Митр. Василь Липківський.
Проповіді

Роля жіноцтва в церковно-християнському житті
(Неділя Мироносиць)

Сьогоднішня неділя, друга після Великодня, присвячена вславленню жінок мироносиць, які своєю любов’ю до Христа виявили велику і світлу ролю жіноцтва в житті християнської церкви. Бо перший і найбільш ясний мент світлого Христового воскресіння найближче зв’язаний з тими щирими жінками, що ходили за Христом, услугували Йому своїм майном і щирістю, прийшли за Ним і в Єрусалим, вистраждали, дивлячись на Його всі муки-страждання й острах смерти. І от, як жінка — Пресвята Діва Марія, одержала від янгола благовістя про народження Христа, так жінки мироносиці перші одержали від янголів звістку про Його воскресіння.

Хто ж це примусив їх йти за Ним на Його страждання і на Його смерть, хто примусив їх не відходити від Христа, навіть в мент самих тяжких Його хрестних мук самовіддано, більш ніж апостоли, бути присутними коло Христа Спасителя аж до смерти Його й взяти участь і в Його похороні? Хто примусив цих жінок раніш світанку бігти до гробу Христового з миром, щоб намастити Його Тіло, не зважаючи ні на страх, ні на темряву, ні на те, що коло гробу варта, а на гробі великий камінь і печатка синедріону? До цього всього примусила цих жінок їх жіноча врода, їх жіноча істота. Жінка живе й керується далеко більш почуттями серця, ніж вимогами розуму, вона далеко більш чула, ніж чоловік.

Самим Богом вже так створена жінка, що вона перша почуває в собі нове життя, перша своєю душею до нього лине, перша мучиться його народженням, перша про нього сповіщає. Згодом, коли перший мент нового життя проходить, коли це життя розвивається, умови його ускладнюються — починається сумнів, зневіра, суперечки, жінка відступає на другий плян — на перший стає чоловік. Але початок життя, перше захоплення ним, перше благовістя про нього — це місія жіноцтва. Це те нічим незаміниме її служіння людству, яке хоч згодом уступає місце чоловікам, але на завжди залишається, як той резерв, у боротьбі за життя, який вступає у всю свою силу, коли чоловічий розум і рішучість відступає в роспуці...

От така була й є роля жіноцтва, як в історії всього християнського життя, так і зокрема і в подіях останніх ментів життя Христового і в Його преславному воскресінні. Тому й присвячення цього тижня жінкам мироносницям і пошана до них це є пошана наша до жіночої істоти, до жіночої природи в її найкращих виявленнях, осяяної світлом Христової любови й благовістя...

Але, любі брати і сестри! В цьому земному житті завжди буває так, що де світло, там і тінь, і часто чим ясніше, кажуть, світло, тим темніша буває тінь. Так буває й з жіноцтвом. Жінка найскоріше й більш чуло йде туди, де бачить світло, де почуває життя; от через що й ім’я першої жінки було Ева, що значить «життя». Але з другого боку жінку легше зрадити, легше обманути, зацікавити неправдою. Через те мабуть і діявол, щоб людей спокусити перш за все заходивсь коло Еви. Жінка далеко скоріше, ніж чоловік зацікавлюється життям, до нього прагне, але вона далеко більш, ніж чоловік привикає до старого, зживається з ним, жахається всяких змін у ньому. От через що, там де починається нове життя, ми бачимо з одного боку жіноцтво, яке серцем почуває його правду, сміливо йде вперед до нього, і чоловіків заохочує, але з другого боку бачимо жіноцтво, яке жахається, страшиться цього життя, жахливо від нього відмахується — стає для нього найбільшою гальмою.

Так і на світанку християнства, в роки апостольського благовістя ми бачимо жінок, що щиро прихилялись до нього, невідступно ходили з апостолами, багато полегшували їх працю, про яких апостол Павло згадує в своїх посланнях з великою повагою (Рим. 16). Але з другого боку бачимо жіноцтво, від якого той же апостол нас застерігає — від женщин, що самі темні і других збивають через пусті бабські забобони (Тим. 5, 13).

Отже цікаво поглянути, браття, яку ролю відограло жіноцтво в нашому українському церковно-визвольному русі. Перш за все ми маємо велику радість і приємність зазначити, що й відродження нашої церкви пригорнуло до себе чуле до правди й світла наше жіноцтво, що серед нашого жіноцтва в кожній парафії є багато дійсних благовісниць нашої церкви. Ми чуємо милозвучні співи нашого жіноцтва в наших церковних хорах, ми бачимо щиру працю нашого жіноцтва на утворення нового рідного парафіяльного життя, бачимо щиру жіночу працю в рідній прикрасі наших храмів, в благодійности, в гостинности. І от ця участь нашого жіноцтва в нашій загальній церковній праці надає нам чоловікам сили й охоти працювати й запевнення в успіху праці, бо куда прагне найкраще жіноцтво, там дійсне життя.

Але з другого боку... З другого боку ми бачимо дуже сумне явище, що наше жіноцтво, українське жіноцтво, дуже вороже ставиться до нашої Української Церкви й складає з себе той тяжкий ґрунт, на який найбільш опираються сучасні книжники й фарисеї в боротьбі з нашою церквою. І тут їх віддає на поталу фарисеям їх жіноча істота, їх легко-вірство, звичка до старого, жах перед змінами й легкість датися в облуду.

Як фарисеї в ділі присуду Христа на смерть намовили народ, щоб просили Христа розп’яти й всі засоби вживали, щоб стати на перешкоді воскресіння Христа, так і сучасне духовенство взяло на себе в боротьбі з нашою церквою ганебну ролю книжників і фарисеїв, всі заходи вживають, щоб стати на перешкоді нашому рухови й тут використовують наше жіноцтво, намовляють його, лякають пеклом, роблять з них тяжкий камінь, щоб привалити ним нашу церкву, припинити ним наше

відродження. Ці темні жінки беруть на себе навіть світле ім’я «мироносиць», прикрашають себе по містах окремими уборами, хрестиками чернечою одежою, видають себе за щирих служниць Христа. а між тим намовлені сучасними фарисеями, засліплені довір’ям до них, вони ведуть чорну нехристиянську працю, розпускають в народі всякі наклепи й небилиці про нашу церкву.

Мені самому нераз прийшлось бачити, як це темне жіноцтво, ж зважаючи ні на які докази й не слухаючи їх, як той камінь, збилося в купу й кричало: «Нам нічого не треба, в нас є батюшка, як було так нехай буде; ми по українськії не розуміємо і т. п.» А старі священика на це темне жіноцтво, ним же намовлене й обмануте, опираються, як на твердий камінь, як на волю народа, кажуть: «Народ з нами».

Любе братерство! Нашій церкві безумовно не страшно темного жіноцтва, зрадженого старим священством. Камінь на гробі Христа лежав і варта стояла й печатка була прибита, але прийшов час і Христос воскрес, ніщо Його не затримало. Так є й буде з нашою Церквою. Нам жалко цього бідного жіноцтва, що ще не відкрило своїх очей від чорної облуди, що й в цей радісний день жіноцтво ще стоїть осторонь, ще не бере участи в загальній радости свого свята. «Жінки Єрусалимські», сказав Христос до тих жінок, що тільки з жіночої цікавости прийшли поглянути на Його страждання й свою жіночу істоту виявили сльозами, «жінки єрусалимські, не плачте по Мені, плачте по собі і по дітях ваших» (Лук. 23, 28). Не про Мене, не про віру Мою дбайте, це справа Моя, подумайте, що буде з вами та дітьми вашими, коли й ви надалі залишитесь і дітей своїх виховаєте в ворожнечі до свого рідного народу, до своєї рідної церкви...

Ми ж, любе братерство, наша парафія й вся наша церква в цю неділю жінок мироносиць щиро вітає наше дороге жіноцтво, що освітлює й звеселяє своєю працею наш церковно визвольний рух! Ідіть, дорогі, непохитно до правди, світла й волі, і нас підтримуйте на цьому тернистому, але радісному шляху, бо цим шляхом ішов Христос, по ньому й жінок мироносиць привів до невечірньої радости свого пресвітлого Воскресіння. — Амінь!