Благодатний Христовий невід і життєве море(2-га Неділя по Тройці)
Дорогі брати і сестри! Кожне слово Христа Спасителя нашого, кожна подія Його земного життя дає найкращу утіху для нашої душі, найкращу науку для нашого життя. А в наші сучасні бурхливі й тяжкі часи, де найдемо ми найбільш тихий притулок для нашого схвильованого серця, де найдемо спокій для нашої душі, найвищу науку для зрозуміння нашого сучасного сумного, але й захоплюючого життя, як не в словах, як не в подіях і картинах Євангелії?
От і сьогоднішня Євангелія малює перед нами тиху, ідилічну картину: Тихе Галилейське море, — на березі моря стоять два човни, — сидять у них рибалки з своїм батьком і поправляють неводи... Яка тиха, яка гарна картина, як далека вона від людського гомону, від людських хвилювань! Ось поправлять ці рибалки своє знаряддя, попливуть в море, наловлять риби і понесуть до дому на утіху своїм діточкам, або тут на березі розкладуть багаття і частину її споживуть. Що їм до всього світу, до його потреб духовних! Так тихо, непомітно, в єднанні з природою, на її, як би сказати, лоні пройшло б і все життя цих дітей природи.
Але от на березі цього тихого куточка природи, цього Галилейського моря став Христос, став той Христос, для якого море — це весь світ, Христос, для якого риба — це всі люди, всі народи світу. І от Він каже цим рибалкам, цим дітям природи: Покиньте це тихе море, покиньте своє знаряддя і батька свого та й ідіть на моє море, ідіть по всьому світі, ловіть мою рибу, ловіть людей моїм неводом, притягайте їх в Моє царство, в Моє всесвітнє братерство, в Мою церкву — словом Моєї науки... І покинули ці рибалки все і пішли до нової праці, покинули тиху воду, німу рибу, вийшли на весь світ, пішли, — і що ж вони побачили? Ось ап. Павло, один з цих Христових ловців людей, в своєму Посланні до Римлян малює перед нами вже зовсім іншу картину, малює картину не тихого, ясного Галилейського моря, а страшний краєвид бурхливого, каламутного моря життєвого.
Дорогі брати і сестри! Ми повинні прислухуватись не тільки до читання Євангелії, а і до читання Апостола, бо хоч тепер Апостол читається і в рідній мові, але його мало хто слухає, а коли й слухають, то мабуть мало розуміють, а Послання апостольські дійсно далеко менше зрозумілі, ніж ясні слова євангельські, бо в Посланнях апостольських відбивається вже не ясне тихе море Галилейське, а каламутне, жахливе і незбагнене море життейське. От і св. ап. Павло закидає Христового невода, в своєму Посланні до Римлян, в саму безодню цього життейського моря — в місто Рим, цей старий осередок поганського життя, в найбільш темну його муть, і малює перед нами моральний відбиток цього всесвітнього міста, цього осередка поганства, малює і жахається, і нас хвилює перед тою безоднею лукавства, здирства, вбивства, злоби, зависти, розпусти і всякої нечисті, в якій погибали всі люди, як у якомусь страшному багні.
Чого ж погибали погани? Може через те, що у них не було писаного закону, вони не знали волі Божої. І от апостол звертається до євреїв, закидає свій невід в цей народ, який мав ясний закон. І щож? І тут він бачить, що закон у євреїв дійсно є, що вони ним дуже гордяться, але сповняють його ще менше, ніж погани. Закон у них є, а на кожному кроці вони його порушують — одну неправду він бачить і між євреями. І от Господь милосердний хотів би й поганинові й євреєві дати славу і честь за добрі діла, бо Він не дивиться на обличчя, всім хоче добра, але ніде добра не видно, всі відхиляються, нікчемні стали, нема, хто робив би добро, нема ні одного (Рим. 3, 12).
І от страшний суд Божий, загибіль духовна всіх чекає. І євреї, що мають закон, по цьому закону будуть засуджені, бо їхній закон тільки ясніше виявляє їх провину проти закона; погани, що нема в них закону писаного, але в їх душу, в їх серце Бог вклав свій закон (совість) своїми думками вони добре розуміють, що добре, що зле... І от з цього чорного, по своїй духовній темряві, моря житейського треба людей виловлювати, треба чинити Христове діло, спасати народи від загибелі, визволяти їх од страшного суду Божого, виводити їх з темряви смерти на світло Христове, на світло вічного життя...
Чим же цих людей, цей світ, що в багні людської неправди погряз і погибає, чим його привабити, піднести з цієї неправди? Відкривається, каже Апостол, відкривається правда Божа на весь світ через віру в Ісуса Христа, що на хресті разом з собою прибив, умертвив всі неправди людські; відкривається ця правда Божа по вірі в Христа, яка одна в силі вивести, визволити народи з неправди людської. Але, чим же, яким средством людей з цієї неправди визволити, яким неводом з цього житейського моря їх виловити і до царства Божого привести? Благодаттю, каже апостол, благодаттю ви спасетесь, через віру, і це не ваша заслуга, це той Божий дар, це та велика сила Божа, яка обгорне, об’єднає всіх християн, яка згуртує їх в єдине всесвітнє братерство вірних і визволить їх з неправди людської, — і де найбільше гріха, там найбільш виявляється і благодать (Рим. 5, 20).
Дорогі брати і сестри! Зараз іде якраз велике змагання, великий спір між старою російською і новою українською церквою про благодать, про той таємний невід, яким ловити людей в Христове царство, в Христове братерство. Старі єпископи російської церкви і їх прихильники кажуть: «У нас дійсна благодать, у нас апостольське переємство, а ваша нова благодать не дійсна, не апостольська, наші — хрещення, шлюб, похорон — дійсні, кого ми похрестимо, повінчаємо, або поховаємо, той тільки в царство небесне піде, а в українців все те не дійсне, кого вони охрестять, повінчають, чи поховають, неодмінно в пеклі загине».
Як розібратись в цьому питанні, в цьому змаганні? А розібратись неодмінно треба, бо, щоб спастися від загибелі, треба в той, чи інший Христовий невід попасти. В який же невід, під яку благодать нам іти? Чи в старій російській, чи в новій українській? Подивімось на картини, на малюнки сучасного життя, на ті картини, які досить нам намозолили очі, може тут знайдемо ключ розуміння тієї, чи іншої благодаті. Подивимось на сучасне тихе море Галилейське і бурхливе море житейське. Приглянемося ж до цих картин!
Ось перед нами тихе, широке російське море... Під промінням царського сонця воно дуже спокійне, дуже вгамоване, доведене майже до мертвої тиші. Тихе, безмовне воно — на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує... І от подекуди на чарівних берегах цього мертвого моря, як ті гарні човники, стоять келії-покої єпископів, і закидають вони звідти свої неводи, свою благодать в це тихе море, ловлять там рибку і велику і маленьку... Правда не завжди вони з успіхом ловлять, часто вони мусіли казати: «Всю ніч трудились, та нічого не піймали», але нічого, — для них вистачає. Нам вартніше, казали вони, десятки тих, що в наш невід ідуть, ніж тисячі, що від нього тікають. Часом їх слабкі неводи трохи рвуться, але за допомогою своїх батьків — царів та патріярхів — вони їх поправляють і знову закидають. Так тихо, безтурботно проходить їхнє життя, так надіються вони дійти і до «тихого пристановища»...
Але от Христос з’явився на березі цього тихого моря. Христос став і розхвилювалось це море житейське, до самого дна порушилось воно, на всіх язиках заговорили всі народи, всі стали рухатись, визволятись, із самого дна стали підійматись і великі неправди, і великі прагнення і змагання людські. І куди ж тут ці морські чуда вловити в ті дрібні слабкі неводи, в яких могла затриматись тільки звичайна рибка — велика, чи маленька. Єпископи старої церкви вважають себе переємниками апостолів, і вони дійсно є переємники апостолів, але не тих всесвітніх ловців, які сміливо закидали свого невода в самі безодні моря життєвого — Рим, Коринт, Атени, а переємники тих апостолів рибалок, які поправляли свої неводи з батьками своїми на березі тихого Галилейського моря і закидали їх для звичайної рибки...
Для життя нового, безмежно бурхливого, для прагнень нових, великих, їхні неводи, — їх стара благодать — вже нездатні. Де вже їм затримати в своїх тонких і слабких неводах безмежну кількість сили людської, де вже їм своїм дрібним знаряддям дібратись до безодні моря життєвого, виловити народ до царства Христового. Може вони надіються на те чудо, що показав Христос своїм ученикам, як воскрес з мертвих, що хоч велику кількість риби зловили вони, але не порвався невід (Ів. 21. 11). Але не надійтесь, каже Христос, це дарма. Покиньте все це старе, коли хочете бути дійсними ловцями людей.
Ні, не в тихих келіях монаших, не в аристократичних сальонах, повинні прястись і сукатись нитки для сучасного Христового невода, не білими руками єпископів повинен плестись цей невід. Він, цей старий невід, ця стара благодать і так уже сам по собі рветься, розлазиться, хоть мало хто в нього лізе. А що, якби всі полізли? Ні, туди нам небезпечно і невід порвемо і самі загинемо. Тільки трудячими руками всієї людности, всієї церкви, у всенародній, так сказати, фабриці духа, у всенародньо-соборноправній церкві Христовій тільки й можна виробити і сукати міцні нитки, тільки всенародні церковні собори всилі виплести новий благодатний невід, здатний до нової апостольської праці.
І коли нам в цей час кажуть: «Ваша всецерковна благодать не дійсна, не апостольська, а наша стара єпископська є апостольська», перед нами стоїть Христос і ясно каже: «Покиньте все це, ці старі знаряддя і ідіть за мною до нового життя і тоді зробитесь ловцями людей». Старі єпископи не хотять виходити з своїх човнів, кидати свої неводи, розлучатись з своїми батьками, не хотять іти за Христом, бо ще сидять і чекають, аж може втихне велика буря, блисне ярке сонце і знову втихомирить це розбурхане море, знову вгамує його до мертвої тиші, тоді, мовляв, ми трохи поправимо свої старі неводи, тай знову потихенько будемо закидати їх в те море, знову будемо по трохи ловити рибку велику й маленьку, знову заживемо тихо і безтурботно. Що ж нехай чекають!
А ми всі переємники апостольського всецерковного духа, всі єпископи нової живої Української Церкви, і не тільки єпископи, а всі слуги Христа, всі, кому не байдуже життя, чи загибіль свого народу, всі ми повинні всією душею відчути слова Христа: «Покиньте все це старе, та й ідіть за Мною, і Я дам вам нову благодать, зроблю вас ловцями людей»! — Амінь!
|