Вступ до проповідей з послань. Закон совісти і Христова віра(Рим. 2, 10–16. — 2-га Неділя по Тройці)
Браття! Христова Церква, членами якої ми є, зветься в Символі віри апостольською. І це правдиво. Христос є Голова Церкви, Божественний її Оснуватель. А оснував свою церкву Христос на підвалинах своїх апостолів (Єф. 2, 20). Апостоли є перші самовидці і свідки Христові, вони є перші благовісники світові про життя Христове на землі і Його науку. Все, що ми знаємо про життя Христове й Його науку, ми знаємо з благовістя апостолів і з їхніх писань. З писань апостольських ми найбільше знаємо й шануємо св. Євангелію — книгу про життя Христове на землі та Його науку. Але крім Євангелії св. апостоли залишили на науку християн і свої Послання, цебто листи до церков, чи окремих осіб, в різних питаннях Христової віри і християнського життя.
Безперечно, св. апостоли, як і їх Божественний Учитель, благовіствували словесно, безпосередньо вливали живу воду Христової науки в душу слухачів. Але, коли була велика потреба, а самі вони особисто не могли її задовольнити, то вони писали листи, послання на науку церкві. Особливо в писанні таких листів потрудився св. ап. Павло, що від нього залишилось 14 Послань.
В апостольських Посланнях теж міститься велике, невичерпне багатство християнської науки, найвищої і найчистішої, що її ми, християни, мусимо знати й по ній жити. Коли Христос у своїй Євангелії життя, ставить перед нами найвищі ідеали совершенства людей, то св. апостоли в своїх Посланнях навчають нас, як ми повинні цих ідеалів досягати, накреслюють, так сказати, шлях до здійснення цих ідеалів в умовах земного життя. Коли Христос заснував церкву, як Царство небесне на землі, то апостоли Христові дали їй певний напрям життя на землі, завели в ній певний лад, і все дальше життя церкви, які б тільки форми воно не приймало, мусить рахуватись з цим апостольським ладом, з апостольським переказом.
Слово Христове, Його життя, віра в Христа, це є непохитна основа, найглибший корінь життя церкви, а наука апостольська, їх переказ це є те віття, що з цього коріння росте, набирає сили і розвитку, і буде рости, поки живе й зростає церква. Отже наука Христова, це є небо, відкрите на землі (Ів. 1, 50), а наука апостольська, це є драбина, якою ми повинні сходити до цього неба, і висота цієї науки й чистота, пройнята духом богонадхненности, мусить бути для нас таким же світлом у темряві життя нашого земного, яким є і слово Євангелії. Отже для нашої християнської свідомости будемо далі спинятись увагою й на апостольських Посланнях в порядку читань їх на Службі Божій, а ви, святі апостоли, нам допомагайте!
Сьогодні, браття, ми чули читання з Послання св. ап. Павла до Римлян. Ап. Павло, як він сам каже, більше від усіх потрудився в благовісті Христовому (1 Кор. 24, 10), і в ті церкви, ним засновані, куди він не міг сам прибути, посилав Послання.
Рим, це була найславетніша всесвітня столиця поганства. Там зосереджувалось усе, що було найгіршого в поганстві, там же гуртувались і всі кращі досягнення людства, була там і велика єврейська громада. Отож, збираючись завітати до Риму, ап. Павло наперед посилає туди своє послання, в якому викладає найголовніші питання Христової віри і моралі.
От цим мешканцям всесвітньої столиці, — як гордим своєю праведністю євреям, так і пишним у своїх досягненнях поганам, — ап. Павло доводить конечну потребу в оправданні через віру в Христа. Цю потребу апостол доводить тим, що всі люди, хоч і мають в собі зародки добра, як євреї, так і погани, і заслуговують за це пошани, але всі ж вони й грішні перед Богом, і за гріхи свої заслуговують кари від Бога. Грішні і погани, не дивлячись на свою мудрість, так потуманіли, «що й славу нетлінного Бога обернули на подобу тлінного чоловіка, і птахів, і тварин і гаду» (Рим. 1, 22-23), а в моральному відношенні дійшли до самої крайньої розпусти. Не менше грішні і євреї, бо хоч вони «спочивають на законі і хваляться Богом», але життя провадять не краще від поган, і самий закон їхній лише ще наочніше виявляє їм їхню неправду.
Отже всім людям однаково загрожує день, коли Бог судитиме таємниці людські, а разом і неминуча кара за гріхи.
Та от в зв’язку із всесвітністю Божого суду перед апостолом стало питання: Чи буде ж Бог судити і як буде судити поган, коли вони не мають від Бога писаного закону? На це питання ап. Павло в сьогоднішньому читанні відповідає ясним і категоричним зазначенням всесвітности і вроджености всім людям внутрішного морального закону, закону совісти, теж Богом вкладеного в душу кожної людини. Він каже, що хоч погани не мають від Бога писаного закону, але всі вони мають закон внутрішній, вкладений в їх душу, мають совість. І от цей закон совісти так само, як і писаний закон, спонукує їх до певних вчинків, породжує в серцях їх думки, що або оправдують їх, або засуджують. Коли ж вони самі себе вже судять за свої вчинки, то тим більше судитиме Бог їхні таємниці і накладає на них відповідну кару, цебто, як далі він доводить, смерть. (Рим. 6. 21).
Отже ап. Павло висунув і ясно і категорично вирішив те питання про всесвітність і богодарованість в душі людини, в її совісті морального закону, питання, яке завжди цікавило й досі цікавить найбільших філософів, учених дослідників людської духовної природи. Запевне ми не беремо на увагу грубих матеріялістів, які відкидають усі духовні здібности людини — і мораль, і совість, і саму душу, а визнають лише фізичні механічні закони і в житті людства, бо вони ж, крім матерії нічого іншого й не визнають, і по їхній науці й сама людина, як і тварина, є лише випадковий витвір механічних законів матерії. Але найкращі люди й найвидатніші філософи і давніх часів, як от Сократ, Платон, Аристотель в Греції, Ціцерон, Сенека в Римі і новіші, побожно схиляються перед виявленням Бога в душі людини.
Найвидатніший філософ німецький Кант любив говорити: «Я нічого більш величного не знаю, як сонце на небі і моральний закон в душі людини — ці найбільші і найвищі Божі створіння». Відомо, що Кант саме на вроджености душі людини і всесвітности морального закону, ґрунтував і доказ існування Бога. Він найбільше поглиблявся своїми дослідами в природу людського розуму, в ньому шукав певних законів для досягнення знання всіх речей, що окружають людину. І от він зібрав всі, які були до нього наукові докази існування Бога, і на підставі досліджених ним законів теоретичного розуму, логічних виводів, мусів їх відкинути, як такі, що нічого переконуючого розумові не доводять. Людський розум не має в собі таких законів логіки, які б робили необхідним для нього існування Бога.
Але от, коли Кант перейшов до досліду законів життя людського, до практичного розуму, він побачив тут у душі людини моральний закон — совість. Цей закон є всесвітній, властивий кожній душі людини. Цей закон є вищий від людини, він владно примушує людину його виконувати, ніби каже людині: «ти повинен це зробити, значить, ти можеш.» Тому Кант і назвав його «категоричний імператив». Цей закон опановує все життя людини, не тільки контролює її вчинки, а і слова, і думки, і наміри. Нарешті цей закон, хоч є внутрішня властивість душі, але діє, як зовнішня сила, якій кориться людина. Коли ж є в душі людини такий закон, то значить мусить бути і той вищий від людини всесвітній законодавець, що вклав в душу людини цей закон, мусить бути Творець і Законодавець усього — Бог.
Отже кожна людина, виконуючи закон совісти або нехтуючи його, по суті кориться або противиться Богови.
Так слова ап. Павла про поган, що вони, не маючи закону, по природі законне чинять, що вони самі в собі мають закон, що вони виявляють закон, написаний в серцях їх, що свідком їх вчинків є совість, що викликає в них думки, що їх оправдують або засуджують — ці слова цілком сходяться з дослідами найвидатніших філософів, що констатують в душі кожної людини голос Божий.
Але ап. Павло був не філософ, а богонатхнений свідок Христовий, і всесвітність та вродженість душі людській морального закону він вважав лише на те, щоб доказати, що кожна людина відповідальна перед Богом за всі свої вчинки і таємниці свого життя, і настане день, коли всі люди стануть перед судом Божим.
Але, коли ні євреї, ні погани не можуть себе вважати бездоганними перед вимогами морального закону Божого і не матимуть жадної відповіді перед Богом за свої гріхи, то де ж засіб оправдання для кожної людини за гріхи перед Богом? Єдиний засіб оправдання — це віра в Ісуса Христа, що Його Бог віддав на вблагальну жертву за всесвіт, щоб відпущення гріхів в ім’я Його в довготерпінні Своєму задовольнити правду Свою, щоб цією Христовою жертвою оправданий був кожний, хто вірує в Нього (Рим. 3, 25-26).
От головний мотив Послання ап. Павла до Римлян — оправдання вірою Христовою неправди свого життя, заспокоєння совісти своєї духом цієї віри і певність в досягненні цією вірою вічного життя.
Це є, так сказати, провідний мотив і всього благовістя ап. Павла. «В Христі наша праведність, освячення і викуплення» (1 Кор. 1, 30). — Амінь!
|