Великі придбання Християнської віри(Третя Неділя по Тройці. Рим. 5, 1–10)
Як часто, браття, приходиться тепер чути таку розмову: На що властиво потрібна чоловікові віра в Христа? Аби чоловік був добрий, моральний, по правді жив, усім добро робив, то вже буде для Бога угодний. Чим добрі вчинки християнина кращі, ніж нехристиянина? Добродійність кожного Богові однаково приємна. Для чого ж тоді потрібна віра в Христа?
От на це питання головним чином і відповідає ап. Павло в посланні до Римлян. Уже на початку свого послання апостол ясно доказав, що хоч і між євреями і між греками є люди, що хотять жити по правді, роблять добрі вчинки, що заслуговують чести й пошани, але перед Богом усі люди грішні, всі однаково потребують оправдання. Чому?
Тому, що ні один чоловік не може, хоч би й як хотів, цілком догодити Богові. Цьому непереможною перешкодою є сама природа людська. Між ідеалом, чим повинен бути чоловік, і дійсністю, чим він в дійсности є, завжди є й буде жахливе розходження. І чим більше чоловік намагається досягнути свого ідеалу, чим чутливіша його совість, тим виразніше й болісніше він відчуває це розходження.
Як гарно і яскраво ап. Павло сам це висловив у свому Посланні! «Я знаю, ще не живе в мені, цебто в моїм тілі, добро. Бо бажання добра в мене є, а зробити добре не знаходжу в собі сили, бо доброго, чого хочу, не роблю, а чого не хочу, лихого, те роблю. Коли ж, чого не хочу, те роблю, то вже не я роблю, а гріх, що в мені живе. Отже знаходжу в собі такий закон, що коли хочу робити добре, то він мені підсуває лихе. У внутрішньому чоловікові я кохаюсь в законі Божому, та в моєму тілі бачу інший закон, що воює проти закону розуму мого і підневолює мене законові гріха, що в членах моїх. Ой, окаянний я чоловік! Хто мене визволить від тіла смерте цієї?» (Рим. 7, 18-24).
Хто із людей може сказати, що він вільний від цього безпорадного виклику ап. Павла? Коли і є такий, що не почуває в собі цієї жахливої боротьби двох законів — тіла і духа — той не є щирий, моральний чоловік, а самопевний фарисей, найдальший від ідеалу людського совершенства. Де ж вихід з цього тяжкого стану безнадійности й непереможної боротьби чоловіка з самим собою на шляху досягнення оправдання Бога. Сам чоловік цього виходу ні знайти, ні утворити не може. Цей вихід для всіх людей утворив сам Бог через віру в Ісуса Христа. От чому сам ап. Павло на свій безпорадний виклик відповідає: «Дякую Богові через Ісуса Христа, Господа нашого!»
Апостол писав своє Послання переважно до римських євреїв, а головна хворість євреїв, це була впевненість в своїй праведности. Вони «спочивали», заспокоювали свою совість на законі Мойсеєвому, були певні, що коли вони совісно виконують обрядові приписи Мойсеєвого закону, то вони вже нічого не потребують для своєї праведности перед Богом. Ап. Павло цю певність євреїв цілком розбиває і доводить їм, що сам патріярх їхній, Авраам здобув праведність у Бога зовсім не за діла закону Мойсеєвого, якого ще тоді й не було, а лише за віру в Боже обіщання. Повірив Авраам Богові і не полічено йому за праведність, сказано про нього в св. письмі. Отже, коли Авраам по тілу є батько євреїв, то по духу він є батько всіх, що вірують, і наш, що віруємо в Ісуса, Господа нашого, що Його Бог віддав на жертву за гріхи наші і Він воскрес на оправдання наше (Рим. 3, 24).
От у чому головна перевага віри в Христа Бога. В тому, що Христос Бог своєю смертю приніс перед Богом викуплення за гріхи всіх людей. Люди своїм життям у гріхах є невиплатні боржники перед Богом, що заслуговують вічної кари. Христос, як Бог, своєю смертю за людей цей борг виплатив, а воскресення Христове мусить запевнити нас у тому, що Бог цей викуп прийняв і віру в цю всесвітню викупну силу смерти Христової полічить нам за праведність.
Які ж придбання для душі людської, які добрі плоди цієї віри? От на це апостол відповідає в сьогоднішньому читанні: «Виправдавшись вірою, каже він, ми маємо мир з Богом через Господа нашого Ісуса Христа». Справді, для побожної людини, що може бути цінніше, як почувати в своїй совісті мир з Богом. Поки чоловік, якої б він не був високої моралі, почуває, що він не цілком вдоволяє Бога, що він все ж довжник перед Богом, хоч встає, але й падає перед Ним (Рим. 14, 1-4), доти миру з Богом, спокою совісти в нього не може бути. Коли ж чоловік повірив, що Христос своєю смертію всі його гріхи покрив, цілком його викупив, виправдав перед Богом, от тоді вже в його совісти настає повне заспокоєння, тоді вже й бувши грішником, він, єднаючись вірою з Христом, переймає на себе Його праведність і мир Божий, що, як каже апостол, є вищий від усякого розуму (Фил. 4, 7), оселяється в його душі. Для побожної людини це замирення з Богом є найбільші й найтаємніші святощі віри Христової.
От чому апостоли так часто звертались до вірних з вітанням миру, і ми в молитвах часто прохаємо миру з неба, а ап. Павло каже, що і Царство Боже є не що інше, як правда, мир і радість у Дусі Святім (Рим. 14, 17). Мир Божий, через віру в Христа, коли чоловік перестає вже почувати себе через свої гріхи ворожим Богові, «дитиною гніву Божого» (Єф. 2, 3), а робиться своїм для Бога (Єф. 2, 19), — цей мир Божий, якби вже відчиняє двері, дає чоловікові вільний приступ до всіх тих дарів Божих, до тієї благодаті, в якій, ми вірні, стоїмо.
Що це є благодать, це апостол докладно з’ясовує в інших своїх Посланнях. Так, в Посланні до Єфесян він каже: «Бог багатий на благодать і нас, мертвих провинами, оживив разом з Христом, (благодаттю ви спасені), і воскресив з Ним, і дав нам сидіти разом на небесах у Христі Ісусі, щоб виявити в майбутніх віках безмірне багатство благодаті своєї через ласку до нас у Христі Ісусі. Бо ви спасені благодаттю через віру, і це не за ваші заслуги, це Божий дар, не за діла, щоб ніхто не хвалився своїми ділами» (Єф. 2, 4-9). Отже конечна мета тієї благодаті, до якої ми одержимо приступ через віру в Христа, це є наше вславлення з Христом в майбутньому віці на небі, і надією на цю Божу славу ми вже можемо хвалитись, і це є похвальба не ділами своїми, а безмежною ласкою Божою до нас.
Але ця вічна слава на небі, це є справа не сучасного життя, а далекого, майбутнього, на досягнення цієї слави ми тільки повинні надіятись. Так віра в Христа збігається з надією на здійснення Його обіцянок. Але тут ап. Павло зустрівся з тою загальною вірою не тільки поган, а й євреїв, що Божа ласка на людей, якою Він їх обдаровує за вірність Йому, це є земний добробут.
Мойсей дуже яскраво й докладно висказує євреям про всі ті земні добра, якими Бог їх обдаровує за виконання закону і, навпаки, за порушення закону їх зустрінуть найтяжчі пригоди на землі. (Повт. Зак. 28, 1-30). І в поган була загальна думка, що земний добробут, це є ознака Божої ласки, і нею можна хвалитися, а смуток і біди життя, це ознака гніву Божого, і їх треба жахатися.
Христос і апостоли це ставлення до смутків земного життя зовсім змінили. «На світі тугу матимете, казав Христос апостолам, але будьте сміливі, бо Я переміг світ» (Ів. 16. 33). Великими муками треба нам увійти в Царство Боже, казали апостоли (Діян. 14. 22). Отже, коли для євреїв і поган туга, смуток в житті — це був жах, ознака Божого гніву, то ми, християни, повинні ще ними хвалитися, як засобом перемоги над світом, як шляхом до Царства Божого. Для християнина і всякий смуток, біда має ту користь, що робить терпіння. Правда, і у євреїв терпіння — це була велика чеснота, що зводила ласку Божу. Зразок терпіння — це Іов. Але ап. Павло не вдається до цього зразка, як це зробив ап. Яків (Як. 5. 11), бо Іов за терпіння одержав нагороду в цьому житті. Для ап. Павла наслідком терпіння мусить бути досвід, загартованість, непохитність, що не тільки не хитає, а ще більше мусить підносити нашу надію на одержання вічної слави за тимчасове знеславлення в цьому житті.
Але чи певна ж ця надія на майбутню славу на небі? Чи не осоромить вона нас? Ні, християнська надія не осоромляє. Під неї апостол підводить, як найнепохитнішу підставу — безмежну «любов Божу, що вилилась у серця наші Духом Святим даним нам». Ця любов виявилась у тому, що Христос, ще як ми були безнадійно хворі на гріхи, за нас помер. До такої любови чоловік нездатний — хто знає, чи й за праведника він віддав би життя, а хіба що за свого благодійника. Тому й надія на чоловіка звичайно не може бути певна. А Бог виявляє свою любов до нас тим, що Христос за нас помер, коли ми ще були грішними.
От така безмежна любов Божа не дає вже ніякого місця для сумнівів. «Він, що свого Сина не пожалів, а за нас усіх видав Його, каже апостол, невжеж з Ним і всього нам не подарується?» (Рим. 8, 31). І коли ми кров’ю Сина Божого виправдані і спасаємось від гніву Божого, коли смертію Христовою ми, бувши ворогами Божими, помирились з Ним, то тим більше помирившись ми спасемся Його життям, бо ж Він воскрес із мертвих і вічно жиє, і Його вічне життя є найбільша запорука і нашого вічного спасіння і слави в Бога на небі.
Отже Христова віра, поверх усякої моральности, дає безмірні придбання душі людській, дає оправдання, мир з Богом, радість життя, освячення Духом Святим, спасіння, і як конечну мету — вічну славу на небі.
Браття! В наш вік, вік матеріялізму, люди байдужі до духовних скарбів і навіть ворожі до них. Як часто тепер лунає крик: «Християнство обіцянкою щастя на небі запоморочує людність, стирає остроту боротьби за це життя». Але ми скажемо, що й це велика заслуга християнства, що воно цю зайву боротьбу вгамовує, а самі з усією увагою поставимось і до духовних скарбів Христової віри, бо все земне, видиме є тимчасове, а духовне невидиме є вічне. (2 Кор. 4. 18). — Амінь!
|