуд проголосив їм сам Христос: Зв’язавши їм руки й ноги, вкиньте їх у темряву і холод їхніх зловісних міркувань!

Нехай же сяє світлом, гріє любов’ю і щирістю, наша свята Українська Церква, щоб вона була тихим і лагідним для змученої нашої душі притулком. — Амінь!