Бурі й хвилі життя, як засіб його очищення й піднесення(9-та Неділя по Тройці)
Св. Євангелія сьогодні, яку ми тільки що чули, каже, що Христос примусив учеників своїх сісти в човен та й плисти на той бік моря.
Для чого примусив? Може б ученикам далеко спокійніше і більш безпечно було б разом з народом пройти берегом, обійти море. Але Христос примусив їх плисти по морю. На що примусив?
Він же все знав: Він знав, що в цю ніч велика буря зірветься на морі, противні хвилі підіймуться, життя апостолів буде в великій небезпеці... Знав це Христос, і все ж примусив учеників сісти в човен і плисти самим через море, а сам залишився молитись.
Безумовно, Христос свідомо посилав апостолів на велику небезпеку, посилав на хвилі моря, на боротьбу за своє життя, щоб загартувати їх, підготовити до хвиль, до бурі другого безмежного більшого моря — моря житейського. Іменно для того і підготував Христос своїх учеників, щоб вони це житейське море самі схвилювали, самі підняли в ньому бурю, самі його від самого дна підняли, щоб в цій бурі, в цих хвилях і самим позбавитись життя, але разом з тим перетворити життя світу, в страхіттях і небезпеці цих хвиль відновити світ, влити в нього нові сили, нові можливості, нове життя...
Любі браття і сестри! Ми молимось завжди про те, щоб життя наше проходило в спокою, ми молимось за спокій на всьому світі... Спокій життя дійсно найбільше бажаний людям, хвилі життя найбільш жахливі, — але що б то за життя було, коли б воно все проходило в спокою, коли б один день цілком був подібний до другого? Чи було б про що згадати людині зі свого життя? Часто цілі роки в житті людини проходять спокійно, — а от на один мент трапляється в житті якась різка небезпека, якийсь жахливий вихід з колії спокійного життя, смерть подивиться в очі — і от цим ментом людина найбільше відживляється... Давно він минувся, але як згадаємо ми про це, загоряються очі наші, ми оживляємось, ми цим ментом живемо. Що сталося б із світом, коли б на ньому був усе спокій та спокій? Чи не запліснівся би він, чи не заріс би мохом, чи не застоявся б він, як та вічно спокійна стояча вода, що обертається в вонючу калюжу, заростає всякою нечистю?
Отже ми бажаємо спокою, боїмося бурі, але ця буря, ці хвилі є необхідні посеред спокою, щоб не дати світові захолонути, замертвіти в своїм спокою, щоб у цій бурі, в цих хвилях, перетворювалось, очищалось життя світу.
Наш український народ може найменше зазнав спокою в свому минулому; хвилі, буря життя, часто на нього набігали, часто покривали його, але й не давали йому змоги завмерти, заспокоїтись... І які менти життя нашого народу ми з найбільшим захопленням пригадуємо, які менти найбільш давали і дають натхнення нашим поетам, письменникам? Це безумовно менти найбільш титанічної боротьби нашого народу з хвилями житейського моря, боротьби за своє життя, за своє визволення, за своє перетворення...
Але скажете, любі мої, воно то безумовно потрібні в житті народів і бурі і хвилі і жах небезпеки, але ж в цих бурях, в цих хвилях, в цій небезпеці, скільки гине народу? Як часто в ті менти море житейське обертається в море крови — і страшенний жах огортає, коли подумаєш, що все це неминуче, що в цьому морі в часи бурі гинуть мільйони найкращих людей?
Так, це дійсно так! Коли хвилі звичайного моря загрожують великою небезпекою, то що казати про безмежно більш жахливі хвилі моря житейського?.. Але для християнина, для сильного духом, не повинно бути нічого жахливого там, де треба боротися з мертвим спокоєм світу за нове життя, за життя Христове. Християнин повинен вірити, що є рука, яка його підтримає в час небезпеки, є Той, що завжди стоїть поверх хвиль, що ніяка безодня, ніякі хвилі його не покриють. Це Христос, який в час небезпеки близький до нас, підбадьорює нас: «Заспокійтесь, це я, не бійтесь»... Христос і Сам постраждав і помер за життя світу, і своїм ученикам сказав: «Більше тої любові не може бути, як хто душу свою віддасть за друзів своїх» (Ів. 15, 13).
Любі брати і сестри! Нам трохи незрозумілим здається прохання Петра до Христа на морі: «Коли це Ти, Господи, дозволь мені прийти до Тебе по воді». Чого це Петрові захотілось вискочити з човна на хвилі та йти до Христа по воді? Та ж сидячи в човні, всетаки хоч маленька надія була, що човен не потоне, що на ньому ще можна якось визволитись з біди. Але ап. Петро добре розрахував собі, що човен кожен мент може потонути, а Христос, що прийшов по хвилях, що для нього не страшна ніяка безодня, Він уже безумовно ні в яких хвилях не потоне; що, коли він вхопиться за Христа, з Ним і на хвилях моря безмежно безпечніше, ніж в старому човні.
І Христос не заперечив йому, сказав «Іди!» Петро сміливо вискочив із човна в безодню, але до Христа ще не було близько, а тим часом хвилі, безодня, навели страх на нього і він став потопати й закричав: «Господи, спаси мене»! Христос сказав: «Маловіре, чого ти злякався!» Взяв його за руку і привів до човна, і враз стало тихо. Отже є рука, за яку ми повинні хвататись в часи небезпеки, — це рука Христа, — за нею не загинемо.
Любі браття і сестри! Нас, українців, вороги нашої церкви обвинувачують в тому, що ми порушили спокій в церкві, що то була вся церква єдина, неділима, всеросійська, а ми на щось порушили, звели бучу, хвилі, і це нібито з нашого боку порушення заповітів Христа, — єресь, розкол. — Ні, браття, навпаки, — це Христос примусив нас це зробити, як колись примусив апостолів плисти по хвилях моря. Бо хіба й російська церква не обросла за часи свого спокою мохом байдужности, суєвірства, хіба не загрожувала вона болотом свого застою затягнути н нас українців, хіба цей спокій життя не ставав що далі спокоєм домовини?
Отже, це Христос примусив нас порушити цей спокій, щоб відродити до життя і нашу церкву, а може й російську. Це Христос примусив нас зняти величезну бурю і хвилі, щоб в них відродилось наше церковне життя. І в цих хвилях ми не загинемо, браття, коли, як св. Петро, вискочивши з човна старої російської церкви, попрямуємо назустріч Христу, щоб вхопитись за Його всемогучу руку. Це іменно й робить наша св. Церква, — це вона, вискочивши на хвилі в безодню так розбурханого нового життя, що розбиває й топить старі човна, і сама йде і народ свій веде поверх цієї безодні, поверх цих хвиль, від спокою могили в той спокій життя і волі, до якого по цих хвилях, по цій безодні, веде нас Христос!
Тільки б не захиталась віра наша на цих хвилях і безодні. А це, на жаль, тепер часто трапляється. Ви читаєте сучасні часописи, і мабуть й ви зустрічали звичайну, на жаль, тепер річ, коли навіть священик пише: Я зрікаюсь священства, зрікаюсь віри; я, мовляв, помилявся і людей обдурював, і тепер все це кидаю і до світу безвір’я повертаюсь — Що це таке? — Це людина вискочила на хвилі моря, на безодню, і захиталась, злякалась, але замість того, щоб іти до Христа, вхопитись за Нього, вона не хоче вже тратити сили, пускається на дно. Сумна річ, — але пускається на дно одна людина, а виникають на поверхню моря і прямують до Христа цілі громади наші, як от церкви Америки й Канади. Так іде до Христа по хвилях моря ввесь наш народ.
Любі браття! В ці часи хвиль і небезпеки будем одностайно, не вагаючись, прямувати до Христа, і він нас підтримає та не дасть нам пропасти, не дасть потонути в безодні людській... Але й вітер не завжди лютує, не завжди збиває жахливі хвилі на морі, бо й хвилі в житті, коли вони над міру розгуляються, не менше шкідливі, як і довгий спокій... Скаже Христос слово Своє, і вітер затихне, настане заспокоєння. От цей спокій після бурі, який він радісний буде для тих, хто не злякався моря житейського, хто його переміг за підтримкою Христа. Хто переможе, каже Христос, тому я дам сісти зі Мною на престолі Моїм, як і Я переміг і сів з Отцем Моїм на престолі Його (Відкр. 3, 21). — Амінь!
|