Рабство гріху і служіння Богові(Неділя 4-та по Тройці. — Рим. 6, 18–23)
В сьогоднішньому читанні св. ап. Павло вирішає основне питання християнської моралі, — як мусить християнин жити, як себе повинен розуміти.
В основі свого благовістя ап. Павло, як відомо, поклав віру в Христа. Ця віра цілком покриває собою і закон Мойсеїв і закон совісти: вона й оправдовує чоловіка, здобуває йому прощення гріхів; вона дає чоловікові й замирення з Богом і своєю совістю, дає йому радість і певність життя при всяких його пригодах, і освячує Духом Святим; вона ж нарешті приводить чоловіка в славу вічного життя з Христом.
І все це Христова віра дає людині дармо, не за діла її, а як дар Божий, як благодать. Апостол навіть надто підкреслює незалежність від заслуг чоловіка цієї благодати, коли каже навпаки, «де намножились гріхи, там тим більше виявилось благодати». (Рим. 5, 20). Але в зв’язку з таким необмеженим значенням Христової віри виникає дуже спокусливе питання: значить, хто має віру в Христа, той може вже вільно грішити і навіть намножити гріхи, щоб збільшувалась благодать?
Ап. Павло в найбільш рішучий спосіб відкидає цю думку і дає ясне й переконуюче розуміння справжньої християнської віри. Віра в Христа, пояснює ап. Павло, це не є лише зовнішнє, теоретичне, холодне визнання Христа і Його благодаті. Ні, справжня Христова віра це є цілковите перетворення людини, це є нове життя, зовсім відмінне від старого. Бо й Христос, коли для Бога є Він вблагальною жертвою за людей, то для людей Він є разом і «другий Адам», родоначальник нових людей. Як в Адамі всі люди підпали гріху і смерті, так у Христі всі звільнились від гріха і стали наслідниками вічного життя разом з Христом (Рим. 5, 17-21).
Але, щоб стати наслідником благодаті Христової, треба не тільки прийняти віру в Христа, а й народитися від Нього на нове життя. Про це й сам Христос сказав: «Хто не народився звише, не може побачити царства Божого» (Ів. 3, 3). От це нове народження є хрещення у Христа, яке не тільки звільняє чоловіка від гріха Адамового, а й покладає обов’язок на чоловіка стати мертвим для гріха, а живим для Бога, як і смерть Христова є неперехідна границя між старим гріховним життям без Христа і новим, в єднанні з воскресшим Христом.
В цьому розумінні апостол дуже глибоко з’ясовує тайну хрещення. «Всі, як каже він, що в Христа охрестились, в смерть Його охрестились». Отже ми ніби поховані з Ним через хрещення в Його смерть, щоб, як Христос воскрес із мертвих для слави Отця, так і ми, щоб новим життям жили.
В чому ж полягає це нове життя? А в тому, що «наш старий чоловік — цебто старе життя — розп’ятий з Христом, щоб знищено було все гріховне в тілі, щоб ми вже не були рабами гріха, бо хто вмер, той звільнився від гріха. Коли ж ми померли з Христом, то віруємо, що й житимемо з Ним, щоб як Він, коли помер, то раз помер для гріха, а коли живе, то живе для Бога, так і ви вважайте себе мертвими для гріха, а живими для Бога в Христі Ісусі Господі нашім» (Рим. 6, 3-11).
Таким чином, за ап. Павлом, кожний християнин повинен стати морально мертвим для гріха, а жити лише для Бога, чи, як каже він в іншім місці, повинен «скинути з себе давнього чоловіка що зотліває в хотіннях гріхових, і одягнутись в нового, створеного по Богу для праведности і святости» (Єф. 4, 22).
Отже в християнина не тільки не повинно бути думки про вільність грішити, чи навіть намножувати гріхи, щоб збільшувалась благодать, а навіть думка про гріхи повинна бути йому органічно чужа, як думка про те, що вже померло і з гробу не має повертатись. Життя християнина повинно бути вище над усякі земні принади, гріховні хотіння, цілком захоплене і повне вищим змістом благодаті, як нова посудина дорогим запашним миром.
«Коли ви воскресли, каже апостол, з Христом, то й прагніть до небесного, де Христос сидить по правиці Бога. Про небесне думайте, а не про земне, бо ви вмерли і життя ваше поховане з Христом у Богові» (Кол. 3, 1-3). Цілком пройнятий вірою в Христову благодать християнин у своєму житті не повинен спускатись лише на цю благодать, не повинен керуватись надією тільки на нагороду, ні страхом кари за своє життя, а повинен бути вищий за свої подібні міркування, вільний від них і пильнувати своєї святосте, як нової природи, в якій він народився від Христа.
В цьому розумінні царського шляху святости в житті християнина і ап. Іван свідчить, що Христос зробив нас царями і священиками Богові й Отцеві Своєму (Відкр. 1, 6). Але, як далеко ідеал людини, як царя і священика свого життя, стоїть від дійсносте, і чоловік на ділі завжди є чийсь раб! І найбільш могутній цар над людьми є гріх. Він царює в смертному тілі нашому (Рим. 6, 12), примушує чоловіка віддавати члени свої на знаряддя для неправди. Ап. Павло хотів би бачити християн царями свого життя. Він нераз закликає вірних до волі. «У волі оце, що нею визволив вас Христос, пише він до Галатів, стійте і під ярмо неволі знову не піддавайтесь» (Гал. 5, 1). «Де Дух Господній, там і воля» (2 Кор. 3, 17). Але людська неміч звична до рабства, примушує апостола і в закликові християн до нового святого життя оперувати словами «раб», «рабство». Отже ап. Павло в сьогоднішньому читанні висловлює подяку Богові за римських християн, що вони, бувши раніш рабами гріха, від щирого серця прийняли науку Христову, їй віддали себе і таким чином визволились з-під рабства гріху, зробились рабами праведности.
Але тут апостол передбачає уважне запитання християн: То хіба ж і добродійність є рабство? Адже Христос казав, що лише той, «хто чинить гріх, є раб гріха, а коли Син визволить вас, то справді вільні будете» (Ів. 8, 34). Як же звільнених від гріха звати рабами?
На це питання апостол відповідає, що він, лише пристосовуючись до людської немочі, що не може не бути в чийомусь рабстві, вживає слово «раб» і відносно праведности, вільности від гріховного життя. Без Христа люди так звикли віддавати себе в рабство тим, чи іншим панам навіть тоді, коли самі себе вважали найбільшими панами, що апостол і до римських християн каже: «Як ви колись віддавали члени тіла вашого в рабство нечистоті й беззаконню на недобрі вчинки, так тепер віддавайте себе в рабство праведности на діла святі».
Але чи можна бути рабами разом таких протилежних панів, як правда і неправда, рабство гріху і святості? Ні, ні в якім разі! Бо ще Христос сказав: «Ніхто не може двом панам служити, бо або одного держатиметься, а другого занедбає, або одного зненавидить, а другого полюбить; не можете служити Богові і мамоні» (Мат. 6, 24). Цю думку повторяє і ап. Павло, кажучи християнам: «Коли ви були рабами гріха, ви були вільні від праведности. Тепер же, визволившись від гріха, ви стали рабами Божими».
Отже, коли людська неміч не може уявити собі життя без пана, то християнам залишається одно: віддати все своє життя на служіння Богові, бо віддання себе гріху, це буде зрада Богові і Христовій благодаті, це буде рівне відходу від Христа, бо «неправедні Царства Божого не наслідять» (Кор. 6, 9).
Але почавши з’ясовувати святість християнського життя такими властивими немочі людській термінами як «раб», «рабство», ап. Павло мусів дотримувати цього рабського погляду і на святість життя, як служіння Богові. А раб звичайно дивиться на своє служіння тому, чи іншому панові лише з погляду тої користи, яку дає йому це служіння.
От чому ап. Павло мусів далі сказати і про користь рабства гріху, а служіння Богові. «Коли ви були рабами гріха, питає він римських християн, яку користь ви мали з цього? Ви придбали собі такі скарби, такими вчинками себе забрудили, що самі тепер їх соромитесь, а кінець їх — смерть. Тепер же, зробившись рабами Божими, ви здобуваєте собі найбільшу користь — святість, найвищий стан земного життя, а кінець її — життя вічне».
Отже гріх платить за рабство йому, свому рабові, смертю, а Бог за служіння Йому дарує християнинові життя вічне в Христі Ісусі, Господі нашім. Гріх платить, а Бог дарує. «Пекло, каже з цього приводу один дослідник, завжди дається по заслузі, а небо — ніколи. Пекло є Божа кара, а небо — Божий дар, ласка Божа, благодать».
Браття! Слабосильна, немічна людина так звикла на все дивитись з погляду рабства, користи, що сам Христос на своїх слухачів мусів впливати загрозами вічної кари й обіщаннями вічних нагород на небі, і після Нього нахилення людей до святости життя найзвичайніше робилось загрозою кари й обіщанням нагород; на це найбільше враження робила картина Страшного суду — історичний засіб нахилу до християнства (св. Володимир). Вороги Христової віри за це й докоряють християнству. Але царський шлях, справжній християнський шлях життя стоїть вище користи. Це святість ради святости, ради подібности до життя Христового. «Як святий є Христос, що вас покликав, так і ви святі будьте у всьому житті» каже ап. Петро (І Петр. 1, 15).
Браття! Якою ганьбою закидають тепер слово «раб» ті, що вважають себе тепер найбільшими панами. «Ми розбили кайдани всякого рабства і панства», галасують вони. «Ми не хочемо бути нічиїми рабами, навіть рабами Божими! Розірвем кайдани релігії». Так вони викрикують, але, мабуть, і самі бачать, а тим більше з боку видно, що ніхто не був в такому тяжкому рабстві, ніхто не бряжчав такими кайданами, як вони.
Єдиний шлях визволення від рабства у людей, це є рабство у Христа. «Ціною (Христовою смертю) ви викуплені, не робіться рабами людей», каже апостол християнам (І Кор. 7, 23). «Коли б я людям догоджав, я не був би рабом Христовим» (Гал. 1, 10). — Амінь!
|