Милосердя, як головний принцип життя людського(11-та Неділя по Тройці)
Господь Спаситель наш навчає нас сьогодні притчею про милосердного царя та жорстокого слугу. В цій притчі Господь навчає нас про те, які повинні бути взаємовідносини між людьми, як повинні ставитись ми один до одного в разі яких непорозумінь, чи незгоди поміж нами.
Всі ми, люди, маємо над собою одного господаря, одного Царя-Бога, і перед Богом ми не можемо не почувати себе великими, постійними і неоплатними довжниками, бо перед Богом ми завжди грішимо, — від Нього одержуємо все щодо нашого життя і спасіння, а Йому за це віддаємо тільки гріхами, і одно тільки заспокоює нашу совість, що милосердя Боже покриває наші гріхи, — дає нам змогу жити й працювати в мирі з Богом, дає нам надію на прощення гріхів наших.
А коли так, то цілком природньо, що й ми — неоплатні довжники перед Богом, що тільки милосердям Божим тримаємось на світі — повинні бути милосердні й до наших довжників; до тих наших братів, які проти нас чим погрішили, ми теж повинні бути милосердними, прощати їхні гріхи проти нас, тимбільше, що ці гріхи — нікчемні в порівнянні з тими, якими ми ображаємо Бога.
Так повинно бути, але не так буває на ділі. В житті у взаємовідносинах між окремими людьми, навіть між християнами, як часто замість милосердя буває пімста, замість прощення — злопам’ятство. А коли ми візьмемо взаємовідносини людські трохи ширше, подивимось на взаємовідносини поміж народами, поміж окремими верствами громадянства, — коли ми подивимось на взаємовідносини, які власне і складають собою історію людського життя, — то ми тут побачимо вже повне розходження з заповітами Христа про милосердя, навіть в історії тих народів, які вважають себе християнами і навіть православними.
Що уявляють собою національні взаємовідносини поміж народами? — Вони уявляють собою постійну запеклу боротьбу: дужчий нарід підбиває під себе слабший, хватає його за горло і каже... вже не каже тільки, віддай мені, що ти мені винен, а віддай мені все, що маєш, тай того йому мало, видушує з нього всі соки, тримає віками в духовнім і всякім поневоленні. Тут уже і розмови ніякої про милосердя бути не може, тут уже навіть маленьке послаблення, з боку дужчого народу в боротьбі за своє панування, здавалось би провиною проти своєї нації.
А що уявляють собою взаємовідносини соціяльні поміж окремими клясами людства? Вони уявляють собою ще гірш запеклу і постійну, ще гірш безпощадну боротьбу на життя і смерть. Одна кляса бере за горло другу і вже не каже, — віддай мені те, що ти мені винен, — а віддай мені своє життя; я доти не заспокоюсь, поки ти житимеш, ти повинен зникнути зі світу. Тут в цій боротьбі всяка проповідь про милосердя здавалась би великою провиною, тут цілком панує, як тепер люблять казати «залізний закон боротьби», закон помсти, який не знає ніякого змилування...
І що найбільше сумно, так це те, що такі національні і соціяльні взаємовідносини цілком властиві й християнським і навіть православним народам. Дві тисячі літ лунають заповіти Христа про милосердя, тисяча літ народи живуть в одній вірі, але на поліпшення національних та соціяльних взаємовідносин їх віра, як будьто, ніякого впливу не має: гризня, боротьба, жорстокість, як наче що далі все більш розгоряються.
І от керівники сучасного життя прийшли до такого висновку, що віра і навіть найвища з них — християнство, вже не є той чинник, який міг би на далі керувати життям народів, що це життя якось поглинуло принципи віри, що треба вже шукати другого більш могутнього світла, яке освітлювало би надалі життя народів, дало би нові могутні шляхи для його поступу, і от кажуть, — є такий могутній чинник, який повинен замінити собою віру, це наука.
Наука є те світло, яке найкраще освітлює шлях поступу народів, наука є дійсне світло життя, а релігія, це тільки дим, що, подібно як опіюм, забиває памороки народам. Хіба віра, кажуть, може замирити та об’єднати народи? Хіба ж у взаємовідносинах між вірами не така ж сама, або й ще гірша ворожнеча, як між націями та клясами? Хіба не бачимо ми, як боряться, не зупиняючись ні перед якими засобами, різні віри? Хіба не каже кожна: Я тільки веду в рай, а всі останні в пекло — місце вічної загибелі... А наука, кажуть, одна, — вона одна і для різних клясів і для різних націй, вона тільки й може бути чинником об’єднання і освітлення людности; отже геть релігію, хай живе наука!...
Що наука дає світло народам, що вона є чинником збагачення розуму людського, це безумовно так. Але чи може вона бути чинником морального виховання людини, вихователькою її совісти? Наука дає світло розумові, але чи дасть вона теплоту серцю, від якого власне і залежить життя людности?
Наука, кажуть, припинить національну боротьбу. Але пригадайте безперечні факти історії. Хіба не найбільше освічені, не найбільше культурні нації підбивали під себе більше темні народи? Хіба просвічені наукою англійці, французи, американці не довели до крайніх меж поневолення темних негрів, індійців та інших? Хіба ці озброєні науковою культурою європейські народи не підбили під себе ввесь світ з його народами і б’ються за розподіл його поміж собою? Хіба це темний російський народ, а не найбільш освічені керівники його, тримали в кайданах поневолення наш український народ? Ой, як часто й до сучасних представників науки, відноситься слово апостола: «Слав’ячи себе мудрими, потуманіли» (Рим. 1, 22).
Наука, кажуть, припинить боротьбу між клясами. А хіба не найбільш освічені кляси в Росії і у нас підбили народ під себе? Вони їздили по всій Европі, здобували наукову освіту, а приїхавши до дому душили народ, довели його до кріпацтва, щоб на його кервавицю знову їздити по европах за ще кращою освітою? Хіба не вищі кляси народів іменно своєю наукою, своєю освітою пригнічують нижчі?!
Кажуть, вір багато, а наука єдина. Так, наука єдина, але й гармата єдина, і кулемети, і аеропляни єдині, що в німців, що у французів, що в росіян, а тим часом одною і тією ж гарматою француз нищить німця, німець росіянина і т. д. Та й та всесвітня війна, яка нищила всі народи, та громадянська війна, яка нищила всі кляси — це все велось по «посліднім словам науки».
Ясно, що наука сама по собі не є той чинник, який би підвищив моральний стан людности, вказав би їй новий шлях життя, дав би новий поворот, нову еру в історії життя людського. Навпаки, наука може тільки хвилі житейського моря підняти до крайніх можливостей їх височини в національній і соціальній боротьбі, дати в руки найбільш погибельну зброю, — і те заспокоєння, якого сподіваються від науки, можна уявляти собі тільки в виді тої накопиченої гори трупів і костей, яку колись під вражінням російсько-турецької війни змалював художник і під цим малюнком підписав: На Шипці все спокійно.
Отже і наука, коли взяти її замість віри за провідницю життя й керівницю взаємовідносин людських, може гірше від всякого опіюму запаморочити людей, затамувати їх совість. Приклад цього вже показали нам ті, що відкинули віру й оголосили себе послідовниками лише науки. От які взаємовідносини вони вже викинули на своїх гаслах: «За одного нашого — тисячу ваших, за один зуб — усю челюсть»... Від таких взаємовідносин, якого ждати життя людству? Такі послідовники науки в житті лише зі спокійною совістю будуть на ввесь світ ширити ту жахливу гору трупів і костей, що під нею написано: На Шипці все спокійно...
Любі браття і сестри! Нема іншого імені під небом, що ним може спастися людність від цієї боротьби, від цієї перспективи всесвітньої загибелі людства, як ім’я Господа Ісуса Христа, визвольника і начальника життя людського. Нема іншої науки для виховання совісти людської, морального перетворення людини, її націй і кляс, як наука Христових заповітів, християнського благовістя. І не дивлячись на всі вибухи людської боротьби і ворожнечі, проповідь Христова про любов, милосердя, прощення образ — це єдиний засіб вгамувати бурхливе море життя. Як ті хвилі на морі, кажуть, тільки тим можуть припинитись, коли вилити на них велику кількість оливи, так і заповіти Христової віри, то є та єдина олива, яка може пом’якчити жорстоке серце людей і вгамувати ті хвилі, які воно зриває на свою погибіль. І світло віри Христової є те світло, що не тільки освітлює розум, а й гріє серце людини, викликає в ньому найвищі почуття любови й прощення; це є те світло, під сяйвом якого тільки й може знайти своє місце в житті людському і світло науки, і виявити всю свою користь для життя.
Але кажуть: Так, заповіти Христа світлі й високі, Його науку про любов і братерство ми приймаємо. Але ж вони високі і світлі тільки в книзі, а в житті їх світла не видно. Дві тисячі років вони вже світять людям, а люди ними зовсім не проймаються: таж боротьба, таж ворожнеча, таж зажерливість, розпуста, тіж війни, та неправда.
Запевне, тут багато правди, але й односторонности: в вину християнству застосовується й усе те, що є провиною людей. Навіть запеклі вороги християнства мусять визнати, що ні одна людська наука так не перетворила людства, — і то його найширші кола, як наука Христова. Це добре розуміють сучасні керівники взаємовідносин людських під гаслом науки, і саме найбільше нападають на ті заповіти Христа, які вважають світлими й приємними. Вони глузують над заповітами Христовими про любов, милосердя, знущаються над його реченням: коли хто вдарить тебе по правій щоці, підстав йому ліву; кажуть, ми кличемо до ненависти, пімсти, боротьби, а Христос заповідує любов, прощення, милосердя. Хіба можна з такими принципами перемогти в житті?
Так, тільки з такими й можна здобути справжню перемогу. Треба лише починати боротьбу з себе, перетворювати, переборювати себе. Тоді не буде й потреби в боротьбі правди з помстою та ненавистю. Коли ж Христові заповіти, що досі не досягли такої сили в житті людства, яку повинні досягти, то в цьому винні не Христові заповіти — вічні й недосяжні, як ідеали життя, — а ті люди, що використовували їх в своїх земних інтересах для свого панування.
Хіба не використовувала Російська держава православну церкву для поневолення і знищення українського народу? Хіба ж іменем Христа царські єпископи-обрусителі, замість виховання нашого народу, не калічили його душу? Хіба вищі кляси громадянства не використовували заповітів Христа про терпіння та покірливість, коли підбивали простий нарід під своє кріпацтво?
Але ми віримо, що вічне світло заповітів Христових щодалі все сильніше буде перемагати темряву людських міркувань, і заповіти Христові про любов, терпіння, милосердя все ж візьмуть верх над сучасними гаслами про ненависть, помсту, безжалісність, що камінь, цебто Христа, який відкинули будівничі сучасного життя, а все ж стане в майбутньому за голову угла (Мт. 21, 42), — цього вимагає людське сумління.
Але кажуть: і між вірами й ісповіданнями християнськими є тяжка ворожнеча й ненависть. Так, є; але й хіба керівники Христової церкви не доходять до такого приниження Христа і Його заповітів, що використовують їх в інтересах свого панування над людністю? Хіба не перші ці керівники розпалюють в собі і запалюють в народі ці проти-християнські почуття в відношенні до інших вір, що їх не визнають? Керівники церкви, що панують над нею, це дійсно є перші злочинці проти заповітів Христових, коли вони замість братерства і любови, що до них словами закликають народ, на ділі поміж собою ворогують і народ до ворожнечі підбурюють навіть там, де повинно б бути братерське прощення та милосердя. Але, на жаль, це досі так було і зараз є, і коли Христова церква поділилась на різні ворожі віри й ісповідання, це перш за все завдяки свому духівництву.
Браття! Свята Українська Православна Автокефальна Церква є перша церква на світі, — так перша, яка поставила своїм гаслом переведення в життя заповітів Христових поза всякими межами земних змагань і кинула заклик до братерства всіх церков в їхніх взаємовідносинах, — до їх єднання щирого, животворного, на ґрунті взаємної поваги, прощення, милосердя. Наша Церква є перша, що не хоче мати в собі духівництва, як окремої попівської над Церквою касти, чи кляси, а має в собі тільки обраних нею працівників на священне служіння в церкві, і головний принцип церковного керівництва у нас від парафії до всієї церкви — це всенародня соборноправність...
Браття! До волі закликав усіх нас, всі нації, всі народи, Христос, — і ця воля тільки й може привести й окремих людей і цілі народи до братерства, і перш за все церкви всіх народів до єднання у всесвітню Христову Церкву. А взаємне братерство в житті тільки й може здійснюватись шляхом виконання заповітів Христових про взаємне милосердя, прощення, терпіння. Одягніться ж, оце, каже ап. Павло для пояснення заповітів Христових, як обрані Божі, святі й любі Йому, в милість, милосердя, добрість, покірливість, тихість, довготерпіння, терплячи один одного і прощаючи один одному, коли хто на кого має жаль, бо ж і Христос простив вам, так і ви; над усім же цим нехай буде любов, що є завершення звершенства (Кол. 3, 13). — Амінь!
|