Доля самарянського народу подібна до долі українського народу(Неділя Самарянки)
Сьогодні, любі брати і сестри, ми вшановуємо пам'ять тієї жінки Самар’янки, яка сподобилась великої чести вступити в бесіду з Христом Спасителем коло самарійського колодязя і зробилась мабуть першою з жінок благовісницею про Христа Спасителя серед свого народу. Чого ж Христос звернув таку велику увагу на цю просту жінку самар’янку? Чого в бесіді з нею Христос підносив її думку до таких високих речей, як наука про Його божественне слово, яке Він назвав «водою живою», про поклоніння Богові в дусі й істині, і нарешті, відкрив їй першій мабуть з жіноцтва, що Він є Христос?
Це через те, що Христос взагалі наближав до себе всіх поневолених та пригноблених, усіх останніх на цьому світі, а жінка Самар’янка належала до того народу, який тоді був найбільш зневажений, знеславлений, до якого навіть гидували доторкатись. От через що Христос часто виявляв свою особисту любов до самар’ян, виводив їх з цієї зневаги і навіть ставив їх прикладом для тих народів, що їх зневажали. Так в притчі про милосердного самар’янина Христос іменно цього самар’янина вивів перед фарисеями, як зразок любови навіть до ворогів. Підчас сцілення десяти прокажених Христос знов Самар’янина вивів, як зразок віри і вдячности. Так і тут Христос жінку самар’янку виділив і підніс над іншими жінками через те, що вона належала до зневаженого іншими народами самар’янського народу.
Що ж то був за народ самарянський? Нам цікаво знати це через те, що доля самар’янського народу в давні часи дуже нагадує долю нашого українського народу. Самарянський народ був походження єврейського, і раніш називався Ізраїльським, як Український народ є походження слов’янського. Але самарянський народ жив на такій землі, яка була роздоріжжям для всяких хижаків. Хоч він сам нікого не зачіпав, був смирним селянином, але різні війська з півдня і з півночі топтались по його землі, топтали його і його працю, поки жорстокий цар асирійський не скорив його зовсім під свою владу й став використовувати його, як робочий скот для своїх ланів та садів, і безумовно старався його винародовити, — більшість самар’ян переселив у свої краї, а на їх місце став оселяти свій народ, щоб самар’ян зовсім знищити, змішати. «Часто неволили мене від молодости моєї — нехай скаже Ізраїль — часто неволили мене... на спині моїй орали плугаторі, бороздили довгі скиби свої» (Пс. 129). Ці слова псальми безумовно найбільш придатні до долі бідного самар’янського народу.
Але хіба ж не така була доля і українського народу? Народ наш теж жив в Україні, як на якомусь роздоріжжі, тут на нашій землі постійно топтались різні войовники і з сходу і з заходу і з півночі, топтали народ український і його працю... І як часто в народніх співах наша Матір Україна виводиться, як та бідна вдова, що посіяла горох при дорозі, хто йде то скубне, як та чайка, що вивела діток при битій дорозі, — кожен їх топче... І турки і татари торгували нашим народом, як робочим скотом, брали його в свою неволю; нарешті поляки підбили нас зовсім під свою владу, віддали наші лани та садки й ліси своїм панам, а народ наш повинен був на них робити та ще й ополячуватись. Дійсно, і наш народ може сказати про себе: «Часто неволили мене від молодости моєї... на спині моїй орали плугаторі, бороздили довгі скиби свої»...
Найбільш близький і по крові і по землі й по вірі був для самар’ян народ єврейський, і от знесилені самар’яни до нього простягали свої руки, шукали братерства, але з боку євреїв зустрічали тільки погорду, зневаження та жорстокий опір. Коли євреї стали відбудовувати свій храм в Єрусалимі, прийшли до них і самар’яни й стали прохати братерства, щоб вкупі цей храм строїти і в братерстві в ньому молитись. Але євреї з погордою їх відкинули від себе. Тоді самар’яни збудували собі власний храм на горі Гаразині. Але, коли євреї прийшли в силу, завели своє військо, вони в першу чергу накинулись на самар’ян і до щенту зруйнували їх храм на горі Гаразині. Таким чином на заклик з боку самар’ян до братерства євреї відповідали їм погордою, жорстокістю, ворожнечею, і ця ворожнеча та зневаження самар’ян дійшло до того, що євреї навіть гидували доторкатися до самар’ян, вважали їх самих, їх землю, їх мову за щось скверне, нечисте...
От через що самар’янка так здивувалась, коли Христос ласкаво до неї звернувся, попросив у неї пити і сказала Йому: «Як це Ти, Сам юдей, а просиш пити в мене — жінки самар’янки? Таж юдеї гидують самар’янами!»... От через що самар’янка, коли побачила, що Христос є пророк, перш за все запитала Його, де повинно поклонятися Богові: «Батьки наші, каже, на цій горі (Гаразині) поклонялись, а ви кажете, що місце де повинно поклонятись, в Єрусалимі?» Уже своєю відповіддю на це питання, що настав час, коли не тільки в Єрусалимі і на горі Гаразині, а на всякім місці можна поклонятись Богові, бо дійсне поклоніння залежить від душі, а не від місця — Христос зрівняв перед Богом всі землі і всі народи світу, бо вся сила молитви не в тому, на якому місці вона провадиться, а в тому з яким почуттям душі, з яким розумінням Божих заповітів вона провадиться. А коли самарянка впевнилась, що перед нею Христос Спаситель, вона все покинула, побігла зараз у місто, всім благовістила про Христа, весь народ з міста привела до Нього і самар’яни перші не тільки прийняли Христа дуже прихильно, а жінці тій говорили: «Вже не через твої слова віруємо, бо самі чули і знаємо, що Він є справді Спаситель світу — Христос.
Любі брати і сестри! Хіба не подібна і в цьому доля нашого українського народу до долі народу самар’янського? І наш народ, знесилений, зневажений чужими поневольниками, простяг руки братерства до найбільш близького йому, і по крові і по вірі, народу і царя московського православного. Але що він зустрів з боку царства московського? Звідти наш народ бачив замість братерства лише погорду, ворожнечу та зневаження. На наш народ стали дивитись з Москви, як на щось низьке, нечисте, на нашу мову, як на мужицьку і що на ній негідно ні вчитись, ні молитись. Мав наш народ свою вільну рідну Церкву, але московське царство перш за все на нашу церкву накинулось і намагалось до щенту її зруйнувати, як євреї храм самар’янський на горі Гаразині, а народ наш вважали здатним лише на те, щоб на них працювати, щоб над ним панувати.
Але, бачучи в минулому приклад народу самар’янського, який піднесений високо Христом через те, що зневажений був людьми, ми, браття, з тим більшою певністю будемо вірити, що й до нашого народу тим ближча ласка Божа, чим більше зневаження людське. І це Господь сам виявив в останні часи, коли ласкаво зволив провадити з нами бесіду про свою науку на нашій рідній мові, напуває нас дійсно живою водою і з нашого народу будує свою Церкву для дійсного поклоніння Богові в дусі й істині нашого народу.
Де поклоніння Богові більш приємне? — питає Христа самар’янка. Це питання і зараз дуже гостро ставлять представники московської церкви з світоглядом старих єврейських первосвящеників і як ті зруйнували храм самар’янський на горі Гаразині і казали, що молитись в цьому храмі це велика єресь і загибель душі, — так саме поводяться з нашою Українською Церквою і сучасні прихильники московської церкви. Вони всіма силами намагаються до щенту зруйнувати нашу церкву, пересвячують після нас храми, кажуть, що хто йде до нас молитися, той є єретик і йде прямо в пекло. Але Христос прямо відповів, що настає час і зараз він є, коли не те чи інше місце дасть Богові дійсних поклонників, а щирість душі, розуміння Божественної науки, бо Бог є Дух і на всякім місці володіння свого приймає вславлення від усіх народів, але дійсні поклонники Його повинні покланятися в дусі й істині, цебто так, як вимагає душа і розуміння кожного народу.
Любі, браття українці! Ми сучасні самар’яни будемо провісниками дійсних заповітів Христа, як самар’яни часів Христа виділили з себе зразки і вдячности Богові і милосердя до меншого брата, навіть до ворога. А ви, сестри українки, втішайтесь бесідою з Христом на нашій рідній мові, як та жінка Самар’янка, про яку каже сьогоднішня євангелія, пийте живу воду Божого слова і, як та жінка Самар’янка, будьте провісницями Христа для свого народу, для своїх діток. — Амінь.
|