Різні виявлення віри в Христа(4-та Неділя по Тройці)
Яке велике значення, браття, має для чоловіка віра в Христа! От, один сотник римський, як каже сьогоднішня євангелія, підійшов до Христа в Капернаумі тай каже Йому: «Господи, син мій тяжко захворів.» Коли ж Спаситель сказав йому: «Я зараз прийду та сцілю його», то цей сотник-поганин з великою вірою сказав: «Господи, я недостоїн, щоб Ти увійшов в мій дім. Скажи тільки слово і мій син одужає, бо коли мойому слову коряться всі, що під моїм начальством, то від одного Твойого слова мусить зникнути всяка хворість». Ця велика віра поганина в слово Христа Спасителя дуже здивувала Його, і Він сказав своїм ученикам: «Істинно, кажу вам, навіть між євреями Я не знаходив такої віри. Тому, кажу вам, багато прийде від сходу сонця і з заходу в царство небесне, а сини царства вигнані будуть геть». І сказав Ісус до сотника: «Іди, і як ти увірував, так нехай і буде тобі». І одужав син його в той же час.
Де ж узялася у поганського сотника така віра? Хто навчив його цій вірі? Навчила його безумовно його біда, що його стріла. Хіба б виявив римський старшина віру в Христа, хіба б навіть відчув в собі таку віру, коли б у нього було все гаразд, коли б не захворів тяжко його син? Але, от, коли трапилась з ним тяжка пригода, коли він побачив сина свого в смертельній небезпеці і кинувся за порятунком, якби врятувати сина від смерти, тепер в душі його з’явилась і віра в Христа, в Його могутню допомогу, тепер тільки він щиро зрозумів, що, коли він має силу приказувати своїм підвладним і вони його мусять слухати, хоч і сам він має над собою начальників, то тимбільше Христос, що вищого за Нього нема, Він має владу над життям людини, і досить тільки Його слова і хворість мусить відійти від його сина.
Але ж, в чому тут те велике достоїнство віри цього поганина, що Христос звернув на нього таку велику увагу, — сказав, що навіть між євреями такої віри не знайшов? Коли ми порівняємо віру цього поганина з вірою поганки хананеянки (Мт. 15, 22-28), яку теж тяжка біда привела до Христа, її дочка дуже біснувалась, яка теж велику віру виявила в Христа тим, що задовольнилась тільки Його словом, не вимагала, щоб Він до неї прийшов і цю віру теж похвалив Христос — то ми бачимо в вірі цих поган одну загальну рису, що найбільш приємна була для Христа. В цих пришельців зі сходу та з заходу віра в Христа перш за все викликала в їх душі не почуття власного достоїнства, а почуття своєї нікчемности перед Христом, і навіть перед «синами царства» — євреями, — почуття побожного остраху перед моральною величністю Христа. Це іменно ті почуття, які Христос поклав у основу віри в своїй першій заповіді блаженств: «Щасливі убогі духом, бо ваше є царство небесне».
Не таку виявляли віру в Христа і прихильність до Нього сина царства — євреї. От начальник синагоги Яір (Лук. 8, 41-56). Його ж біда привела до Христа, в нього дочка вмерла. Він, хоч виконав обряд чемносте, але всетаки прохав, щоб Він прийшов до нього в хату. І навіть, коли прийшов його слуга і сказав «Не турбуй Учителя, твоя дочка вже вмерла», начальник синагоги не звільнив Христа від завітання до його хати. І не стільки для нього, скільки для учеників Христос створив у його хаті чудо — повернув життя його дочці, не висловивши похвали його вірі.
От фарисей запрошує Христа до себе на обід (Лук. 7, 36-50). Він уже настільки неуважно прийняв Христа в своїй хаті, навіть не виконав Йому звичайних ознак чемносте, так що навіть сам Христос мусів догану зробити йому за його неввічливе поведення, як господаря. Євреї, а зокрема їх старші, коли звертались до Христа за допомогою, чи щоб виявити прихильність до Нього, вони виявляли це почуттям якоїсь самопевности, самозадоволення, ніби вони цим честь роблять Христу, що до Нього звертаються. Ці почуття Христос теж гарно характеризує в притчі про митаря і фарисея, яку він висловив відносно тих, які певні були в собі, що вони праведні і зневажали других (Лук. 18, 9). А підчас сцілення сотникового слуги дав певну оцінку цій самопевності «синів царства» і нікчемности пришельців зі сходу сонця і з заходу, коли сказав: «Багато прийдуть зі сходу сонця і з заходу і оселяться в царстві небеснім з Авраамом, Ісааком та Яковом — цими дідичами царства, — а сини царства — нащадки цих дідичів, будуть вигнані геть у темряву на двір, там буде їм плач і скрегіт зубів».
Любі брати і сестри! І в наші часи ми теж бачимо різні виявлення віри в Христа. Безумовно, вони теж найдуть собі певну оцінку в цих словах Христа. От чернець або пан-отець — впевнений слов’яніст-екзархіст, чи обновленець (все одно), — він може ледве письменний, та й то не по-нашому, навіть в св. Письмі ледве чи добре розбірається, не тільки в слові, а і в житті, звик краще мовчати, бо не має нічого доброго сказати, — а теж з великою самопевністю каже про себе: «Я є син царства, я благодатний, себто я з’єднаний з Христом, Христа маю в собі і Його Духа Святого». Він може й кланяється Христу в ноги, як той начальник синагоги, але думає, що цим обрядом чемности він оказує Христу всю належну «честь і поклоненіє», і цим так угоджає Христу, що більш йому вже нічого не треба.
А от уже справді «сини царства» — тихонівські, чи обновленські архипастирі та старші пастирі, — вони вже запрошують Христа в свою церкву, як в свою власну хату, бо в ній вони почувають себе певними і дійсними господарями. Але, чи дають вони Христу достойне привітання? Чи обмивають Його ноги водою чистою, чи мастять оливою Його голову? Вони лише для свого фарисейського очищення, а не для Господа, окропляють церкву, як свою хату святою водою після того, як в ній побувала й припадала до ніг Христа грішниця, на їх погляд, Українська церква-громада. Вони готові і самому Христу докоряти за те, що Він допускає до себе цю «грішницю», готові й Його разом з цією «грішницею» викинути з своєї хати, щоб не перешкоджав їхньому господарюванню. Отже і відносно цих сучасних «синів царства» оцінка Христова та ж сама, як і відносно сучасних Йому: Ці сини царства вигнані будуть в темряву на двір і там їм буде плач і скрегіт зубів.
Ми ж, браття українці, хоч і в своїй землі з діда-прадіда живемо, то сучасні «сини царства» теж вважають нас за пришельців зі сходу сонця, чи з заходу, хоч і самі з півночі до нас насунули. Часто від них і тепер можна чути: «Ґдє еті украінци набралісь, да єщо свою церков заводят?» Нас українців теж біда привела до Христа. Вже й в старі часи свого життя стільки наш народ мав тяжких пригод, що приводили його до Христа, і тільки віра в Христа спасала його. А в часи московського поневолення, як тяжко хворий був наш народ! Вже й мову в нього одняла тяжка неволя, вже лежав він на своїй землі, як хворий на постелі, покритий хмарами темряви та несвідомости, вже ледви жевріло в ньому його життя. І от знов він прийшов до Христа, прийшов не з самопевністю «синів царства», а з почуттям свого недостоїнства, пришельців зі сходу сонця, чи з заходу, прийшов і молився до Христа: Господи, скажи тільки слово і буду здоровий! Дай мені зібрати хоч крихти, що падають зі стола багачів...
І Христос Спаситель, видимо, і віру нашого народу прийняв, дав нам своє божественне слово на нашій рідній мові, закликав нас до життя через будівництво нашої рідної церкви. І от сціляється, оживає, визволяється наш нарід, що як мертве каміння лежав на своїй землі, як в пустині, і з нього Господь творить дітей Авраама (Мат. 3, 9). З Його великої ласки і ми приєднані до тих багатьох, що прийшли зі сходу сонця і з заходу, і оселяємось з Авраамом, Ісааком і Яковом у царстві небесному. Нехай же це буде з нами по Його божественному слову: «Щасливі убогі духом, бо ваше є царство небесне!» — Амінь!
|