Власть прощати гріхи й накладати заборони та відлучення(6-та Неділя по Тройці)
В св. Євангелії про сцілення розслабленого, що її ми зараз чули, Христос Спаситель наш вперше виступає не тільки, як лікар тіл, як сцілитель хворіб тілесних, а й як лікар душ, що прощає гріхи людям, відновляє чистоту душі гришників, визволяє їх від вічної кари. І це іменно — прощення гріхів — Христос вважає найбільш важливим ділом служіння людям. Бо от, як принесли до Христа розслабленого для сцілення його тіла, то Христос перш за все сказав йому: прощаються тобі гріхи твої; перш за все звернув увагу не на тіло його розслаблене, а на душу його хвору на гріхи і зняв з нього ці гріхи.
Але фарисеї та книжники, що тут були, обурились за це на Христа, в них затаїлась думка: Це Він хулить Бога, бо хто може прощати гріхи, крім одного Бога? Христос зрозумів їх думки і сказав їм: нащо ви лукаве думаєте в серцях ваших? Що легше сказати розслабленому: прощаються тобі гріхи, чи сказати: встань, візьми твою постіль і йди?
І те, і те, однаково є чудо милости Божої — сцілення тіла від безнадійної хворости й очищення душі від гріхів. Отже Той, хто має владу сцілити душу людини, простити гріхи її, Він тим легше може сцілити тіло чоловіка, вернути йому здоров’я. Христос це зараз і зробив, сціливши словом розслабленого, але дав зрозуміти, що для людини далеко більшу вартість має прощення гріхів її, а сцілення тіла, це є лише доказ того, що Син Чоловічий має власть на землі прощати гріхи.
Браття! Що Христос робив на землі Своєю властю, те доручив церкві своїй робити в ім’я Його. Але в житті церковному є ще одна річ ще більш серйозна й відповідальна, ніж прощення гріхів людині, річ, яка найбільше належить тільки Богові, і той дійсно найбільше хулить Бога, хто своєю властію на цю річ відважується. Це є загроза християнинові вічною смертію, вічною загибіллю, — це є всякі заборони, відлучення, позбавлення сану, благодаті Божої, Причастя, позбавлення іменем Божим царства небесного і т. ін.
Любі браття і сестри! Коли ми прослідкуємо св. Євангелію з початку до кінця, ми побачимо, що Христос безліч народу сцілив від хворіб, але ні на одного не навів хворости,, багатьом грішникам простив гріхи, але ні на одного не наклав заборони, нікому не прибільшував гріхів, не послав до загибелі. «Тих, що дав Ти мені, Отче, казав Христос, відходячи до Отця Небесного, Я зберіг, і ніхто з них не загинув, тільки син погибельний, щоб справдилось писання» (Іоан 17, 12). І от в цьому саме й полягає найбільша духовна сила, найбільша власть Христа, що Він усім давав життя й нікого не відкидав до загибелі, всім прощав гріхи й ні на кого не накладав заборони.
Отже не в тому духовна сила і влада, щоб убивати, нищити, забороняти, а в тому, щоб життя давати. І коли загибають «сини погибельні» в Христовій церкві, то не з волі Христової, а тільки зі своєї вини, через свій власний злочин і непорозуміння. «Коли хто почує слова мої, каже Христос, та не повірить, Я не суджу його, бо я прийшов не судити світ, а спасти світ. Хто Мене цурається і слів Моїх не приймає, той має собі суддю: слово, що Я сказав, воно судитиме його в останній день». (Іоан 12, 47-48).
Коли ж навіть Христос не судить за гріхи на землі, а лише спасає світ від них, то для грішних людей яка це страшна і відповідальна річ, не тільки накидати гріхи людині, засуджувати до загибелі за гріх, а навіть і судити чужі гріхи. «Не судіть, щоб і вас не судили», каже Христос» (Мат. 7, 1). Своїм апостолам Христос дав власть відпускати, чи затримувати гріхи людям (Іоан. 20, 23), виховувати християнське сумління їх, вести їх по щаблях звершенства, але й їм не дав Він власти не тільки забороняти, посилати до пекла братів, а навіть констатувати їх відхід від братерства.
Хто ж має право назвати грішника грішником, відлучити його від свого братерства? На це Христос відповідає своїм апостолам так: «Коли грішить проти тебе брат твій, то піди і викажи йому вину його сам на сам. Коли послухає тебе, то ти придбав брата твого. Коли ж не послухає тебе, візьми з собою двох свідків або трьох. Коли ж і їх не послухає, то скажи церкві. А коли й церкви не послухає, то (тільки тоді) нехай стане він для тебе, як поганин і митар» (Мат. 18, 15-17).
Що ж то є Церква? — Церква це є християнське братерство людей, головою якого є Христос, а душею Св. Дух; Церква це є, як каже ап. Павло, тіло Христове, є повнота Того, хто сповняє все в усьому (Єф. 1, 23). Отже тільки церква, тільки все братерство в Христі, тільки повнота Того, Хто сповняє все в усьому, може константувати гріх брата свого, вилучити від себе негідного члена, заборонити йому іменем Христовим ознаки братерства, вважати його для свого братерства, як поганина і митаря.
От це повинна мати на увазі наша свята Українська Церква і свідомо ставитись до того, як поводяться з нею керівники старої Московської і сучасної обновленської церкви, та навіть і папи римські та патріярхи східні, і мабуть керівники й інших церков. Всі ці керівники здавна легковажно вдавались в найбільшу хулу на Христа, коли дозволяли собі, без згоди з своїми церквами, кидати на всі боки анатеми, позбавляти сану, накладати заборони, відлучення, іменем Божим позбавляти християнина вічного життя.
Але й цього мало. Ці керівники іменем Христовим намагаються позбавити вічного життя цілий побожний народ наш, коли проголошують, що наша церква їхнім присудом позбавлена Божої благодаті, що її молитви, таїнства, Служби Божі, це тільки гріх, що пан-отці її не священики, і що всі ми, за спробу визволитись від їхнього панування над нами, прямуємо просто до пекла...
Хто дав цим єпископам право на таке самовладне розпорядження нашою церквою? На якій підставі вони визнають себе єдиними вершителями всіх церковних справ, розпоряджаються Царством небесним, як своїм власним добром? Чому вони вимагають від нашої церкви цієї повноти Того, хто сповняє все в усьому — повної покірливости собі, і за всяку спробу церкви визволитися з під їхньої влади, кидають на неї анатеми, заборони, відлучення від царства небесного? Хто їм це право дав?
На це вони відповідають, що це право дав їм «благодатний канонічний устрій», що ніби йде з часів апостольських, який надає єпископам верховні права керування церквою й владу заборон, відлучення і т. ін. Але це є неправда і наклеп на апостольські часи, бо ми знаємо, що за життя апостолів не тільки єпископи, а й самі апостоли, не вважали себе в праві накладати заборони, відлучати від церкви без згоди самої церкви. Коли в Коринтській церкві з’явився чоловік, що його треба було відлучити, ап. Павло сам на це не відважується, а пише листа до Коринтської церкви: «Коли ви зберетесь (уся громада) і ім’я Господа Ісуса Христа і дух мій з вами, то силою Господа нашого Ісуса Христа відлучіть такого (віддайте сатані), щоб дух спас ся... Самі з себе вилучайте лукавого». (І Кор. 5, 4, 13). Коли ж цей відлучений покаявся, ап. Павло знов же не сам його прощає і приймає в церкву, а пише другого листа до Коринтян і просить церкву простити йому провину і наперед прилучується до волі церкви: «Кому ви (церква) простите, тому і я». (2 Кор. 2, 11).
Отже за часів благодатного апостольського устрою не єпископи і навіть не апостоли, а лише сама церква могла і відлучити від себе і назад прилучити до себе грішника. Щож відносно благодати Духа Святого, то хто міг позбавити її цілу церкву Христову, коли, як каже ап. Павло, ніхто не може навіть назвати Господом Ісуса, як тільки Духом Святим. (1 Кор. 12, 3).
За апостолів і деякий час після них не єпископи-пресвітери, а пророки й благовісники були найбільш благодатними особами в церкві. Не бувши самі особами ієрархічними, не маючи під своїм керуванням певної церкви, вони мали найбільший благодатний вплив на всі церкви, на обрання і поставлення в них осіб священства і навіть самих апостолів (Діян. 13, 1-3), на єднання церков, їх сполучення з Христом. Уже від них їхнє благодатне служіння, поступово в процесі розвитку й будування церкви, перейшло на єпископів, як старших представників своєї церкви, голов пресвітерства. Але самі пророки й благовісники — ці найблищі заступники апостолів — ніколи не керували справами церков, нікого не забороняли й не відлучали. Прийшовши в церкву Христову вони просвіщали, підносили її своїм надхненим благовістям, давали їй поради для життя, наставляли церкву тай йшли далі, залишаючи самій церкві повну волю керувати своїм житяям.
Отже самодержавний єпископський устрій церкви, що його єпископи видають за канонічний, насправді не є ні апостольський, ні благодатний. Це є наслідок державних, противних духу Христовому впливів на устрій церковного життя, від яких церква повинна визволитися. Зокрема всі найвищі владицтва в церкві — папські, патріярші, митрополичі — це є суто державні посади керівництва церквою, що не тільки не мають коріння в апостольському благодатному устрою церкви, а зовсім йому противорічать. А між тим саме ці зверхники церкви Христової найбільш самовладно панують над церквою і під свою владу підбили й самих єпископів з їхніми церквами, і не духом Божим, а духом світу цього, не церковними, а державними міркуваннями пройняті в керуванні церквою. Тому вони, як справжні царі та князі, і церкву Христову ведуть не до єднання, а до роз’єднання, не до спільного братерського життя, а до взаємної ворожости, відлучень, анатем і т. ін.
От чому я насмілююсь сказати, що всякі заборони, відлучення, анатеми папів, патріярхів, єпископів без згоди з церквою не мають у собі благодатної Христової сили. Коли в ті часи, як церква страждала від тяжких гонінь, не могла вільно збиратися для керування своїм життям, мусіла це керування скласти з себе на своїх єпископів, то коли церква стала вільною, затримання єпископами в своїх руках повної влади над церквою, і навіть значне посилення її утворенням папських, патріярших державних в церкві посад і надання їм найвищої, благодатної влади, — це вже був і великий злочин проти церкви Христа і Духа Святого, і від нього мусить очиститись церква.
Не в докір єпископському сану ми все це мусимо казати, а від щирої любови до справжнього апостольського церковного устрою і з такої ж поваги до єпископського служіння в церкві. Бо тільки тоді високо буде стояти і благодаттю Духа Святого багатіти єписькопське служіння в церкві, коли воно скине з себе державні привілеї владицтва, а залишиться лише в світлій одежі Христового служіння людям.
А Христос, браття, безліч хворих сцілив, але на нікого хворости не навів, безліч грішників простив, але нікого в гріх не ввів, усіх до себе пригортав, але нікого від себе не відлучав, не забороняв, і цим найкраще показав, що не в тому вся сила церковного служіння, щоб забороняти й відлучати, а в тому, щоб визволяти й життя давати.
Ми ж, браття, діти нашої святої Української Церкви, будемо дбати про якнайкраще й найтісніше своє братерське Христове життя за благодатним духовним керівництвом і наукою обраних нами духовних отців, щоб і нам Господь Бог дав утіху бачити в наших духовних отцях і єпископах промінь тієї благодаті, яку колись бачив народ у ділах Христа і «дивувався і славив Бога, що дав таку силу людям». — Амінь!
|