Митр. Василь Липківський.
Проповіді

Проти наклепів, ніби Українська Автокефальна Церква прямує до унії
(8-ма Неділя по Тройці)

Чудо насичення 5000 людей 5-ма хлібами, про яке тільки що причитали ми з св. Євангелії, Господь наш Ісус Христос створив тоді, коли мусів відійти в пустиню, бо Його шукав цар Ірод, щоб вбити після того, як убив св. Івана Хрестителя. Але народ не пристав до Ірода, а пішов за Христом в пустиню і там одержав від Нього задоволення і духовне і тілесне: наперед наситився Його божественною наукою, а потім за свою вірність і щирість сподобився чудесного насичення 5-ма хлібами.

Любі брати і сестри! Щось подібного до цього насичення народу в пустині трапилось і з нашим українським народом в історії його духовного життя. Ви, безумовно, чули, що вороги нашої церкви між іншими наклепами на нас, ширять чутки, ніби ми ведемо наш народ до унії. З другого боку й уніятське духівництво, як є чутки, підманює народ наш до себе. Пора вже нам і в цьому бути свідомими, пора нам знати, що то таке є уіня, й чи потрібна вона нам.

Звідкіля взялась унія? — Відомо, що до московського поневолення наш народ був у підданстві польському королеві, що був католицької віри, визнавав римського папу. Літ 300 тому назад польським королем був Жигмонт III, запеклий католик, пахолок католицьких ксьондзів-єзуїтів. Він був дійсним Іродом для нашого народу і його православної церкви, і заходився народ наш підбити під владу Римського папи, а церкву православну загнати в пустиню, знищити.

В нього знайшлися й помічники в цій темній справі — українські ж таки православні єпископи: Кирило Терлецький і Іпатій Потій, які, як ті Юди, за ласку польського короля, за ґрунти та гроші погодились зрадити православну українську церкву, продати свій рідний народ у римську і польську неволю. От вони з доручення короля Жигмонта тайно від свого народу поїхали до Риму, до папи, увійшли з ним в згоду, що будуть підлягати йому, перейшли самі на католицтво і православну українську церкву обіцяли приєднати до римо-католицької. Але, щоб ця зміна віри не так була прикра народові, вони радили папі залишити для українців православну відправу Богослужень на слов’янській мові і православний обряд взагалі, а тільки вже рахувати його — римського папу — головою української церкви.

Римський папа на це погодився і це прикрите римське папство української церкви стало зватись «унія», цебто єдність з римською церквою. Коли про це зрадники-єпископи розповіли Жигмонтові, він став до себе пригортати інших українських єпископів і майже всі до нього прихилились, навіть сам митрополит Київський — Михайло Рогоза. Жигмонт і його попередники різними привілеями привернули також до себе на католицтво, за допомогою єзуїтів, багато українського православного панства-шляхетства.

Після цього Жигмонт в 1596 році скликав в м. Бересті собор; на цьому соборі вже прилюдно проголошено було унію з Римом, цебто приєднання української церкви до католицької, до римського папи. До цієї унії пристали майже всі тодішні українські єпископи, дехто з нижчого духовенства і панства.

Але народ в цьому побачив велику зраду своїй вірі і своїй нації, і цього собору з єпископів не визнав, а представники з народу на цьому соборі тоді ж в Бересті скликали свій собор, за допомогою представника від царгородського патріярха, і декого з панства, як князь Константан Острожський, і вирішили захищати свою православну віру, свій народ і до унії не приставати.

З боку польського уряду пішли тоді страшенні утиски на православну церкву і український народ; українська церква скоро залишилась зовсім без єпископів, до унії попереходили всі, хто шукав спокою від переслідувань, а зрадники єпископи-українські, що перейшли на унію, з страшенною запеклістю стали переслідувати своїх же бувших парафіян, з польськими жовнірами, з буйною католицькою молоддю вони ходили по містах і селах відбирали собі або замикали православні церкви і монастирі з їх майном, били й нівечили православних.

З осібна диявольську жорстокість до православних виявив уніятський єпископ Йосафат Кунцевич, який так своїми знущаннями роздратував православних, що вони не витримали і його вбили, але за це страшенні муки прийняли. Цей мучитель українського православного народу Йосафат Кунцевич і досі в уніятів вважається головним святим уніятської української церкви. Православну церкву тоді дійсно загнано було в пустиню: вона позбавлена була своїх єпископів, духовенства, панства, всіх своїх дібр, храмів...

Для кого потрібна була тоді ця загибельна унія? Вона потрібна була для тих єпископів і духовенства, які за зраду своїй церкві і свому народові одержували польську ласку, маєтки та посади. Вона була потрібна тому панству українському, яке перейшовши до католицтва здобувало собі право на різні посади в польській державі. Вона потрібна була нарешті польському урядові, що саме тепер заходився зробити український народ своїми кріпаками. А для українського народу унія була тими кайданами, в які наш народ хотіли ляхи закувати, тим мотузком, на якому хотіли наш народ повісити...

Але народ наш остався вірний своїй православній вірі, не дав себе закувати, він повстав проти унії й кріпацтва. Вільні сини нашого народу стали тікати в пусті, безмежні тоді степи понад Дніпром, стали гуртуватись в козацьке братство, щоб збройною силою захищати свою віру і свою волю від польського кріпацтва. А той народ, що залишився по селах і містах, став утворювати свої православні братства, які своєю єдністю, щирістю і освітою боролись проти унії.

І ХристосСпаситель наш був тоді не з тими Іродами та Юдами, що заводили унію та рабство в нашому народі, а був з тим народом, що мусів тікати в пустиню і чудесно його задовольнив. Козаки під проводом гетьмана Петра Сагайдачного прийшли до Київа, привели з собою Єрусалимського патріярха Теофана, який в 1620 році висвятив для української православної церкви митрополита Йова Борецького і п’ять єпископів, і так відновилось вище духовенство в українській церкві.

Разом з тим брацтва православні в боротьбі з унією здобували собі велику освіту, ширили школи, книги. В самому Київі заснувалось Богоявленське братство, при якому відчинено вищу школу, що з успіхом перемагала унію та католицтво. В спустошеній унією православній Україні Господь тоді намножив стільки духовного хліба, що його не тільки вистачило українському народові, а крихтами поживилась і Москва. Господь о стільки тоді задовольнив наш нарід, що він за часів гетьмана Хмельницького цілком визволився з-під польської влади, а разом з тим зовсім касував ненависну унію.

В 1649 р. Хмельницький писав: «Насамперед треба, аби була знищена неволя, яку терпить народ наш у вірі своїй старинній через унію, цебто, щоб весь народ наш знову був одного старовинного грецького закону..., як давно бувало, бо тільки тоді можна буде жити в добрій згоді не мучачи через унію братії своєї, людей християнських» Іст. Грушевсь. VIII. 153).

Це був погляд всього нашого народу на унію, і безумовно він би її цілком знищив, коли б залишився вільним. Але от з під польської неволі українська церква скоро підпала під неволю московську. І от уже з боку православної Москви пішло переслідування і нищення всього українського. Тікаючи від Риму з його папою, українська церква опинилась під Москвою з її патріярхом і синодом, які ще більш намагались наш народ і його церкву обрусити, ніж польський уряд ополячити. От чому в добу цеї московської церковної неволі навіть унія — сумно сказати — стала в деякій мірі охороною наших старовинних обрядів і звичаїв, о скільки папа римський давав їм більшу волю, ніж синод петербурський, і це давало унії деяке виправдання її існування.

Правда, в межах російської держави унію було знищено нагайками донських козаків, і бувших уніятів прилучено було до російської церкви, але в межах бувшої Австрії наш український народ, т. зв. Галичане, залишився при унії, і там іменно в Галичині уніятство стало обороною українського національного життя і культури, і українського обряду, співів, звичаїв. Це був маленький промінь світла в темряві нашого поневолення, штучно безумовно утворений політикою Риму, щоб нас з російської темряви і неволі вабити до себе. Не для народу українського це робилось, але лише для звеличення папи римського. Тепер це виявилось надзвичайно ясно.

Тепер, коли у нас на Україні відродилась свою вільна церква, коли наш народ вільно будує своє церковне і народне життя, згідно з потребами свого духа, і повним світлом рідного життя приваблює до себе і Українців, що спасали свою окремішність в щелині унії — тепер римський папа отверто повернув унію в мотузок, на якому хоче повісити український народ Галичини і інших країв, що перебуває в унії, зовсім його окатоличити й спольщити.

З закордону надійшли певні відомости, що римський папа знову віддав унію в повну підлеглість польському урядові: в уніятські єпископи будуть призначатися особи лише з обрання польської влади, а в уніятські священики лише з обрання польських панів-дідичів. Кого будуть обирати ці вороги українського народу? Безумовно тільки своїх вірних пахолків, які будуть з уніятської церкви робити польську політичну організацію, а з себе польських політичних агентів для ополячення нашого нещасного народу.

Разом з тим римський папа, через уніятське духовенство, робить зараз рішучі кроки до повного повернення уніятів на римо-католицтво; тому зараз вперто вводиться в уніятів безшлюбне духовенство, як і в римо-католиків. В самому Римі заведено школу для виховання безшлюбного духовенства для уніятів, цілком пройнятого духом римського папства, і сам уніятський митрополит Андрій Шептицький, на якого так довго дивились, як на захисника української нації, тепер цілком передався до послуг Польщі і римського папи...

Кому ж тепер потрібна унія? Вона вже не потрібна навіть митр. А. Шептицькому і його прихильникам, що навипередки тікають до католицтва; вона вже не потрібна і польському урядові, який отверто її повертає на римо-католицтво, щоб нарід наш цілком ополячити; вона вже нікому не потрібна, як та висмоктана цитрина. А нашому вільному народові, що вже будує свою рідну церкву, незалежну ні від якого панування, ні церковного, ні державного, прихилятися до агентів польського панства, і католицького рабства, якими є уніятське духівництво — це явне безглуздя.

Любі брати і сестри, діти вільної Української Православної Автокефальної Церкви! Тільки обуренням та відразою відповідайте на спроби уніятських священиків-єзуїтів оплутати вашу церковну і народню волю різними хитрощами та оманою, і закинути на вашу шию загибельний мотузок унії. «У волі, що нею визволив вас Христос, стійте, і під ярмо неволі знов не піддавайтесь!» (Гал. 5, 1). — Амінь!