Митр. Василь Липківський.
Проповіді

Рідна мова в Церкві
(Зелені Свята)

Браття! Якою мовою повинен звертатися з молитвою до Бога кожний народ? Здавалося б, що й питання про це не повинно бути. Звичайно лише тою мовою чоловік й може звертатися до Отця Небесного, якою розмовляє з батьком, з матір’ю, з своїми рідними, — цебто своєю рідною мовою. Особливо Богослуження повинні обов’язково відправлятись в церкві рідною мовою, найбільш зрозумілою для народу, бо ж мета Богослуження є наука народу, відживлення його релігійного настрою, а цього можна досягти найкраще рідною мовою. Сам Христос звертався з наукою до народу на його рідній арамейській мові, а ап. Павло прямо каже, що в церкві краще п’ять слів промовити зрозумілою мовою, щоб і інших навчити, ніж десять тисяч слів чужою мовою, для народу незрозумілою (1 Кор. 14. 19). І якби на те, щоб раз назавжди благословити рідну мову кожного народу для церковного благовістя, Дух Святий в мент Зшестя Свого на всесвітних благовістників — апостолів — дав їм силу славити Бога на всіх мовах і говірках тих прочан, що з усього світу зійшлись на свято П’ятидесятниці в Єрусалим.

Але те, що так природньо, так ясно для кожного чоловіка, цілком затьмарив і збаламутив у церкві її ієрархічний устрій. Хоч мова кожного народу є найкращий дар Божий для нього, а «від Отця світу сходить лише всяке добре даяння і всякий звершений дар» (Як. 1, 17), але церковні ієрархи поділили й мови для своїх церков на священні, що ними можна до Бога звертатися і слово Боже слухати, і мови прості, народні, що їх вживати в церкві ніяк не можна, що це буде великий гріх. Самий найвищий церковний ієрарх — римський папа — священими оголосив лише три мови — єврейську, грецьку і римську — на тій ніби підставі, що лише цими трьома мовами написав Пилат і виставив на хресті вину Христову. Таким чином, щоб виключити з церковного вжитку народні мови, папа навіть відкаснувся від прикладу Христа і апостолів, а взяв собі за взірець понтійського Пилата. Але й цього свого провідника папа теж обдурив, бо фактично визнав священною в католицькій церкві лише ту мову, якою сам говорить, цебто римську-латинську мову. Папа Григорій VII (10 віку) врочисто оголосив латинську мову мовою церковною, а всі народні мови, як для відправи Служби Божої, так і для читання св. Письма, суворо заборонив.

З цього часу папи повели шалену боротьбу проти вживання народніх мов у католицькій церкві. Наймогутніший папа, Інокентій III — (12 віку), оголосив єретиком, підлеглим спаленню інквізиції, всякого, хто читає слово Боже не латинською мовою, й підняв хрестовий похід проти французів-вальденців за те, що вони не задовольнялись латинською Євангелією, що її їм пояснювало розпутне католицьке духівництво, а самі читали слово Боже на рідній французькій мові, й наказав усі священні книги, перекладені на французьку мову, відбирати й палити, а тих, у кого вони знайдені, віддавати на суд інквізиції. Дальші папи, щоб запобігти цій, для них страшній, єресі, цілком заборонили мирянам читати св. Письмо, і навіть в 16-му віці, на Триденському соборі, видатний його член, кард. Гозій, так висловився: «Дозволити народові читати слово Боже, це значить — давати святощі псам і кидати перли перед свиньми». І собор з цим погодився, і лише латинську мову підтвердив, як священну, а всі народні мови визнав єретичними. І лише велика революція проти папства — визволення з папських кайданів — звільнило слово Боже від папських заборон, викликало великий національний рух, і перші революціонери, як Лютер в Германії, Виклеф в Англії, Гус в Чехії, переклали слово Боже на народні мови своїх народів і дали його в руки народу.

І до чого папи й досі бояться рідних мов у церкві, це ясно видно хочби з того, що коли вони затягнули до своєї унії наших українців і для цього зробили їм різні поступки, вони ніяк не пропустили українцям рідної мови у відправах, а залишили стару слов’янську мову, а уніятські панотці, ще тяжко й образливо, і слов’янську й нашу рідну мову, скалічили, і саму відправу нівечать, відправляючи слов’янською мовою з українською вимовою. Для чого це каліцтво? Чому не перейти у відправах на рідну мову? Чому й уніятські пан-отці і катол. ксьондзи, не менше, ніж наші слов’янські, визвірились на нас за те, що ми перейшли на нашу рідну мову у відправах? Чому таке гоніння римських папів на рідні мови в церкві? Тому ж, чому папи завзято гнали й жінок від свого духівництва. «Церква не може звільнитися від підлеглости мирянам, коли клирики не звільняться від своїх жінок», сказав папа Григорій VII-ий. Отже і рідну мову римські папи так завзято гонять із церкви, щоб забезпечити себе від підлеглости народові.

Богослуження, слово Боже, для ієрархів це не є засіб навчання, освічення народу, підняття його до Христа, а є засіб підкорення народу під свою владу й постійне тримання народу в цій покорі, — запоморочення його голови своїми ієрархічними традиціями. А цього найкраще можна досягнути, коли Богослуження, слово Боже для народу будуть мало зрозумілі, будуть чимсь безпосередньо для нього неприступним, і він мусітиме лише від своїх духівників, служників ієрархії, одержувати церковну науку. От для чого — щоб тримати в релігійній темряві, в церковній несвідомосте, в стані покірних собі вихованців народ-мирян, римські папи притягнули до допомоги собі й понтійського Пилата, й пішли на безсоромне приниження народніх мов, як єретицьких, противних церкві і Христу. От чому папський єрархічний устрій церкви є великий ворог і вільного національного життя і розвитку, що разом з народніми мовами гнобить і принижує і самі народи, всіх їх однаково всіма засобами нахиляє під єдину всесвітню столицю — Рим і під єдиного найвищого зверхника — римського папу. З другого боку, визволення від папської влади, піднесення рідної мови до відправи на ній Богослужень, це є найбільший засіб до відродження національного життя народу.

А якже Східня церква ставиться до вживання рідної мови на відправах? На жаль, Христове слово — «не може недобре дерево давати доброго плоду» (Мат. 7. 18) — має свій приклад і в цій справі. Як відносно шлюбного стану духівництва східна ієрархія не дійшла до такої категоричносте, як римський папа, але своєю хитливістю ще більше його заплутала, так само й щодо рідних мов теорія східньої ієрархії дуже розходиться з практикою, як з ієрархічного принципу тримати народ в темряві й несвідомості для більш безпечного панування над ним, так і з вимог усякої політики. Теоретично східна ієрархія не обмежувала себе прикладом Пилата і припускала в церкві рідні мови, як зрозумілі для народу. На цій підставі царгородський патріярх, (може більш всупереч папі), благословив, св. Кирила і Мефодія на переклад св. Письма на слов’янську мову-болгарську і на відправу Богослужень цією мовою, і цим всіх слов’ян відбив від латинських духівників і привабив до східньої церкви.

Але згодом, коли східня ієрархія і болгарський народ опинились під турецькою владою, і вона визнала царгородського патріярха представником православної церкви і грецької нації в своїй державі, то він став вимагати, щоб і в Болгарії і інших підвладних Туреччині країнах відправа йшла лише грецькою мовою, — призначив скрізь лише єпископів і священиків греків, які завзято нищили слов’янські церковні книги, палили вогнем, топили в річках, і так ґрунтовно знищили, що в Болгарії їх зовсім не залишилось. Коли ж в останні часи болгари звільнились від турецької влади і забажали й свою церкву зробити вільною-автокефальною, з відправою на рідній мові, і замість грецьких духівників стали обирати болгарських, царгородський патріярх оголосив їх за це єретиками, відлучив їх від себе, і в такому стані вони перебувають і досі.

З другого боку, царгородський патріярх і в наші патріярхати почав призначати тільки греків і вимагав, щоб і в них скрізь відправа провадилась грецькою мовою, і вже в наші часи відлучив від церковного єднання антіохійський патріярхат за те тільки, що там за патріярха вибрали не грека, а сирійця. Отже задля ієрархічного і національного панування, царгородський патріярх забув і Христові і апостольські заповіти, а не гірше, як і римський папа, прагнув своєї гегемонії на сході, коли для цього трапилась можливість. А народ — такий ріжноманітний в турецькій державі? Чи ж розуміє він скрізь грецьку мову? Але що патріярхові народ, коли справа йде про його панування в церкві! Для ієрархічного устрою церква, це не є народ, а є лише патріярх з своєю ієрархією і духівництвом.

Московський патріярх, що для нього держава здобула незалежність від царгородського, щодо мови в церкві, пішов теж слідом за царгородським патріярхом і римським папою, оголосивши, священною для всіх народів московської держави, лише слов’янську мову, що нею благовістили і відправляли св. Кирило і Мефодій — просвітителі слов’ян. Хоч ця мова що далі ставала вже менш зрозумілою для народу, але московська ієрархія її вперто трималась і навіть не припускала вживання в церкві й своєї російської мови. В Українській церкві, за її вільного життя, були вже спроби перекладу св. Письма рідною мовою, можна було сподіватись, що вона і в відправах Богослужень перейде на рідну мову, але з тих часів, як її підбито під московського патріярха, всякі спроби, наблизити церковну відправу до народнього розуміння, категорично припинено. Московські ієрархи й до останнього часу твердять, що народня мова — це низька, базарна, — що нею лише сваритися можна, а молитися великий гріх. В наші часи слов’янська мова для нашого народу вже зовсім незрозуміла, але ієрархам до цього діла нема, — їм аби духівництво вміло правити по-слов’янському, хоч і без розуміння, а про народ байдуже. Отже, ієрархічний устрій завжди є ворожий до вживання рідної мови в церкві, і плід цієї ворожости ми вже маємо: це несвідомість народу в Христовій науці, байдужість його до своєї церкви, і навіть до своєї нації, що так яскраво виявляється перед нашими очима...

Але найгірше те, що й сам народ, затурканий ієрархічною облудою про священну мову в церкві, надто вороже поставився проти вживання рідної мови в церковних відправах. Тяжкі наслідки цього запоморочення народу священною мовою, прийшлося зазнати й нашій автокефальній церкві, що перейшла у відправах на свою рідну мову. Чому лише незначна меншість нашого народу щиро приєдналася до своєї рідної церкви, а більшість стала вороже проти Української церкви? Головною причиною цього явища є — ворожість народу проти рідної мови в церкві. Народ фанатично стоїть за слов’янською мовою в церкві, вірить, що лише молитва слов’янською мовою приємна Богові й доходить до неба, а молитва українською мовою, це є образа Богові і не має в Нього сили. «Ми хочемо молитися слов’янською мовою, як і наші батьки та діди, а українська мова, це якась нова вигадка, ми її не хочемо», — так відповідає народ, що його віками забаламучували слов’янською мовою, на всі вмовлення перейти на рідну мову в відправах. А що слов’янська мова незрозуміла, що вони на відправах слов’янською мовою, як в темному лісі, це прихильників слов’янської мови ні трохи не турбує, вони вірять, що й без їх розуміння, сама священна слов’янська мова, що лунає з уст пан-отця, чи дяка, є вже для Бога вгодна і Йому приємна, а українська для молитви зовсім негідна, як не священна, — і ніяких доводів не слухають.

Дивно, що й багато священиків старих тримаються цього ж погляду; вони готові визнати й автокефалію, і соборноправність, але ніяк не хотять перейти на рідну мову в церкві. От яке тяжке затьмарення Христової віри насунула на народ вигадка ієрархії проти рідної мови в церкві, щоб тримати народ в темряві. Сумно, що така неповага народу до рідної мови в церкві, тягне за собою й неповагу до себе самих, до своєї нації, — нерозуміння своєї національної гідности. Прихильники слов’янської мови галасують: «Нам не треба української мови, ми не хочемо бути українцями, ми є слов’яни», і саму стару церкву звуть слов’янською, у відміну від української.

Браття! От це темне покривало на сумлінні нашого народу, накинуте на нього ієрархічним устроєм церкви, може зняти лише соборно-правний її устрій. Тільки, коли народ наш визнає, що він є церквою, а не його, відірвана від народу, зденаціоналізована ієрархія, він тоді лише свідомо відновить у себе заповіт апостольський, що краще п’ять слів сказати в церкві рідною мовою, ніж десять тисяч незрозумілою, лише тоді церква стане для нього живим чинником його релігійно-національного життя, а не мертвою чужою для його нації традицією. — Амінь!