Христова Церква є Божа нива й Божа будівля(9-та Неділя по Тройці — 1 Кор. 3, 9–17)
«Хіба ви не знаєте, що ви є храм Божий і Дух Божий живе в вас? Коли ж хто зруйнує Божий храм, зруйнує того Бог». Ап. Павла так вразило поділення Коринтської церкви на окремі партії, — що не тільки розбивало єдину Христову церкву, а й руйнувало духом партійности кожного вірного, що в ньому Дух Божий живе, — що він і в сьогоднішньому читанні послання до Коринтян (1 Кор. 3, 9-18) вертається до цього ж питання. Але тут він значно поглиблює свої доводи проти партійности в церкві, бере їх з розуміння церкви, як Божої будівлі.
Бо хто власне будує церкву — чи Павло, чи Аполос, чи інший хто? Зовсім ні, каже апостол; ми є лише робітники в Бога, а ви — Божа нива, Божа будівля. Я засадив цю ниву, Аполос поливав, а зростив Бог. Тому ніщо тут і той, хто садить, і той, що поливає, а той, що зрощує, — Бог. Отже і Коринтська церква є нива Божа, власність Божа, праця Його піклування, і це великий злочин проти Бога привлащувати собі, рвати на шматки ниву Божу, а найгірший злочин є псувати, нівечити те, що на цій ниві росте. Бо нива Божа не стоїть марно, на ній з: матеріялу, що на ній є, будується величний будинок.
Нива Божа це є власне ввесь світ, і будинок на ньому має вічно будуватись. Підвалину для цієї будівлі поклав сам Бог — премудрий архітект на ввесь світ, поклав і вона має вічно лежати. Це є Ісус Христос, і іншої підвалини коло цієї, ніхто вже не може покласти. Цю, а не іншу підвалину я поклав, каже ап. Павло, й для Коринтської церкви, бо ця Божа будівля є Церква Христова.
Отже на єдиній підвалині — Христі — і церква повинна будуватись єдина, «тісно сполучена всякою ув’яззю, зміцнена дією в свою міру кожного члена, щоб і він в цьому сполученні набирав сили для збудовання самого себе в любові» (Єф. 4, 16). Отже цементом, що з’єднує всі частки церкви Божої, повинна бути любов; всяку ув’язь, для тіснішого сполучення окремих частин будівлі в дарах Духа святого, багато подає сам Бог, а Його працівники коло будівлі повинні дбати лише про те, щоб класти в цю будівлю якнайкращий, найцінніший матеріял.
І от ап. Павло образово малює перед нами самий процес цієї будівлі. Один працівник не жаліє своєї праці, глибоко вкопується в ниву Божу, здобуває в ній, що є найвартнішого для будівлі: золото, срібло, дороге каміння і це все кладе на підвалину — Христа, щоб будівля уявляла з себе найвеличнішу царську палату для Царя всесвіту. Інший не має в собі сили, чи охоти так тяжко працювати, обмежує себе легшою працею, бере в будівлю те, що зверху на ниві Божій росте: дерево, солому, очерет, аби будівля не припинялась.
Але Бог, премудрий архітект, має певний спосіб випробувати цінність будівлі: в певний день Він розводить в ній вогонь, і той день своє покаже, вогонь гарно розбере, яка в кого праця й чого вона варта: чи нагороди, коли вона і в вогні не згорить, чи вона була даремна, коли вона згорить, і бідний працівник замість нагороди буде почувати, ніби й сам він горить в вогні зі своєю працею. Тільки й дяки йому буде, що його самого не кинуть в вогонь.
Настане останній день спроби, коли закінчиться будівля церкви на землі, — це буде й останній день кінця світу. От тоді запалиться всесвітній вогонь, і все покаже: тоді залишиться тільки те дорогоцінне, що не горить — золото, срібло, дороге каміння, і ті, що з нього будували, одержать нагороду. А що тоді згорить дерево, солома, очерет, то покаже даремність праці тих, що з нього будували, хоч праця їх прийметься до уваги, принаймні для власного їх спасіння.
А що ж то є той матеріял, з якого вічно будується церква Христова, те золото, срібло, дороге каміння, дерево, солома, очерет? Та це ж є всі ми, браття, це є всі християни всього світу, всіх віків, що сполучаються в окремі церкви-громади, що в цьому сполученні мусять усі «доходити до з’єднання віри й пізнання Сина Божого, до чоловіка звершеного, до міри зросту сповнення Христового» (Єф. 4, 13).
Ап. Петро називає Христа «живим каменем від Бога вибраним», покладеним в основу церкви, а всіх християн закликає: «Ви самі, як живе каміння, будуйте з себе дім духовний, священство святе, щоб приносити духовні жертви Богові через Ісуса Христа» (1 Петра 2, 4-5). Отже найвартісніше діло в будівлі церкви Христової це є найкраще оброблення того матеріялу, з якого вона будується, цебто готування, виховання християн.
Кожний християнин мусить уявляти з себе ніби живий храм Божий на живому камені — Христі — збудований, він є малий світ, «мікрокосм», як кажуть вчені, — навіть вартісніший від світу, як каже Христос (Мат. 16, 26), є та мала нива Божа, в якій мусить бути й золото, і срібло, і дороге каміння; не без того, щоб не було в ній і дерева і соломи і очерету. І кожний християнин перш за все сам про себе мусить дбати і якнайкраще будувати своє життя у Христі, щоб якнайменше в ньому було поживи для вогню і якнайбільше того, що в огні не горить.
Кожен мусить пильнувати, щоб бути дорогоцінним храмом Божим, а не руйнувати, розкладати себе зайвою партійністю та суперечками, ростити в собі солому та очерет, що його вогнем зруйнує Бог. Не руйнуйте ж себе самі, закликає всіх апостол, бо ви є храм Божий і Дух Божий живе в вас.
Але коло церковної будівлі мусять завжди працювати й спеціяльні будівники, церквою ж, як живим камінням, обрані й поставлені на діло Божого будівництва. От і цих працівників апостол застерігає, щоб вони кріпко пильнували віри й життя кожного вірного, бо він є храм Божий, освячений всіма дарами Духа, і хто зруйнує цей храм пустими суперечками, що «ні нащо не потрібні, а лише на руїну тих, що слухають» (2 Тим. 2, 14), того зруйнує Бог, бо він робить злочинство, — в церковну будівлю кладе зіпсованого ним каменя.
Але ап. Павло тут більше звертається не до цих будівників, що в захопленні своїм розумом й не помічають того свого злочинства, що руйнують храми Божі — душі вірних, а вже до самих вірних, нагадує їм, що вони є храми Божі, оселя Духа Божого, освячені Його дарами. Отже вони повинні самі себе пильнувати, як Божі святощі, берегти себе, як каже апостол в іншім місці, від тих, що нездужають на змагання й суперечки, від яких бувають заздрощі, сварка, поговори, лукаві думки, пусті розмови людей попсованого розуму, що втратили правду і думають, що побожність існує для прибутку. (1 Тим. 6, 4-5). Пильнуйте ж самі себе, пише апостол Коринтянам, бо коли навіть Господь змилується над своїми недотепними працівниками, то вас уже напевне, як той сухий очерет і солому, пожере вогонь.
Браття! Як багато важливих думок викликає сьогоднішнє апостольське читання! Перш за все відносно себе ми повинні завжди пам’ятати, що ми є храми Божі, що Дух Божий живе в нас, що ми освячені дарами Духа, що ми входимо, як живе каміння в будівлю святої Божої церкви і повинні якнайпильніше берегти це своє найвище християнське достоїнство святістю й чистотою життя, щоб не бути нам відкинутими від церковної будівлі і спаленими в вогні спокус.
Щож то за вогонь, що ним Бог випробовує вартість кожного вірного, як члена церкви? Остаточно цей вогонь вибухне для іспиту всієї церкви й кожного її члена в кінці світа, але можна сказати, що все життя церкви проходить в вогні спокус. От тількищо піднялась вона перед очі світу, як спалахнув проти неї шалений вогонь гонінь. Багато християн в цьому вогні виявили себе, як очерет та солома, не витримали іспиту, але й безліч вірних остались тверді, непохитні, як золото та дороге каміння, здобули славу мучеників, ісповідників.
І після горінь, як багато щирих християн — справжніх Божих храмів, — самі себе випробовували вогнем різних подвигів, і так себе загартували, що стали як золото в будівлі церкви, що не боїться вогню. Але й зовнішня пожежа гонінь, гноблення, пригод, спокус, людської ворожнечі, ніколи не залишає в спокою церкви; в цьому вогні вона весь час будується на землі, і як часто там, де здається блищить золото та дороге каміння, в цьому вогні виявляється, що це просто солома та очерет.
Браття! От ми взялися за будівлю своєї Української Церкви. Який же матеріял дає для цієї будівлі наша нива українська? Наша Україна бідна на своє золото та дороге каміння, а дуже багата на дерево, солому, очерет, і тому не дивно, що коли почався в ній вогонь іспиту, — як багато він пожер уже нашої соломи та очерету! Чи залишиться ж, хоч трохи в ній каміння, що встоїть від цього вогню? А коли б такий вогонь спалахнув у нашій церкві, браття, чи залишилось би в ній, хоч трохи золота, чи срібла, чи зразу рухнула б вона уся, як хата з соломи та очерету?
Нехай же, хоч щире єднання, тісне братерство зміцнить нашу кволість, бо й прутики, коли вони тісно зв’язані, тоді трудно їх зламати.
Та Господь будує Церкву свою не тільки на землі, але й на небі, і та Церква вічна. З чого ж Він її будує? От із цього самого золота, срібла, дорогого каміння, що не згоріло в вогні земних пригод та спокус. От цю небесну церкву, цей небесний Єрусалим, бачив у видінні св. ап. Іван. Будівля Його, каже він, вся була з дорогого каміння, підвалини з різних перлів, а ввесь він був, навіть вулиці його, — чисте золото. І почув я голос: «Ось оселя Божа з людьми, і домуватиме з ними... і обітре всяку сльозу з очей їх, і смерти більше не буде» (Відкр. 21, 3-4).
А ап. Павло про цей небесний Єрусалим каже християнам: «Ви приступили до міста Бога живого — Єрусалиму небесного, до безлічі янголів, до громади і церкви перворідних, на небесах написаних, і до духів праведників звершених» (Євр. 12, 22).
Ми, православні християни, віримо в щире братерство і єднання церков земних з цією церквою небесною, й за молитви святих надіємось на милосердя Боже, що нашу кволість вони покриють золотом та сріблом своїх молитов і введуть нас із собою в оселі Божі. Ця наша віра і надія ґрунтується на найщирішому золоті християнства, — на християнській любові, що єднає Церкву земну з небесною в суцільний величний будинок, в якому наші старші брати — святі Божі — заступають і покривають нас немічних.
От тут ми ще мусимо пригадати протестантів усіх напрямків. Вони не хотять знати братерства з церквою небесною, не визнають святих і навіть Божої Матері, не вірять в їх молитви й заступництво за нас перед Богом. Чому? — Тому, що вони самі себе вважають за святих уже тут на землі, не почувають потреби в молитві і заступництві святих за себе перед Богом, і таким чином самі від себе закривають найглибше невичерпне джерело християнської любови — братерську любов святих.
Замість неї вони себе забавляють всякими розумованнями, і це теж робить їх християнами не по суті, а лише по видимості, як ми й передше казали: вони відірвались від центру Христової віри — від любови, а розтікаються по його поверхні, — всякими думками та суперечками показують себе «мудрими світу цього», «хваляться на людях», і це теж є риса не християнська, а поганська, проти якої сильно виступає ап. Павло, кажучи: «Хто між вами зве себе мудрим віку цього, нехай буде дурним, щоб бути премудрим, бо премудрість світу цього є дурощі у Бога».
До нас же православних, що вважаємо себе за дерево, солому та очерет в будівлі церкви, апостол каже, що любов Христова все віддає на наше спасіння. Все в ній, каже, тільки будьте однодумці, не діліться на Павлових, Кифиних, Аполосових, бо й Павло, й Петро й Аполос, і життя і смерть, і сучасне і майбутнє — все ваше, всі ви Христові (1 Кор. 3, 22-23), але й Христос є Божий, щоб був Бог все у всьому (1 Кор. 15, 28). — Амінь!
|