Похорон Божої Матері і турботи про похорон тіла і про душу небіжчиків(На Першу Пречисту — На Літургії)
Свято Успіння, себто смерти Божої Матері, називається у нас, браття, «Перша Пречиста». Цим наш побожний нарід хоче якби відзначити ту свою віру, що смерть Пречистої Діви Марії має навіть більше значення, ніж Її народження, яке ми називаємо «Друга Пречиста». Бо справді ми, християни, наслідники вічного життя, повинні більшу вагу давати не дневі народження, коли людина приходить на цей світ тимчасового короткого життя (і прямує до смерти), а дневі смерти, коли переходить людина до вічного, нескінченого життя. Яке народження людини, це мало важить, а яка смерть — чи блаженна, чи люта — це має’ велике значення і для життя вічного.
Тому, як не велике, як не радісне, для всього світу свято народження Пресвятої Богородиці, але ще більш важлива для Церкви Христової блаженна кончина, — Успіння Пречистої Діви Марії, розлука Її душі з тілом. «Апостоли святі, з усіх країв зберіться до Мене і поховайте тіло Моє... А Ти, Сину і Боже мій, прийми мою душу!» Такі слова вкладає св. Церква в уста Пресвятої Богородиці в той час, коли кінчилось Її земне життя, коли прийшов час розлуки Її пречистої душі з тілом. «Апостоли святі — єдина моя родина на цім світі! Залишіть на час Моєї смерти працю св. благовістя, зберіться до Мене, поховайте тіло Моє!»
Це останнє прохання, що з ним звертається до людей Пресвята Діва: «Поховайте тіло Моє». Тіло повинна прийняти земля, бо на всіх людях тяжить незмінний присуд Божий: Ти земля і в землю відійдеш. Від цього присуду ніхто з людей не вільний. І от св. апостоли з усіх країв зібралися, щоб виконати це останнє прохання Матері їх Господа і Учителя, і урочисто поховали Її тіло в саду Гетсиманськім. А Син Її, Христос Бог, радо прийняв душу Її в оселі Отця Свого небесного і вславив Її вище Херувимів і Серафимів...
«Любі мої, що поділяли зі мною тяготу життя цього, поховайте моє тіло». Це — останнє прохання, що з ним звертається в час своєї смерти й кожна людина до родини своєї, до всіх друзів. Це остання утіха для чоловіка, коли він помре християнською, не наглою, спокійною, смертю, коли тіло його з належною пошаною відійде в землю на вічний спокій. І це є останній обов’язок, який люди повинні віддати небіжчикові — чесно поховати тіло його.
Але, яка безліч людей, особливо в часи війн, народних заколотів, як багато нещасних в останні хвилини свого життя звертались до родини: поховайте тіло моє, — але вона була далеко, звертались до друзів, та їх не було, вони не чули. Ой, як багато тіл людських в останні роки жахливих пригод, заколотів, голоду, пошестів, валялись непохованими, а як і ховались, то не, як належить тілу християнина, а як не закопують навіть скотини, — в загальній могилі, як попало, без молитви, аби присипати землею. Це, безумовно, останнє нещастя на землі для такої людини; це нагла смерть, це вічний докір і тим часом, в яких звичайне таке поводження з небіжчиками...
Але, це ще не найгірша біда для померших, коли тіло їх не сподобиться належного похорону, коли воно навіть або у вогні згорить, або у воді потоне, або звіриною споживеться. Всеодно в землю воно піде, і присуд Божий: ти земля і в землю відійдеш — всеодно над усіма здійсниться... тіло всяке піде в землю. А от душа, безсмертна душа, для якої після смерти тіла починається нове життя — куди душа піде?
«А Ти, Сину і Боже мій, прийми душу мою», — от те останнє прохання, з яким звернулась до Сина свого і Бога Пречиста Діва Марія в час Своєї смерти: прийми душу Мою в Своє вічне царство, в оселі Отця Твого Небесного, — це останнє прохання, з яким мусить звертатися до Господа і кожна людина в час своєї смерти. Багато найбільш різноманітних прохань висловлює людина до Господа за свого життя земного. Просимо ми Бога — і за свої земні потреби, і за свої біди, тяжкі пригоди, за своїх дітей, за своє й їхнє здоров’я. А як прийде смерть, одно останнє прохання до Бога: «Прийми душу мою». Пригадується тут слово Христове: «Марто, Марто, ти клопочешся та турбуєшся про многе, а одного тільки треба», (Лук. 10, 42), треба душу спасати, щоб Господь прийняв її в час смерти, щоб не відкинув від себе.
Браття! Земля кожне тіло приймає, який би не був його кінець, а Господь не кожну душу може прийняти. Часом з великою парадою ховають багатого, чи вельможного, землі урочисто віддають тіло його, а душа його йде в пекло. Часом помирає бідолаха наглою смертю, і нема кому з людей про його тіло подбати, а янголи небесні приймають його душу і відносять до Господа в оселі небесні, як про це навчає нас Христос приповістю про багача та Лазаря.
Але, браття, тим і радісне для нас свято Успіння Божої Матері, що з часу Її смерти й переходу до Сина й Бога свого, в Ній усі ми маємо найпевнішу і наймогутнішу заступницю й за наші душі, особливо в час нашої смерти. Не так дбає земна матір, щоб тіло любої своєї помершої дитини належно віддати землі, як дбає Пречиста Матір Христова і всього роду християнського, щоб душу кожного християнина піднести до Сина свого, і як Матір благає Його: А Ти, Сину і Боже мій, прийми цю грішну душу, за молитви Мої не зважай на її гріхи...
Але, любе братерство, є ще одна наша мати, яка разом з Матірю Божою виховує наші душі, дбає про те, щоб підготувати їх до переходу на небо. Це наша Свята Українська Церква, це наше рідне братерство у Христі, яке тому і називається царством небесним, що ще тут на землі готує всіх своїх дітей до переходу на небо в час смерти тіла.
Не вірте ж усяким ворогам нашої церкви, які кажуть, ніби наша церква веде наш народ до загибелі, а московська, чи римська церква ніби дбає про спасіння нашого народу. Хіба може мачуха більше дбати про дітей, ніж їх рідна мати?
Ой, браття, зазнав уже наш народ ласки і московської і римської, знає, як то вони піклуються за наші душі, щоб покалічити їх, перевернути на свій лад... Дякувати Христу-Богові і Його Пречистій Матері, що нарешті ми маємо утіху пригорнутись до рідної матері. Будемо ж її щирими дітьми!
Колись то, страдник за волю нашого народу, Тарас Шевченко, поневолений в темній в’язниці, звертався з неї до свого рідного народу з таким закликом: «Свою Україну любіть! Любіть її... во врем’я люте, в останню тяжкую мінуту за неї Господа моліть!» Отже ще мусить бути одно прохання від нас до Господа в останні хвилини нашого життя: За свою рідну Матір-Україну, за свій рідний народ, за свою рідну церкву. І цією молитвою багато б ми ласки заслужили у Господа за свою грішну душу.
Але не тільки молитись за рідну церкву в останні хвилини життя ми повинні, але й за свого життя щиро працювати на її користь, захищати її від ворогів, благовістити про неї свому народові, і цим не тільки свою душу, а й душу, життя, свого народу спасати. Наша церква ще тількищо почала працювати на користь і спасіння рідного народу, тількищо розвинула велике діло спасіння душ своїх дітей, і тому дуже потребує допомоги від усіх нас.
Браття! Ми живемо зараз в такі часи, коли про душу взагалі мало дбають, про неї забувають, а може й знати не хотять, а в народ наш кидають облудну принаду, ніби якогось кращого земного життя. Хто ж подбає за його душу, щоб до Господа вона йшла, з Господом єдналась? Тільки свята церква наша, — вона лише має завдання душу спасти, щоб не дати їй пропасти в тих сітках, якими її з усіх боків намагаються заплутати...
Ти ж, Пречиста Діво Маріє, що відійшла на небо, але й землі не покинула, спасай нашу матір-Україну, допомагай Церкві нашій спасати душі нашого рідного народу, щоб усі ми в час розлуки з тілом мали надію, що наша молитва тоді — прийми, Боже, дух мій — за Твоїми молитвами знайде ласку у Сина Твого і Бога нашого. — Амінь!
|