Благодать бездіяльна і діюча(10-та Неділя по Тройці)
Чудо Христа Спасителя — сцілення біснуватого хлопця, про яке оповідає сьогоднішня євангелія, показало велику силу Христа над родом бісовським, над силою зла, але разом з тим показало й безсильство в той час апостолів перед силою зла — апостоли не могли сцілити біснуватого хлопця. Коли апостоли залишились з Христом на самоті і запитали Його: «Чому ми не змогли вигнати біса», то Христос відповів їм: «Через невірство ваше, бо істинно кажу вам, коли б ви мали віру, хоч як зернятко гірчиці, ви сказали б цій горі, перейди звідсіля і вона перейде, і нічого не було б для вас неможливого» (Мат. 17).
За яке це невірство докоряє Христос апостолам? Невже ж вони не мали віри у Христа навіть, як зернятко гірчиці? Вони ж уже не один рік ходили за Христом, вони вже отверто виявили віру в Нього, коли на запитання Його: «За кого ви Мене визнаєте», Петро за всіх відповів Йому: «Ти є Христос, Син Бога живого» (Мат. 16, 16). Та й чого б апостоли, залишивши все, ходили за Христом, коли б вони не мали віри в Нього? Віру в Христа, — як Бога, як Месію, що мав прийти згідно словам пророків, віру в Христа, як Спасителя, — апостоли безумовно вже мали досить тверду.
За яке ж невірство докоряв їм Христос? За їхнє невірство в себе самих, в свої власні сили, які повинні здобути могутність до перемоги над злом світу цього в об’єднанні з силою Христовою. Віру в Христову силу вони вже мали і нею чудеса творили, але ця віра ще не остільки їх захопила, не стільки їх перетворила, щоб вони вже відчували в собі силу Христову, щоб вони вже вважали себе цілком з’єднаними з Христом. Правда, святі апостоли і тоді вже зазнали радости єднання, своїх слабких сил із всемогутньою силою Христовою, коли повернулись з благовістницької праці, з радістю говорили: «Господи, і біси коряться нам в ім’я Твоє» (Лук. 10, 17), але мабуть ще не досить пройняті вони були цим єднанням, коли взялися вигнати біса з того хлопця, якого привів до них чоловік.
Мабуть сумнів охопив душу їх, чи зроблять вони це чудо, і цей сумнів, це недовірство в свої сили, був головною причиною того, що вони не змогли вигнати біса. Може вони думали собі: попробуємо вигнати; ми вже колись корили бісів ім’ям Христовим; але хто знає, чи вийде що з цього, — біс видно дужий, хто знає, чи ми його здолаємо. З таким сумнівом у свої сили й ім’я Христове втрачає силу. От чому Христос у другому місці сказав: «Хто скаже горі цій, рушся і кинься в море, і не матиме сумніву в серці своїм, а матиме віру, що станеться по його слову, то буде так, як сказав» (Мрк. 11, 23).
Настав для апостолів час, коли вони цілком з’єднали свою душу з всемогутньою силою Христовою. «Уже не я живу, каже ап. Павло, а живе в мені Христос» (Гал. 2, 20). Тому вже не зважає на свої немочі, а каже: «Лучше хвалитись мені немочами моїми, щоб вселилась у мене сила Христова» (2 Кор. 12, 9). «Ми немічні, каже св. апостол християнам, але через нас ви кріпкі, ми безпечні, але ви славні (1 Кор. 4, 10), ми вбогі, але багатьох збагачуємо, ми нічого не маємо, але всім володіємо» (2 Кор. 6, 10). От тільки та віра Христова, яка стає зернятком гірчиці в душі християнина, тим зернятком, яке сходить, росте широко, розкидає віття, і зростом своїм оживляє і зміцнює слабі сили людини, яке знищує всякий сумнів з душі людини, цілком єднає людину з всемогутнім життям Христовим, тільки така віра горами двигає, всяке зло перемагає. Тільки це є віра не лише твердого переконання, а й переможного діяння.
Любі браття і сестри! Коли ми подивимось на зовнішню величність православної російської церкви царських часів, ми не можемо не дивуватись її кволости, її безсиллю, як моральної духовної сили, що сміливо горами двигає, що всяке зло перемагає. Вживали весь час керівники старої церкви різних заходів до боротьби зі злом, до того, щоб хоч деякі гори порушити, — як безумовно вживали заходів апостоли, щоб вигнати біса з хлопця, — але виявляли тільки своє безсильство: гори росли, зло ширилось і зовнішня величність церкви тільки ще більш підчеркувала її неміч віри, її невірство.
Через що це так? Перш за все безумовно через те, що невірство панувало в головних керівниках російської царської церкви, що не було в них віри в себе навіть на зернятко гірчиці, тієї віри в єднання своїх сил з силою Христовою, яка горами двигає. Вони пильнували єднання з царем, з його урядом, з такими ж, як вони самі, земними кволими силами, а про єднання з Христом, єдиним всемогутнім переможцем зла, вони не дбали. Була в них видимість молитви та посту, але того небесного духовного вогню, який би відганяв всякий рід зла, того зернятка гірчиці, що віттям своїм зростало б до неба, в них не було. Тому й зло їх не боялось, а ще ними опановувало, і вороги Христа ще не скоро припинять ті знущання, які викликало безсильство, кволість, хитливість та нікчемність в боротьбі зі злом керівників старої російської церкви.
А між тим ці керівники вважають себе преємниками апостолів і навіть благодатними, цебто з’єднаними своїм життям з всемогутньою силою Христовою. — Покажіть же благодать свою від діл своїх! Які ви гори порушили, яке зло перемогли? — Отже, коли ці єпископи старої російської церкви є переємниками апостолів, то тільки тих апостолів, які виявили своє безсильство в справі вигнання біса з хлопця, тих апостолів, до яких Христос за те, що вони зневажили Його ім’я своїм безсильством, сказав: «О, роде невірний і розпутний! Доки я буду з вами, доки терпітиму вас!» (Мат. 17, 17).
З цих кволих і безсилих переємників така ж сама благодать кволости та безсильства перейшла й на єпископів нової російської «обновленської-живої» церкви. Цю благодать власного безсильства і шукання зовнішньої підтримки вони досить виявили і в своїх поодиноких спробах вигнати бісів силою державною і на свому соборі, та про них правдиве слово Христове: «О, роде невірний і розпутний, доки Я буду з вами, доки терпітиму вас?»
Але для декого, навіть з наших бувших діячів, ця благодать кволости і безсильства о стільки приваблива, що вони найбільшим своїм достоїнством уважають цю стару благодать на собі. Це відомі «теж українці» Павло Погорілко та Теофил Булдовський, що були утворили автокефалію ч. 2, не приєднались до нас тільки через те, що залишились вірними старій російській благодаті кволости та безсильства. Але ця благодать, хоч духом квола, але розум має: Вона привела Павла Погорілка та Теофіла Булдовського до досить корисного висновку: з автокефальної ч. 2, перетворитись в «обновленську» ч. 2.
І от всі ці «благодатні» — і українці і неукраїнці — зібралися разом, щоб вигнати, як вони кажуть, біса з хлопця, цебто, щоб вигнати з нашої Української Церкви духа нової Христової благодати... Не тратьте, отці, сили, бо тільки докір від Христа здобудете: «О, роде невірний і розпутний! Доки буду з вами, доки терпітиму вас?» З своєю благодаттю ви тільки здатні ховатися під ті гори, що насувають на вас, а не двигати ними...
Браття! Ми, прихильники нової благодати, повинні двигати горами, перемагати всяке зло, а для цього свою благодать ми повинні уявляти собі не як золоту нитку, як твердить о. Павло Погорілко, що тільки духовенство на неї нанизується, а як ті безмежні простори єднання з Христом, які відчувались в первісній церкві, коли «у всій великій громаді вірних було одно серце і одна душа, і велика благодать Божа була на всіх їх» (Діян. 4, 32-33), коли всі вірні були живим камінням, самі будували з себе дім духовний (1 Петр. 2, 5).
От ця всецерковна благодать, і єдність одно з одним і з Христом, є те зернятко гірчиці в нашій Українській Церкві, яке, розростаючись, здвигне з нашого життя ті гори зла і лиха, яких не могли здолати представники старої благодати, що повісились на золотій нитці і лише цим пишались.
Всенародня віра і єдність у Христі, всенародня благодать — от та сила, яка все переможе по слову Христа щодо такої саме віри: «Хто вірує в мене, той теж творитиме діла, які Я творю і більші від цих творитиме» (Ів. 14, 12). — Амінь!
|