Проти партійності в Церкві й на захист єднання і Хреста Христового(8-ма Нед. по Тройці, І Кор. І, 10–18)
Сьогодні ми чули, браття, читання з Послання ап. Павла до Коринтян (І Кор. І, 10-18). Коринт — це було велике грецьке місто коло моря, і тому славилось своїм багатством і торгівлею. Подорожуючи з благовістям євангелії по Греції, ап. Павло прибув до Коринту коло 52 р. по P. X., прожив у ньому років зо два, і заснував велику гарну церкву-громаду, що вславилась і своїми матеріяльними достатками і своїми духовними дарами. І по відході з Коринту апостол тримав міцний зв’язок з Коринтською церквою, одержував про її стан і словесні і листовні відомості, і з приводу них написав до Коринтян І-ше Послання, в якому звертає увагу на деякі хиби в Коринтській церкві, дає відповіді на запитання й поради, щодо церковного життя.
Перша негативна риса, на яку звертає увагу Коринтян ап. Павло, це були якісь зайві партійні поділення, якісь непотрібні змагання, про що донесли йому діти, чи слуги поважної коринтянки Хлої. Коринтська церква поділилась на кілька угруповань: одні звали себе «Павловими», другі «Кифиними», цебто Петровими, інші «Аполосовими», а інші «Христовими». Ці поділи були зовсім зайві, не мали ніяких важних підстав і мабуть дальше словесних змагань не йшли, бо апостоли Павло, Петро, Аполос проповідували ту ж саму Христову віру, і самі зовсім не ділились, і своїм послідовникам не давали до цього підстав.
Це був відбиток на коритській церкві поганського грецького життя й історичної вдачі греків, що були великі любителі до всяких змагань, диспутів, суперечок. І св. Лука в Діяннях апостолів зазначає, що греки ні про що інше не дбали, як говорити або слухати щось нове (17, 21). На міських площах у них завжди прилюдно виступали зі своєю наукою філософи різних напрямків, збирали навколо себе народ, вели прилюдні диспути. Звичайно й народ ділився на окремі гуртки, що звали себе ім’ям філософа, що їм найбільше прийшов до вподоби.
От цю звичку перенесли коритські християни і в свою церкву, й тут завели зайві дискусії, змагання та партії на зразок філософських гуртків. Очевидно вони були не від того, щоб і Христову віру вважати премудрою філософською школою, і на ґрунті її забавлятися у всяких партіях та суперечках. Ап. Павло благає коринтських християн іменем Господа Ісуса Христа, щоб таких зайвих суперечок у них не було, щоб усі й говорили одно, й думок були одних, щоб усі одним духом дихали. Християнська церква не є міська площа для всяких угруповань, не є арена для змагань та зайвих балачок. Про це апостол усіх навчав і свому учневі Тимофею писав: «Нагадуй і свідкуй перед Господом, щоб не заводили суперечок, бо це ні нащо не потрібне, а тільки на руїну тих, що слухають» (2 Тим. 2, 14).
Чому ж саме коринтська церква поділилась на такі гуртки — Павлових, Петрових, Аполосових, Христових? В чому саме полягали змагання, суперечки між ними? На це питання трудно тепер дати відповідь, бо це були не серйозні розходження у вірі, а лише переймання поганської звички ділитись на партії школи, і обмежувались лише словесними дискусіями та відзначенням особливою пошаною своїх патронів і накиданням тіни на противних, але підстави для цих поділень досить ясні.
Ап. Павло сам заснував коринтську церкву, років два в ній благовістив, і, цілком природно, придбав собі багато прихильників, що утворили партію його імени. Ап. Петро в Коринті не був, але його ім’я відоме було всім церквам, як близького ученика Христового, «апостола обрізаних» — євреїв (Гал. 2. 8), що з пошаною ставився до закону Мойсеєвого, тоді як Павло одверто виступав проти його виконання. З подібних міркувань коринтські християни з євреїв могли виділитися в окремий гурток і взяти собі за патрона ап. Петра, власне його єврейське ім’я «Кифа» (Ів. 1, 42).
Аполос був учений Александрійський єврей, прийняв Христову віру від учеників Павлових Акили і Прискили в Ефесі (Діян. 18, 35), і після Павла деякий час жив і благовістив в Коринті. Він цілком тримався Павлового благовістя, як свідчив про нього й сам Павло: «Я насадив, Аполос поливав» (1 Кор. 3, б). Але він був великий красномовець, робив велике враження на народ, і під його іменем склалась окрема партія з прихильників його вчености й красномовства.
Нарешті партія «Христових» — це була мабуть опозиція першим трьом, що замість найвищого навчителя Христа, ставили на чолі церкви Його учеників. Але й вони не ставили себе вище партійности, і може їх мав на увазі ап. Павло, коли далі писав проти тих, що зловживали волею Христовою, казали: «Все мені можна» (1 Кор. 6, 12). Ап. Павло палко виступив проти цього зайвого поділення в церкві, яка є єдиний суцільний орґанізм, одно тіло на чолі з головою Христом. «Хіба поділявся Христос?» — питає він мабуть проти партії Христових, що самого Христа поставили на чолі своєї партії, як наче Христос не є голова всієї церкви, всіх уґрупувань церковних. «Всі ви Христові», каже апостол (3, 23), але не можна християнам ділити Христа, робити Його головою окремої партії.
Особливо вразило ап. Павла те, що й він у коринтській церкві опинився на чолі окремої партії. «Хіба Павла розп’ято за вас? Або в ім’я Павлове ви охрестились?» — питає він партію Павлових; і в цьому питанні міститься вже таке ж саме питання й про Петра й Аполоса. Всі вони є лише свідки страждань і воскресіння Христового і благовіствують про хрещення в ім’я Ісуса Христа.
Але ап. Павло вживає інших доказів, що він не хрестив у своє ім’я — більше очевидно переконуючих для церкви. Він каже: «Сам же я власне нікого не хрестив, крім Криспа (голови єврейської синагоги — Діян. 18, 8), та Ґая, (що в нього жив — Рим. 16, 23), та ще родини Степанової» (1 Кор. 16, 17), і додає, що це ж і не його справа була хрестити; головний його обов’язок, як і інших апостолів — благовістя.
Це апостольське визнання наводить нас на цікаві думки. Ап. Павло два роки жив у Коринті, привів до церкви може не одну тисячу людей. Хто ж їх хрестив? Коли хтось інший з доручення апостола, то хіба він не міг хрестити в ім’я Павлове? Ясно, що своїх членів хрестила прилюдно сама церква руками свого пресвитеріяту, коли форма хрещення була відома всій церкві. Коли ж так провадилось хрещення, то це тим більше можна сказати про інші тайни, як Євхаристія, покладення рук для зведення св. Духа (миропомазання), для наставлення членів клиру (священство). їх теж прилюдно робила сама церква руками свого пресвитеріяту (1 Тим. 4, 14). Апостоли могли брати участь в цих діях лише, як почесні гості, за проханням церкви.
Але й благовістя своє, як каже ап. Павло, апостоли провадили «не в премудрости слова, а щоб не марнувався хрест Христовий», цебто, головним завданням свого благовістя покладали не слово премудрої науки Христової, а факт Його страждань, смерти і воскресіння. Очевидно, коринтські християни, як справжні греки, більше нахилялись до того, щоб дивитись на науку Христову, як на мудрість філософську, суть Христову покладали в навчительстві й на самого Христа дивились більше, як на премудрого навчителя, і з такого погляду виникали їхні партії й суперечки, а саму суть Христову — хрест Христовий, Його страждання, смерть, перед якими мусять замовкнути всякі людські змагання, вони вважали вже за щось не так важливе, другорядне.
Проти цього апостол підносить своє величне слово про хрест Христовий, що касує всяку людську премудрість, що тільки через хрест Христос став для нас «премудрістю від Бога, праведністю і освяченням і викупленням» (1, 30). Тому й відносно себе і коринтян апостол каже, що замість усякої людської премудрости, він хотів би лише одно знати: «Ісуса Христа на хресті розп’ятого» (2, 2).
Браття! Партійність, шукання якоїсь різниці в думках, словах, захоплення своєю лише мудрістю, — яка це сумна хиба у всякій громаді. А в церкві Христовій, яка мусить уявляти з себе єдиний тісно сполучений орґанізм з єдиним головою Христом, — річ надто шкідлива, що руйнує і церкву і тих, що цю руїну роблять. На доказ цього пригадуємо лише один мент уже з новіших часів життя церкви Христової. Як до Христа темрява поганства, так в середні віки густий туман папського панування тяжко гнітив людей.
Але от з 14-го віку народи почали боротьбу за визволення, залунав великий заклик до відновлення церкви за зразком апостольських часів. Здається світ Христовий був готовий розігнати римо-католицьку темряву. Але що ж сталося? — Визволившись з під гніту папського нові християни замість того, щоб одностайно взятись за справжнє відновлення апостольської церкви, почали зараз ділитись на окремі партії по іменнях своїх провідників: Лютерани, Кальвіністи, Меноніти, Євангелики (коринтські «Христові») та багато інших. Між собою вони завели запеклу боротьбу за різницю в думках, словах, розумінні, зайві змагання, що руйнували церкву й їх самих.
Але всі ці нові християни, як і давні коринтські гуртки, вони на Христову віру дивились, як на премудрість слова, як на філософську моральну систему, а саму суть християнства — викупну вагу страждань Христових, таємне єднання з Христом в Його стражданнях під прапором хреста, марнували. От чому християнство всіх протестантів є християнство поверховне, християнство периферії, без осередку, без суті, християнство видимости, без душі. Відірвавшись від центру, від кореня Христової віри, протестанство розбіглось, так би мовити, по периферії, розбилось на багато гуртків; відірвавшись, як листя від дерева, воно закрутилось в безмежному вихрі думок, слів, розумінь, допустившись навіть до невизнання Христа, як Бога, звівши все християнство до кількох моральних сентенцій.
Так повинні ми дивитись на протестанство з усіма його розгалуженнями, — на цих лютеран, кальвіністів, методистів, євангеликів та інших. Це є християни лише по назві, християни, що мають лише моральні розуміння християнства, але без суті християнства, без смерти з Христом, християнство «в премудрості слова, а не в явлінні сили і духа» (2, 4).
Страждання Христові апостол не даремне називає хрестом Христовим, а саме своє благовістя зве словом про хрест, і цей хрест він розуміє, як ясну, видиму ознаку, символ християнства, як Божу силу. Всі протестанти відкидають хрест, як Божу силу, як символ нашого спасіння. Протестанство це є християнство без його зовнішнього символа, християнство без хреста. Змарнувавши хрест Христовий, протестанти й доходять до великого приниження хреста, рівняють його з шибеницею, кажучи: Хіба можна шанувати шибеницю, що на ній повісили нашого батька? — Тут уже вони ясно порівнюють себе з тими, що їх ап. Павло називає «загибаючими», що для них хрест є дурощі (1, 18). Отже зневажаючи хрест протестанти всіх партій прямують до загибелі.
Для нас же, браття, православних, дітей справжньої апостольської церкви, нехай хрест Христовий буде Божою силою і Божою премудрістю (1, 24), символом єднання всіх вірних у Христі. — Амінь!
|