Хресний шлях Апостолів, як збагачення, зміцнення й непереможність Церкви(10-та Неділя по Тройці — 1 Кор. 4, 9–16)
«Будьте моїми послідовниками, як і я йду слідом за Христом». Такий заклик робить ап. Павло до Коринтян і до всіх нас в сьогоднішньому читанні.
Про те, який шлях верстав сам Христос тут на землі, апостол ясно зазначає, коли і все своє благовістя про Христа називає «словом про хрест» (1 Кор. 1, 18) і відносно себе каже, що «не хоче нічого знати тільки Ісуса Христа, і то розп’ятого на хресті» (1 Кор. 2, 2). От цим хресним шляхом страждань і всяких бід верстав ап. Павло і своє земне життя. Цим шляхом іти, слідом за Собою свій хрест нести, закликає і Сам Христос усіх християн. (Мат. 16, 24).
Свій тяжкий хресний шлях для благовістя Христової віри ап. Павло яскраво накреслює перед коринтськими християнами, що робили своєю партійністю цей шлях для нього ще тяжчим. Ті окремі гуртки, на які розбилася коринтська церква, мали ще одну надто неприємну для ап. Павла рису. Всі Коринтські християни власне повинні б зватись Павловими, коли вже їм прийшла примха когось поставити над собою в почесні голови, бо він був для них найближчий, як і сам про це їм нагадує: «Хоч би ви багато мали навчителів, та не багато в вас батьків, бо в Христі Ісусі благовістям я вас породив».
Отже коли деякі з Коринтських християн не захотіли його мати на чолі свого гуртка, а поставили себе під імення Аполоса, Петра і самого Христа, вони мусіли дати для цього певні підстави, цебто з’ясувати, чому саме вони не хотять бути «Павловими». І от на цім ґрунті виходили дуже прикрі й образливі для ап. Павла, а головно шкідливі для справи його благовістя суперечки та поговори.
Противники гуртка «Павлових» почали вишукувати всякі хиби та негативні риси і в благовісті ап. Павла і в ньому самому. Гурток «Аполосових», мабуть, закидав Павлові його некрасномовність, «неуцтво в слові» (2 Кор. 11, 6), а «Петрові» та «Христові» і взагалі висловлювали сумнів, чи Павло є апостол такий, як і Петро та інші, що бачили Христа; пересуджували його слова, вчинки. Ап. Павло був дуже чутливий до таких пересудів його. Не про себе запевне він найбільше дбав, а про достоїнство і наслідки свого апостольства, і тому проти них найбільше повстає й палко виступає на свій захист. Власне всеньке його 2-ге Послання до Коринтян є самозахист проти тих, що зневажали його, як апостола.
От і в сьогоднішньому читанні ап. Павло звертається до Коринтян з захистом себе, як апостола. Перш за все апостол взагалі і висловлюється проти людських пересудів, як і Христос говорив: «Не судіть, щоб і вас не судили». (Мат. 7, 1). Відносно до цих слів апостол каже: «Для мене це найменша річ, як ви судите про мене, або як судять взагалі люди. Суддя мій — Бог». Ап. Павла більш обходить питання — в чому причина цих зайвих пересудів в Коринтській церкві.
Він бачить її в легковажних гордощах Коринтських християн, в їх певности в собі, що вони вже досягли високого ступня духовних дарів, що вони вже ними задоволені, вже забагатіли, «без нас зацарювали», вже не почувають в собі тої убогости духовної, яка власне є корінь усіх християнських чеснот (Мат. 5, 3). Ап. Павло цього не відкидає, а навпаки сам свідчить, що Коринтські християни «збагачені Богом у всякім слові і всякім знанні, і не мають недостатку ні в однім даруванні» (1 Кор. 1, 5-7), але тільки переходить до питання, звідки саме Коринтяни одержали це багатство, чиєю працею, бідами та приниженням досягли вони цього царювання.
І от тут ап. Павло дуже яскраво й одверто накреслює перед Коринтянами той тяжкий шлях, яким він і інші апостоли мусять іти, щоб це велике багатство, це славне царство для християн придбати: «Мені здається, пише він, що нас апостолів Бог поставив ніби останніми, наче до смерти призначеними на позор перед усім світом, і янголами, і людьми». Ап. Павло часто порівнює апостольське служіння з боротьбою ґлядіяторів у цирку (1 Кор. 9, 25. Фил. 2, 3, 13. 2 Тим. 4, 7).
Відомо, що в часи апостольські людність поганська дуже захоплювалась цирковими виставами, де борці-ґлядіятори боролись до смерти з звірями, чи з собою, на потіху тисячів народу. Ці криваві вистави влаштовував сам цар, чи уряд, а народ страшенно ними цікавився. В стані такої смертельної боротьби й уявляє ап. Павло апостольське служіння, бо й сам він боровся в Ефесі із звірями (1 Кор. 15, 32).
Але тим цирком, де борються апостоли, є весь світ, цю боротьбу влаштовує сам Бог, тому глядачами на їхню боротьбу в цьому циркові є не тільки люди, а й янголи. Ця боротьба ради Христа надто тяжка, як присуд до смерти, для апостолів, зате вельми пожиточна для тих, на чию користь вони борються. «Ради Христа ми зробились дурні, виговорює ап. Павло Коринтянам, зате ви зробились мудрі у Христі; ми стали немічні, зате ви кріпкі; ми в зневазі, зате ви в славі». А який тяжкий хрест несли апостоли в цій боротьбі, ап. Павло яскраво з’ясовує Коринтянам: «Навіть до останньої години ми терпимо і голод, і спрагу, і наготу і побої, і тиняємось і працюємо своїми руками. Нас лають, а ми благословляємо; нас переслідують, а ми терпимо; нас хулять, а ми молимось» згідно наказу Христа (Мат. 5, 44). «Ми мов те сміття для світу, мов той порох, що кожен його топче аж досі».
Майже в таких рисах малює ап. Павло перед Коринтянами хресний шлях апостолів і в 2-му посланні до них, «щоб показати, що премножество сили було від Бога, а не від нас» (2 Кор. 4, 7-11), «що смерть нами орудує, щоб життя було в вас» (12). Такий же тяжкий апостольський шлях накреслює ап. Павло в іншім місці, щоб показати, як апостоли в усьому виявляли себе, як щирі слуги Божі (2 Кор. 6, 4-10). А про свої особисті страждання і біди на апостольській праці ап. Павло так оповідає Коринтянам:
«Весь час перебував я в тяжких працях, в ранах без міри, по в’язницях пребагато, при смерті дуже часто. Від євреїв п’ять раз по 40 без одного прийняв я, тричі киями бито мене, а один раз камінням; тричі корабель розбивався й ніч і день пробув я у глибині. В подорожі дуже часто був, в бідах на воді, в бідах від розбійників, в бідах від земляків, у бідах від невірних, в бідах у місті, в бідах у пустині, в бідах у морі, в бідах між лукавими братами; у праці, в журбі дуже часто, в недоспанні, в голоді і жажді, в постах часто, в холоді й наготі; не кажучи вже про те, що з усіх боків налягає на мене щоденна журба про всі церкви. Хто знемагає, щоб і я з ним не знемагав? Хто блазниться, щоб і я не горів?» (2 Кор. 11, 23-29).
І всі ці тяжкі страждання й біди апостолів на благовісті Євангелії Христовій були лише слідуванням за Христом, до якого закликає ап. Павло і всіх християн: «Такі мусять бути в вас думки, як і в Христі Ісусі. Він, бувши рівний з Богом, сам себе принизив до стану раба (рабів найбільше кидали в цирк на боротьбу з звірями), і був слухняний аж до смерти, смерти ж хресної». (Фил. 2, 5-8). Для чого ж Христос віддав себе на такі жахливі муки й хресну смерть? Для того, «щоб зробити нас Богові нашому царями і священиками, і царюватимем на землі», відповідає св. ап. Іван (Відкр. 5, 10).
От якими стражданнями апостолів і самого Христа придбали християни духовне багатство і царство! Де ж тут місце гордощам? «Що ти маєш, запитує ап. Павло Коринтян, чого не одержав від Бога (через наше благовістя). А коли від Бога одержав (через нас), то чого величаєшся?». (1 Кор. 4, 7). Так палко, накресленням тяжкого Христового й апостольського шляху, захищає себе ап. Павло від пересудів людських. Запевне дуже жалко для нього було, що замість подяки за свою тяжку працю, він терпить від своїх же дітей духовних всякі знущання.
Але не це його найбільше обходило; скрізь він перш за все має на меті духовну користь церкви. Тому й Коринтянам пише: «Не на сором вам це я пишу, а як любих моїх дітей врозумляю». До чого врозумляє? Замість нерозважної пихи своїми духовними дарами, ідіть слідом за мною, покірливо несіть хрест свій за Ним, як і я йду слідом за Христом, несу за Ним свій хрест ради Нього, і для вашого духовного збагачення й царювання.
Про тяжкий хресний шлях усіх інших апостолів на ниві благовістя Христового ми майже не маємо відомостей. Тому мусимо бути вдячні ап. Павлові, що він, хоч з метою самозахисту, так яскраво змалював свої та їх апостольські страждання, щоб зняти з апостолів Христових всяку тінь людських пересудів і низьких підозрінь. До цього церковний переказ додає лише, що й сам ап. Павло і всі апостоли й життя своє скінчили в муках за благовістя, цебто Христовим шляхом до кінця дійшли, і своїми стражданнями і смертю невпинно промовляють всім словами ап. Павла: «Ідіть слідом за нами, як і ми йшли слідом за Христом».
Браття! Яка може бути краща відповідь не тільки апостолів, а й всіх християн у всі часи на всякі безглузді наклепи та поговори про початок християнства і його вартість для людей? Нас хотять запевнити, ніби Христа й зовсім не було, ніби й апостоли в більшости вигадані і все християнство не більше, як чиясь вигадка, для людей непотрібна. Але, ні! Страждань та крови не видумаєш. Це жахливий, але дійсний факт. Християнство засновано на крові Христовій, на крові святих апостолів, на крові безлічі святих мучеників.
Початок християнства — це безмежний ліс хрестів, це море крови, і ця кров є найголовніша відповідь на всякі вигадки ворогів християнства. Це кров не звірів — фізичних переможців, що без жадного жалю вбивають лави переможених. Це кров саможертви на краще життя людей з безмежної любови до них, це пречиста кров Христова, що як ягнятко на заріз пішов зі своєї волі за спасіння світу; це кров послідовників Христових, що єдиною зброєю їх проти насильств було терпіння і любов та хрест Христовий. От ця чиста мученицька кров злилась з кров’ю, з життям людей і з’єднала з ними нерозривно Христову віру.
Один із сучасних ватажків нищення «старого світу» й засновання нового, якось висловив свій жаль перед колишнім приятелем, що «ми стільки перемог одержали, стільки ворогів нового знищили, а народ до нас мало лине, мало нас розуміє». На це той дав таку пораду: «А ви пробували б зробити щось подібне до Христа, — дати себе розп’ята за народ, тоді б в такий спосіб ви може б здобули любов і прихильність народу».
Так! Лише самопожертва за людей, лише покладення свого життя за краще життя народів відчиняє для себе серце і душу їх, з’єднується з ними своєю кров’ю, як найміцнішим цементом. Християнство, починаючи з Голови-Христа і Його апостолів, найбільше виявило цієї самопожертви й вилило крови за спасіння людей, тому й найтісніше злилось воно з душею й життям народів.
Будемо ж спокійні, коли церква Христова тепер з усіх боків розбивається хвилями розбурханого життєвого моря. Мури її на підвалинах Христа і Його апостолів (Єф. 2, 20) так міцно зцементовані їх кров’ю святих мучеників, що й ворота пекельні її не переможуть (Мат. 16, 18). — Амінь!
|