Христос на Таворі й три намети Ап. Петра для Христа і пророків(Преображення Господнє)
Преображення Христа Спасителя — це є одно з найвеличніших чудес в тій дивній книзі чудес, яка називається св. Євангелією. Багато там самовидві Христа занотували чудес Його любови й милосердя до людей, але чудо Його власного Преображення є найдивніше з них, хоч під час того чуда ніхто не воскрес з мертвих, ніхто не сцілився від хворости. Чудо Преображення Христового — це єднання землі з небом, в цьому чуді Христос на один мент звів на себе ту небесну славу, яка завжди властива Йому, як Богові, але яку Він залишив, щоб тут на землі в нужді й горю, в бідах, в стражданнях людських здобути її знов, вже не тільки, як власність Бога, а як заслугу людини, здобути не тільки для себе, а для всіх людей, для всіх народів.
Щоб ще більше підкреслити це дивне єднання Христа з небом, з’явились до Нього найбільше величні представники старозавітніх пророків, що про Нього пророкували, а тепер уже давно перебували в небесній славі. Явились Мойсей і Ілля та розмовляли з Ним.
Але яким різким дисонансом, якою досадною охолодою явилися під час цього дивного чуда ті слова, що їх виголосив ап. Петро: «Господи, добре нам тут бути, поставимо тільки тут три намети, один для Тебе, другий для Мойсея, а третій для Іллі». Що це ап. Петрові прийшло в голову в такий величний небесний мент виголосити такі дрібничкові земні слова? Тут єднання неба з землею, тут безмежний простір, невимовне світло, a ап. Петрові прийшли в голову якісь намети, захотілось заховати Христа й пророків у якісь єврейські кучки.
Для чого? — Ми попробували б знайти якусь рацію в цих словах ап. Петра, як би сам він не признався, що він якось необачно це висказав, що він і сам не знав, що говорить (Лук. 9, 33). Може ап. Петро, як людина єврейського виховання, пригадав собі в цей мент, що коли Мойсей після розмови з Богом на горі, сходив до народу, то лице його так сяяло, що він накривався покривалом, щоб народ міг на нього дивитись. Може ап. Петро подумав собі, що коли для Мойсея в той час досить було тільки покривала, щоб закритись від народу, то тут уже для Христа і пророків потрібно цілих наметів, щоб їх туди зачинити.
Але цей висказ ап. Петра, це його бажання зачинити Христа в єврейську кучку, показує на скільки навіть найближчі ученики Христа мало ще були готові зрозуміти й прийняти, хоч на мент, те Його небесне світло, ту Його славу, яка вже не на мент, а назавжди мала настати після воскресіння Христового. От через що хмара покрила їх після цього вислову й тільки голос з неба Отця Небесного закликав їх слухати Його любого Сина.
Правда, коли це воскресіння сталося, коли ап. Петро зрозумів його, о тоді вже він не зачиняв Христа в намет, тоді він сам по всім світі, як і всі апостоли, розповсюджував світло віри Христової, тоді він уже і своїми стражданнями і смерт’ю виявив світло Христове. Але цей виголос ап. Петра, це його бажання зачинити Христа в намет, хоч сказано ап. Петром несвідомо, а зазначує той сумний напрямок, який прийняла майже вся історія церковного життя.
Св. ап. Павло в посланні до Коринтян дуже гарно використав Мойсеєве покривало. Він каже, що це покривало ще й досі лежить на очах євреїв, коли вони читають письмо Старого заповіту, і тільки вірою в Христа це покривало вони можуть зняти зі своїх очей (2 Кор. 4, 13-18). А що уявляє з себе майже вся історія церкви християнської, історія життя, науки і боротьби в ній?
Вся ця історія виявляє майже постійну боротьбу керівників Церкви, щоб будувати намети для Христа, заперти його в єврейську кучку, щоб самим себе добре почувати. Для Мойсея та Іллі наметів вже не треба було. Для них самі євреї побудували гарні кучки, — всякі талмуди та мідраші; сидіть, кажуть, там спокійно, а за вашим іменням нам добре буде. От так і керівники християнства стали будувати намети для Христа, апостолів, св. Отців, і там їх тримати закритими від народа. «Сидіть, мовляв, там спокійно, ми вас будемо славити, вам кадити і нам добре буде». Я це кажу про св. храми, які повинні бути місцем єднання Бога і святих Його з людьми.
Але ті, що Христа і святих намагалися заперти в намети, вони обертали і храми в намети, коли, як докоряв Христос євреям, доми молитви повертали в місця торгівлі, в вертепи розбійників. А ті дрібничкові правила (канони), що їх ці керівники проголошують незмінними, ті всякі «богословія» догматичні, моральні та інші, — що це, як не ті намети, в які намагаються зачинити Христа і апостолів, якими закривають від народа безпосереднє світло Христове, безпосереднє благовістя науки апостольської?
А та мертва слов’янщина, яку ще й досі обстоюють представники старої ієрархії, — що це, як не намет, яким хотіли закрити від народа світло Христової науки, світло апостольського благовістя? Так і вся стара церква стала уявляти з себе єврейський стан у синайській пустині з безліччю побудованих наметів, а поміж цими наметами — слов’янська мова, як та скинія, мовляв, є священний, недоторкаємий намет, в якому перебуває Христос й Його наука; хто руйнує цей намет, той вже робить єресь, розкол.
Але після воскресіння Христового, після того, як він вже не на горі Таворі, а на весь світ і назавжди засяяв своїм божественним світлом, і не для трьох учеників, а для всіх народів світу, тепер вже ні в які намети Христа не зачиниш, ніяким покривалом Його не закриєш. З очей народів, і з очей нашого народу, стара полуда вже спадає. Хіба можна сонце зачинити в намет, закрити покривалом?... Вже тепер ні мовою, ні канонами, ні догмами урядовими Христа не закриєш!...
І от тепер старі керівники Церкви пустились на останнє средство, намагаються це Сонце Правди — Христа — закрити від народа, хоч своїми власними спинами. Правда, спроба закрити Христа своєю спиною не нова, її почав Римський папа, який проголосив себе намісником Христа на землі: Ти, мовляв, Христе, сиди на небі — за моєю спиною, а тут на землі вже я буду замість Тебе народ просвіщати, і нам добре буде...
От так і наші православні маленькі папи кажуть: «ми є посередниками поміж Богом і людьми. Світло Христове, Його благодать перше на наші спини, на наші руки ллється, а вже від нас, о скільки ми захочемо, переливається на народ». От через що вони не визнали й нашої церкви й нашого священства, бо не через їх посередництво, а безпосередньо від Христа прийняли ми Христове світло і Його благодать. І от тепер за те, що ми без їх спини обійшлися, вони почали темний народ лякати як найпершими єретиками, й намагаються щільно стати один до одного, щоб своїми спинами Христа від народу закрити: Ставайте, мовляв, отці, і ми, і ви, монахи, може хоч ви своїми клобуками та мантіями, а ми своїми рясами ще на деякий час світло Христове закриємо від народу!
Але це світло, що в темряві світить, темрява його вже не перемагає. Недавно навіть представник московського патріярха приїжджав у Київ, щоб своєю спиною закрити Христа, але спина його вузька й тандитна, тільки на темне жіноцтво він навів хмару. Мав, кажуть, приїхати до нас сам покійний патріярх, в нього вже спина широка, всеросійська, але не встиг, помер.
І от в останній час, так зване, обновленське єпископство та священицьке товариство цілим своїм синодом, і навіть собором, намагалось затулити від нас Христа, сховати Його в свій намет. Уже й з наших т. зв. «соборні єпископи», що вже й без священиків хотять обійтися, лише з себе будують в Україні намет для Христа. Це Павло Погорілко, Теофил Булдовський, та приєднався до них й йоаникій Соколовський, що недавно приїжджав до Києва, ще як заступник московського патріярха. Всі ці різні обновленці своїх архиєрейських спин звертаються до Христа: Йди, Христе, в наші намети, заховайся від народу, а ми будемо з ним, замість Тебе, балакати, Твоїм іменем його вести, куди для нас буде корисно і нам буде добре... Але вони знають що кажуть.
Та народ наш вже зняв покривало з очей своїх, вже сам переобразився, вже ніяка спина, ніякий намет від нього не закриють Христа. Вже ніяке вороже духівництво своєю благодаттю не створить такої хмари, щоб вона закрила від народу світло Лиця Христового. Тепер уже тільки сам народ, сама церква, церква-громада, це є єдиний намет, гідний того, щоб у ньому безпосередньо перебував Христос. І тоді тільки, коли Христос буде у всенародньо-соборноправній церкві, а не в тому, чи іншому попівському наметі, тоді лише можна буде християнам тієї церкви сказати з Петром: «Добре нам тут бути». Але то вже буде не намет на горі Таворі, а сама гора Тавор...
Нехай же кожний народ утворює з себе свою гору Тавор, свою рідну автокефальну всенародньо-соборноправну церкву без усяких наметів, у якій тільки й може світитися вічне світло Христове без всяких обмежень. Нехай і наша свята Українська Автокефальна всенародньо-соборно-правна Церква буде для нашого народу горою Тавор, щоб із неї завжди світило йому світло Лиця Божого — те світло, що про нього Христос казав: «Віруйте в світло, щоб бути вам синами світла» (Ів. 12, 26). Амінь!
|