Злочинні хазяї в Божому виноградникові(13-та Неділя по Тройці)
Христос Спаситель навчає нас сьогодні, браття, приповістю про лихих слуг, що нанялися працювати в хазяйському виноградникові, а потім самі захотіли зробитись хазяями цього виноградника й не зупинились навіть перед тим, щоб бити й нівечити тих слуг, яких хазяїн посилав до них, щоб нагадати їм про свої права на виноградник. А коли нарешті хазяїн послав до них свого сина, думаючи, що вони його посоромляться, ці злочинні слуги не тільки не посоромились сина, а навіть стали змовлятись проти нього, кажучи: «Це наслідник, давайте вб’ємо його та й заберемо собі наслідство його». Вхопили його, вивели геть з виноградника й убили.
Любі брати і сестри! Яка це звичайна річ на світі, коли гурток людей при будьяких сприятливих умовах захоплює собі ті, чи інші права, які йому зовсім не належать, і потім не зупиняється перед найбільш темними злочинами, щоб ці права за собою затримати і над тим, що їм не належить, запанувати. Так склалися всі держави, де як сказав Христос, — ті, що назвали себе князями, панують над народами й ті, що захопили старшинство, керують ними (Лук. 10, 42). Але от і в тому Божому виноградникові, який зветься Христовою церквою, що склалася не шляхом насильства, як держави, а в спосіб саможертви Христа за життя церкви, — і в ньому яким звичайним є це сумне явище, коли слуги церкви намагаються стати її хазяями, для себе, а не для Христа, збирати той овоч, що вона дає.
Здається, слуги Христової церкви найбільше й завжди повинні пам’ятати, що єдиний хазяїн її є Бог і Його Наслідник Христос, і мати на увазі слова Христові, що в церкві не повинно бути так, як в державі, — не повинно бути панування, а лише служіння. А міжтим найперші слуги церкви — єпископи, священство — найбільше силкуються над тим, щоб самим стати хазяями в церкві, щоб відвести на бік Христа-наслідника, а прибрати до своїх рук наслідство Його, стати намісниками Христа в Його церкві. І це намагання червоною, як кажуть, ниткою переходить через усю історію церкви. А де прагнення до панування, там неодмінно й провадиться боротьба за панування, там усякі чвари, змагання й явні злочини.
Відомо, що одною з головних причин єресів, змагань, розділень в церкві — це була боротьба вищих керівників церкви за панування в ній. Далеко не вільна від цих злочинних змагань і східня православна церква зі своїми патріярхами, екзархами, що підбили під своє панування й поділили між собою всі менші церкви; зокрема патріярх московський, що за допомогою російської держави підбив під себе церкви всіх народів, що підлягали цій державі. Але найбільш нахабно й одверто став на шлях повного хазяювання в Христовій церкві й об’явив себе єдиним замісником Христа на землі патріярх римський, чи т. зв. римський папа.
Всі ці керівники церкви Христової, що злочинно засвоїли собі хазяйські права в ній, утворили т. зв. ієрархічний устрій церкви, який усю владу в церкві віддає церковній ієрархії — священству на чолі з патріярхами в православії, чи папою в католицтві, — а власне церква, цебто народ, повинна лише коритися своїй ієрархії, без усякого права на керівництво життям церкви. Звичайно, ієрархія, цей створений нею на свою користь церковний устрій, якнайпильніше захищає, — обставила його всякими канонами, обгородила анатемами й найжахливішими карами. Так звана, інквізиція на заході, що тисячі католиків віддавала на муки і смерть за одно підозріння в непокорі папі, близько нагадувала тих злочинних хазяїв в Христовому виноградникові, що нівечили і вбивали тих слуг, що їх зазяїн посилав, щоб нагадати їм про свої права. Так з папського присуду загинули на вогнищах щирі Христові слуги — Іван Гус в Чехії, Савонарола в Італії і безліч інших.
Та і в православній Московії, як багато щирих християн, т. зв. розкольників, загинуло на вогнищах за те тільки, що не хотіли коритися царським єпископам. На всякі інші вільні думки у вірі ієрархія дивилась більш-менш поблажливо, знаходила вибачення їм, з ними часто мирилась, а найменша вільність, щодо прав ієрархії в церкві, вважалась найтяжчою єресю, найгіршим розколом, ніяк нестерпним у церкві. І це загальна властивість всякої ієрархічної церкви, чи то католицької, чи православної, чи якої іншої.
Отже, любе братерство, ми повинні бути цілком свідомі того, що коли ми — наша Українська Церква — підняла гасло автокефалії і всенародньої соборноправности, цебто, замість державного ієрархічного устрою, запроваджуємо в церкві суто церковний народоправний устрій з ієрархією, як лише слугами, а не хазяями церкви, ми цим самим збурили проти себе непримиренну ворожість і римського папи і східніх патріярхів і всіх ієрархистів, і це зайва річ гадати, що вони колись можуть відмовитись від свого ієрархізму і визнати нашу всенародньо-соборноправну церкву. Горбатого, кажуть, тільки могила виправить.
Наша Українська Церква, що й в давнину прагнула до братерського, а не ієрархічного устрою, утворювала в себе керівничі церковні братства, що намагались обмежити права ієрархії, стояла завжди між двома вогнищами ворожого ієрархізму — між римським папою й московським патріярхом. Безперечно, римський папа, зі своїм прагненням всесвітнього головенства й зі своїм облудним єзуїтським військом, уявляв для нашої церкви найбільшу небезпеку. І він справді, за зрадою українських єпископів і за допомогою польського уряду, відбив під свою зверхність значну частину нашого народу ще в 17-ім віці, схиливши її в так звану унію, цебто залишивши народові зовнішність — православний обряд — вклав у цей обряд католицьку душу, свою зверхність.
А та частина нашого народу, що не скорилась папі, мусіла зазнати жахливого знущання і смерти від таких фанатиків папізму, як Йосафат Кунцевич, що його прихильники унії не посоромились піднести в священомученики за те, що народ не стерпів його мук і знущання над ним, і втопив його в річці. Уже в 1764 році уніятським духовним начальством був замучений Мліївський титар Данило Кушнір за те тільки, що він з великою побожністю, обмотавши руки катапетасмою (завісою), зняв з престолу святощі, щоб не дати їх уніятам. Йому обвинули клоччям руки й запалили, а потім, відтявши голову, спалили все тіло.
Спасаючись від римської унії, український народ піддався під зверхність Московського патріярха. Це дійсно, як кажуть, з вогню та в полум’я. Московський патріярх, а потім російський синод, за допомогою державного уряду за 250 років свого хазяювання в Українській церкві, цілком усунув з неї братерський устрій, винищив з неї всі українські особисті звичаї, вирвав з неї живу українську душу, залишивши лише мертву московську форму. І от в наші дні, за Божою допомогою, Українська церква звільнилась від зверхности Московського патріярха і синоду, — оголосила себе автокефальною, ні від якого патріярха, чи папи, незалежною і всенародньо-соборноправною, — скасувала в себе панування ієрархії.
Ясно, що всякі злочинні працівники в Божому виноградникові, як католицький папа, православні патріярхи та інші ієрархісти, — і всі вони, хоч між собою запеклі вороги за панування в церкві, — склали єдиний фронт для боротьби з нашою церквою, повалення й знищення її. Московський патріярх, за згодою з іншими патріярхами і синодами, закидав уже нашу церкву анатемами, — оголосив її «безблагодатною», священство її недійсним, таїнства безвартісними, і за належність до нашої церкви загрожує вічною загибіллю. Всі ці загрози й наклепи за православним духівництвом повторяє й католицьке й уніяцьке. Іншого відношення до нас — щирих слуг Христових — з боку злочинних працівників на свою користь, що їм ми виявляємо їх злочини, не можна й чекати.
Але ми повинні наперед знати, що найнебезпечніша боротьба і найхитріші підступи проти нашої церкви загрожують з боку римського папи з його єзуїтським військом, що перед ним наші православні ієрархісти є просто діти. На наше оголошення автокефалії й соборноправности папа вже відповів жвавим намаганням остаточно покатоличити, зденаціоналізувати всю уніятську церкву і вперто вже запроваджує в ній безшлюбне духівництво, і чутно, що галицький уніятський митрополит Андрей Шептицький зі своїм духівництвом уже скорився під вимогу папи. А за католицькими канонами, куди голка туди й нитка, куди духівництво туди покірно мусить лізти й народ.
Але можна наперед сказати, що папа не залишить в спокої й нашу православну церкву. Адже ж він намагається підбити під себе ввесь світ, а на український народ він завжди найбільше зазіхав. Отже, від цього зазіхання ми повинні найпильніше застерегти нашу церкву, і наших братів-уніятів визволяти з папської неволі.
Браття! Коли наша церква на Україні відійшла від Московського патріярха, духівництво патріярше почало ширити наклепи, що це ми прямуємо до унії під владу папи. Але дальші часи показали, що це якраз навпаки: багато православних росіян покатоличились і православне патріярше духівництво впоруч з католицьким виступило проти нашої церкви на її знищення, а наші автокефалісти всі непохитно стоять проти всякого панування в церкві злочинних працівників у Божому виноградникові, чи то православних, чи католицьких.
Нехай же нівечать, б’ють, камінням закидають нас злочинні хазяї в Христовій церкві, а нам повинно бути лише одно на умі: Чи ми творимо волю Христову, відкинувшись від цих хазяїв, що жадного овочу вже від своєї злочинної праці в церкві не дають? На це відповіла вже совість тих злочинців, проти яких власне й сказав Христос свою приповість: «Лютих робітників у свому виноградникові Господар люто погубить, а виноградник віддасть іншим працівникам, що віддаватимуть Йому овоч у свою пору». А сам Христос у відповідь цим злочинцям ясно сказав, які то мусять буті ті працівники, що на них Він звірить свою працю в церкві: «Длятого кажу вам, що відніметься від вас царство Боже і дано буде народові, що приноситиме Його овоч».
Отже не папи, не патріярхи, а народ, сам народ є дійсний виконавець Христової волі в Його церкві. Тільки церква всенародньо-соборноправна є дійсна Христова церква, справжнє царство Боже, що від нього й народ здобуде собі найкращу поживу і Богові віддасть найбільшу славу. Нехай же нас не бентежать усякі наклепи, загрози та невизнання нашої церкви з боку всяких ієрархістів. Не нам, а їм Бог загрожує лютою загибілю. Не від них, а від нас, — від народу жде Христос користи церковної. Будемо ж, браття, і ми українці тим народом, що приносить Христу Його овоч у свій час. — Амінь!
|