Перенесення мощей св. Миколая зі сходу на захід, як ознака єдности східньої і західньої Церкви(Свят. Чудотворця Миколая — 9-го травня)
Сьогодні, браття, ми святкуємо перенесення мощей Св. Миколи Чудотворця з Мир Ликійських в м. Бар. Св. Миколай-Чудотворець жив і помер в IV-му столітті в м. Мирах Ликійських на Сході. Там же спочивали і його св. мощі. Але з VII-го століття почали загрожувати всьому християнському сходові жорстокі вороги християнства: магометани, турки, які скоро захопили під себе і Мири Ликійські. Християни закопали в землю мощі св. Миколая із страху, щоб турки їх не знищили.
Але Господу не вгодно було, щоб мощі цього великого Святителя залишались довго закопаними в землі, і св. Миколай явився одному з побожних мешканців м. Бар, що на заході, в Італії, де було безпечно від ворогів християнства і звелів, щоб мощі його були взяті з Мир Ликійських і перенесені в м. Бар. Це й сталося в кінці ХІ-го віку. Мощі св. Миколая тайно від турків викопані були з землі й на кораблі привезені були до Бару, де їх урочисто зустріли 9-го травня і поклали на вічний спокій в місцевому Соборі.
Згодом м. Бар, як і вся італійська земля, як і весь Захід взагалі, відхилились від справжньої науки, підлягали під владу Римського Папи, стали католицькими, але мощі св. Миколая в Барі й досі користуються великою пошаною у католиків. Тим більшою пошаною користується св. Миколай у нас православних, і ми сьогодні урочисто святкуємо перенесення його мощей зі сходу від православної людности на захід в м. Бар, в межі католицької Церкви.
Любі брати і сестри! Чого це св. Миколая Чудотворця так шанує християнська людність, як нікого з святих, крім Божої Матері? Христова Церква мала далеко більш видатних святителів, які за життя свого мали величезний вплив на хід церковного життя, як наприклад, Василь Великий, Іван Золотоустий, Афанасій Великий і багато інших, які своїми творами, своєю працею давали певний напрямок життю і віронавчанню церковному, керували всесвітніми соборами, провадили величезну боротьбу за правду Христової науки проти єретиків, тримали в своїх руках і направляли керму церковного корабля...
Але їх пам’ять менше шанується, ніж пам’ять св. Миколая, який не залишив після себе ніяких творів, за свого земного життя не залишив ніяких помітних слідів у житті церкви Христової його часів. Навіть пам’ять св. Апостолів, безпосередніх учнів Христа, менше вшановується, ніж пам’ять св. Миколая. От учора було свято в пам’ять св. Апостола Євангелиста Івана Богослова, найбільш близького до Христа, Його ученика, що на Тайній Вечері припадав до грудей Його, що Христос з хреста доручив йому Матір Свою, але ми його пам’яти майже не святкували, а от перенесення мощей св. Миколая урочисто святкуємо. Чого це так, з’ясувати трудно і навіть неможливо, бо ніхто не може зрозуміти серце людське, чого воно одних шанує більше, других менше, третіх зовсім відкидає, чого воно часто найбільше величних віддаляє від себе, а найменше непомітних наближає до себе.
Але св. Миколай, хоч за земного життя не залишив по собі ніяких помітних слідів у житті Церкви і ті, що пишуть його життєпис, майже нічого видатного про нього написати не можуть, але серце християнське чує, що він, якимись таємними, але постійними зв’язками зв’язаний з життям Церкви в усі віки, що, не бувши помітним керманичем Церкви за земного життя, він приставлений Богом до керми церковної вже поза межами тимчасовости, рука його кермовання Церквою всесвіту почувається уже завжди і скрізь у часи найбільшої небезпеки, найбільшого під’єму хвиль моря житейського. Не даремно св. Миколая вважають за охоронителя тих, що по морю пливуть...
От і перенесення мощей св. Миколая зі сходу на захід, від православних до католиків, в ознаку якби єднання тих і других, припало як раз в ті часи, коли православна і католицька — східня і західня Церкви — в половині ХІ-го віку остаточно позбавились і розділились поміж собою. Ті рідні сестри, які тисячу літ складали з себе єдину Вселенську Соборну Апостольську Церкву в братерстві працювали, як дві половини тіла Христового, тепер розділились, кожна з них стала вважати лише себе Вселенською і Апостольською Церквою, а свою сестру єретицькою.
Відомо, що, коли дві сестри посваряться, то трудно, щоб вони помирились. Проходить от друга тисяча літ, а ці дві сестри тільки те й роблять, що придумують різні вигадки, щоб одна одну принизити, одна одній досадити... Православні обвинувачують папу Римського і його прибічників за цей розбрат. І є за що, бо й справді католицька церква не про славу і величність Імені Христового дбала весь час, а про славу і величність свого Римського Папи, але й православні керівники мають багато провин, теж часто не Христову правду, а земну величність боронили, і одно безперечно треба визнати, що ні Православна Церква без католицької, ні Католицька без Православної, вселенської апостольської Церкви з себе уявити не можуть. От через що і ті й другі моляться про з’єднання церков.
Чи з’єднаються вони? Віримо, що з’єднаються, бо їх уже з’єднав св. Миколай, який саме в час розходження їх уже утворив ознаку цього єднання перенесенням своїх мощей від православних до католиків, взяв у свої руки керму до єднання цих церков. Пройде ще, може, довгий час, поки вони скинуть з себе той намул ворожнечі й неправди, який наростав на них за довгі часи їх розділення, але св. Миколай своє діло робить, вже почувається тверда рука його керми, вже церковний корабель і на сході і на заході тріщить від навали хвиль житейського моря, але іменно ця небезпека примушує церкви більш діяльно шукати порозуміння поміж собою.
Небезпека загального життя Церкви примушує християнські народи покинути вже своїх старих ідолів-пап та патріярхів, ними чогось цяцькаються тепер лише православні та католицькі обновленці, що хотять зберегти старі кости, поновляючи для людського ока домовину. А дійсні Церкви народів, як чутно, на Заході вже влаштовують братерські наради, «конгреси» церков для взаємного порозуміння. Недавно конгрес був у Парижі, жалкували, що не було представника від нашої Церкви. І нам про це треба подбати, до цього скеровує нас, на це благословляє і св. Миколай. Бо він же, браття, цей Святий Угодник, став і в кермі нашої Української Церкви, він є хрещений батько нашої Церкви, що прийняв її до своїх рук в самий день її народження.
День народження нашої Церкви — це 9-те травня 1919 р. В це свято Миколая відправлено було першу Службу в українській мові в Києві в історичному, збудованому Мазепою, Микільському Соборі, що на Печерську, і з цього, іменно, свята, з цього Собору почала своє життя наша рідна Церква. Безумовно, ми не повинні дивитись, як на випадковість, що перша українська Служба Божа на рідній мові залунала в храмі св. Миколая, 9-го травня 1919 p. І тут якесь таємне перенесення уваги Святого Миколая, його заступництва небесного на нашу святу Українську Церкву, що підвалинами свого церковного життя поклала якраз ті принципи, які найбільш повинні сприяти єднанню всіх церков, а саме — соборноправність, живу народню творчість, рідну мову і відокремлення церкви від держави.
Коли св. Миколай в ХІ-му віці переніс свої мощі з православного сходу на католицький захід, страшенні біди від турків насунули на східню православну церкву, що майже знищили її, а західня католицька церква високо піднеслась і віддала під владу римських пап Церкви майже всіх народів. І от тепер св. Миколай не мощами своїми (це тепер дуже небезпечно), а своїм невмірущим духом, своєю таємною працею, на єднання всіх у Христі, завітав у нашу святу Українську Церкву, щоб з’єднати в Христі весь наш народ в єдине братерство, щоб, іменно, наша Церква, наше братерство кинуло гасло про братерство і рівність всіх церков, усіх народів.
Будемо ж вірити, що могутнім заступництвом св. Миколая під його мудрим, таємним кермаництвом і наша Українська Церква високо піднесеться на весь світ вже не зовнішньою тільки величністю та гнобительством, як католицька, а внутрішньою силою любови і братерства й прагненням до виконання дійсних заповітів Христа, і в цій вірі звернемося зі щирою молитвою до Св. Миколая за нашу Церкву, за наш нарід: Святителю, Отче Миколаю, молись Богу за нас. — Амінь.
|